Государство

Смерть Таранова. Чому українське невротичне суспільство забуває про "лезо Оккама"

Українці традиційно люблять небіжчиків. Така вже наша слов'янська ментальність, емоційна та мрійлива

Фото: УНИАН

Смерть, і особливо передчасна, це завжди дещо більше, ніж просто припинення фізичного існування. Кінець життя відомої чи навіть не надто відомої людини одразу ж стирає усі обмеження для бурхливих фантазій тих, хто залишається живим. Одразу ж по смерті образ небіжчика обростає в головах мільйонів дивними подробицями, припущеннями та фантазіями, які з часом стають невід'ємною частиною пам'яті про померлого, тим більше, що сам покійник уже явно не може хоч щось спростувати.

Власне, українці в цьому аж ніяк не унікальні. Подібна реакція на смерть характерна для усіх. Сентенцію De mortuis aut bene, aut nihil (Про мертвих або добре, або нічого) сформулювали ще давні римляни, а поклоніння душам померлих пращурів в тому чи іншому вигляді спостерігається у більшості народів. Тим не менше, ніжна і чутлива українська душа надто вже любить шукати пророків у своїй вітчизні серед почивших в Бозі. Останні два роки революції, війни та інших негараздів додали українцям нових психотравм, що посилило загальну збуджуваність. От і сіпається між "зрадами" та "перемогами" невротичне українське суспільство, забуваючи про поміркованість, а часто-густо й про здоровий глузд.

Трагічна загибель під час відпочинку на Дніпрі заступника глави Адміністрації президента України Андрія Таранова стала черговим і вельми яскравим прикладом цієї загальноукраїнської неврастенії. Нещасний випадок на воді - загалом то для українців річ цілком буденна. Щоліта в водоймах країни тоне нерідко до тисячі людей. От тільки високопосадовці серед них - рідкість. Чиновники, якщо і гинуть раніше запланованого природою терміну, то відбувається це внаслідок дорожньо-транспортних пригод. Аналогічна ж пригода на водному транспорті уже вибивається з загальної колії. Робота у спецслужбах та притаманна цьому роду діяльності відносна непублічність пана Таранова за життя також додали його смерті ареолу утаємниченості та стала зайвим підживленням для появи конспірологічних теорій.

Додаткового поштовху конспірології дав донецький губернатор Павло Жебрівський, який повідомив, що покійний міг після відпустки отримати нову високу посаду в державних структурах. Журналісти, з посиланням переважно на власні анонімні джерела, почали писати, що у Таранова не складалися стосунки з чинним головою АП Ігорем Райніним, що він мав серйозний вплив на президента Петра Порошенка, що міг очолити СБУ або МВС, аби не загинув передчасно, що мав зв'язки з Росією, оскільки працював в свій час в "Ренесанс Капітал Україна" - українській дочці російської фінансової структури місцевого мільярдера Прохорова. Звісно, одразу ж почали циркулювати чутки, що така впливова людина ну ніяк не могла загинути випадково та ще й у такий дивний спосіб, і треба шукати кілерів та замовників.

Годі й казати, що для певної частини українців Таранов, про існування якого більшість навіть не здогадувалася, став одразу героєм, який міг би і війну виграти, і "прийти та порядок навести". Інша ж частина звернула увагу перш за все на "російські зв'язки" покійного, що є більш ніж достатнім приводом для "зради".

Насправді, важливо не те, що зі сказаного Жебрівським та анонімними "джерелами" про Таранова правда, а що ні. Як і будь-який чиновник його рангу, Таранов, звісно, міг обійняти якийсь інший пост, а міг і не обійняти. Міг, звісно, і серйозно вплинути на політичне життя та перебіг протистояння на фронті. Але зараз усі логічні конструкції, побудовані за принципом - а що б могло бути якби, цікаві виключно як чиста софістика і жодного практичного сенсу не мають. Реальність на жаль така, що все і хороше, і погане покійний Таранов для України і українців уже зробив. За хороше йому варто подякувати, а за погане можна і не критикувати якийсь час. В чомусь ті древні римляни були праві.

Потурати ж власній загальній неврастенії, поширюючи різного ґатунку конспірологію навколо імені загиблого, беззмістовно ані з точки зору збереження психічного здоров'я нації, ані з точки зору нашого майбутнього. Будувати останнє потрібно, виходячи з прагматичних міркувань, а беззмістовні, хоча й благородні рефлексії на підставі виключно фантазій лише зайва витрата психічної енергії. В ті ж часи, коли римляни висловили своє aut bene, aut nihil, був сформульований такий собі логічний принцип достатньої ґрунтовності, названий пізніше "лезом Оккама". Суть його доволі проста - не потрібно плодити сутностей, більше ніж необхідно, або, якщо ще простіше, - найточніше пояснення будь-якого явища - найпростіше. Для українського невротичного суспільства, схильного до побудови уявних "зрад" і "перемог", не забувати відсікати "лезом Оккама" усі зайві теорії життєво необхідно.