Прибрати зайвих. Як Салоніки стали потворною вітриною національної держави
Майже 100 років тому Володимир Винниченко, добрий письменник і невдаха-політик написав, що українську історію треба читати з бромом, щоб не перехвилюватися. Оскільки читачеві стає страшно "боляче, досадно, гірко, сумно". Для Винниченка українська історія набрала зловісних тонів на фоні особистої поразки і розпачу. За іронією цей щоденниковий запис Винниченко робив в травні 1918 р., на Канівщині, яка ще не бачила не тільки Голодомору, а й продрозкладки. У травні 1918-го для потріпаної більшовиками московської і пітерської буржуазії, Київ був оазою спокою і заможності. Для поколінь українських консерваторів гетьманат Скоропадського ще довго виглядатиме найбільш перспективною формою української державності, з породжених революційною бурею.
Терапевтичні жахи
Книжка Марка Мазовера "Салоніки: Місто привидів" (Mark Mazover, Salonica, City of Ghosts: Christians, Muslims and Jews, 1430-1950 (New York: Vintage Books, 2006) про місто, яке сторіччями було найбільшим на Балканському півострові (не рахуючи, звичайно Константинополя/Стамбула). Книжка не тільки про світлі, темні та забуті сторінки в історії регіону, а й про відносність трагедії і трагічного сприйняття власного досвіду.
Названі на честь дочки Філіпа Македонського Салоніки щодо давності можуть дати добру фору більшості сучасних великих європейських міст. Столиця римської провінції Македонія, Салоніки вісім століть були другим за значенням містом Візантійської імперії. В той час як місто говорило грецькою, сільська місцевість навколо Салонік заговорила переважно слов'янською. Саме з Салонік походили творці слов'янської абетки Кирило і Мефодій.
Візантійський період для міста закінчився на вісімнадцятому столітті його існування . Оскільки місто відмовилося здатися мирно, османський султан Мюрад ІІ 1430-го р. після штурму наказав сплюндрувати Салоніки, а його християнське населення - обернути в рабів.
Від знищеного міста для держави Османів користі було мало. Той же Мюрад ІІ пробував повернути його до життя, спроваджуючи туди поселенців-мусульман. Місто набуло типово османського зовнішнього вигляду. Церкви перетворилися на мечеті, а шпичасті мінарети надовго стали найпомітнішим елементом міської панорами. Проте, на відміну від інших оттоманських міст Балкан, у Салоніках мусульмани ніколи не були більшістю. На середину XV ст. частка мусульман трохи не дотягувала до 50%, а вже століттям пізніше вона впала до 25%. Перший новочасний перепис населення з 1831-го р. показав, що Салоніки були найменш мусульманським зі всіх великих османських міст.
На той час Салоніки були єдиним великим містом в світі, де найбільшою конфесійною групою були визнавці юдаїзму. 1492-го року іспанське королівське подружжя не тільки відправило в плавання експедицію Христофора Колумба, а й наказало вигнати зі своїх володінь усіх євреїв. Пристанищем для цих євреїв-сефардів стала Османська імперія, Салоніки зокрема. Новоприбулі привезли з собою не тільки релігію, а й кухню, та юдео-іспанську мову. Серед вигнанців були і марани - навернені в християнство сефарди, яких теж переслідувала інквізиція. Багато з них тут перенавернулися в юдаїзм, хоча католицизм теж наклав на них свій відбиток. Таке "перехресне запилення" у місці зустрічі головних монотеїстичних релігій Європи сприяло релігійним експериментам.
Самопроголошений єврейський месія Саббатай Цеві мав у Салоніках багато прихильників. Як і їхній пророк, вони перейдуть в іслам, творячи окрему етнічну групу, так званих "мамин". Основна маса мусульман ставилася до них з підозрою, не в останню чергу через присутні в їхніх практиках елементи іудаїзму. Ця громада юдео-іспаномовних мусульман в Салоніках початку ХХ ст. налічувала 10 тисяч осіб, і протягом XIXст. була однією з найбільш секуляризованих і "європеїзованих" у місті. Не випадково, багато хто вбачав у них "мусульманських масонів". Самого Мустафу Кемаля Ататюрка, ще одного уродженця Салонік, підозрювали - хоч і без підстав - у походженні з маминів.
З 1722 по 1734 рр. у Салоніках жив Пилип Орлик, "інтернований" там османським урядом. "Діяріюш" Пилипа Орлика - унікальне джерело не тільки для вивчення антимосковських дипломатичних комбінацій одного з перших українських політемігрантів, а й для щоденного життя Салонік XVIII ст. Там Орлик пережив і описав епідемію чуми, яка була частим страшним гостем середземноморських міст.
Вітер прогресу
Загалом XVII-XVIII ст., незважаючи на релігійну толерантність Османської влади, навряд чи можна вважати золотим віком спокою і добробуту. Окрім епідемій і піратських набігів, які час від часу нищили місто, проблемою став і брак централізованої державної влади. Соціальною епідемією стали яничари, справжні господарі вулиць. Вони займалися рекетом, продавали "захист" і влаштовували криваві розбірки як з міщанами, так і між собою, аж доки 1826-го р. цьому не поклав кінець султан Махмуд ІІ, ліквідувавши не тільки інститут яничарства, а й більшість яничарів як таких.
Жорстоке знищення яничарів було частиною реформ, що мали на меті підвищити ефективність державної влади. Взірцем для реформ служила Західна Європа. Проте на той час імперія втратила монополію на "європеїзацію". На її територію та населення претендували нові національні рухи, які творили на території імперії свої держави і перевиховували населення. Від самого початку, ці нові конфлікти втягували в свою орбіту широкі маси. Між новими націями напруга була не меншою, ніж між ними і старою імперією.
"Македонське питання" перетворило салонікських греків і болгар на запеклих ворогів, незважаючи на те, що багато місцевих грецьких патріотів походили з романомовних влахів, та "болгар", котрі не визнали новостворений болгарський екзархат.
Грецька війна за незалежність супроводжувалася не тільки взаємним вирізанням мусульман та греків, а й євреїв. В Салоніках війна відгукнулася жорстокою масакрою місцевих греків у 1821 р. Напруга між євреями і християнами в місті протягом ХІХ ст. виливалася в масові бійки і поножовщину. Спорадичні конфлікти між християнами і мусульманами призвели до вибуху 1876 р., коли мусульманський натовп затовк до смерті французького і німецького консулів. На початку ХХ ст. в околицях міста промишляли загони грецьких і болгарських напівпартизанів-напівбандитів. В самих Салоніках діяла Внутрішня Македонська Революційна Організація, яка 1903-го р. організувала в місті серію вибухів - класичних терактів. 1908 р. місто стало одним з центрів молодотурецької революції.
Цілком очікувано і Перша, й Друга Балканські війни 1912-1913 рр. велися не тільки проти армій, а й проти цивільного населення, супроводжувалися знищенням мусульманських, болгарських та грецьких сіл в околицях Салонік. Тисячі мусульман-біженців опинилися в тимчасових таборах в Туреччині, включно з матір'ю і сестрою Мустафи Кемаля (майбутнього Ататюрка). Болгарська громада Салонік фактично перестала існувати, а місто перетворилося на "другу столицю" Греції.
У 1917 р. велетенська пожежа знищила більшу частину старого міста, включно з основною масою єврейських і мусульманських кварталів. Пожежа полегшила роботу новій грецькій адміністрації, дозволивши побудувати на місті старих кварталів новочасне, сплановане місто, у якому мало що нагадувало б про його недавнє османське минуле. Мусульмани-погорільці так і не переселилися в нові будинки. Мусульманське населення Салонік зникло слідом за вузькими вуличками і мінаретами. Перша світова плавно перейшла в Грецько-турецьку війну, яка завершилася масовим "обміном" населенням. Один з перших експериментів з "репатріації" позбавив понад 2 мільйони осіб їхніх малих батьківщин, домів і власності. Мусульманська громада Салонік зникла, перетворившись на сотню з лишком тисяч біженців, розкиданих по таборах в Малій Азії. Її місце зайняли греки, змушені покинути Малу Азію та Стамбул за не менш драматичних обставин і в набагато більшій кількості.
В Другу світову нацистська держава, яка окупувала Салоніки, знищила єврейську громаду міста. Євреїв Салонік вивезли і вбили в нацистських таборах смерті. Неповним п'яти відсоткам з понад 50 тисяч салонікських євреїв вдалося врятуватися від смерті. Серед місцевого населення були колаборанти, ті, хто збагатився за рахунок єврейської власності, ті, хто вітав зникнення євреїв. Багато греків співчували євреям і виказували свою незгоду з депортацією, проте організованого спротиву не було. Не було заяв від громадських та професійних організацій, мовчали грецька еліта та середній клас.
З людьми зникли й мусульманські та єврейські цвинтарі Салонік, знищені, забудовані, заселені новоприбульцями. Місто з тисячоліттями історії виглядає новим. Його повоєнна забудова мало відрізняється від такої ж повоєнної забудови де-інде в Європі. Жменька руїн і реставрованих "під Візантію" церков не в змозі передати ні вигляду, ні суті старих Салонік. Статуї Олександра Македонського та грецьких національних героїв з дуже умовним стосунком до міста прикрашають його вулиці. Водночас у громадському просторі і його колективній пам'яті не знаходиться місця для тих історичних героїв Салонік, які не вписуються в національний наратив.
У залишку
Мазовер скептично ставиться до національної держави з її претензіями на права, штучну тяглість та подиву гідну історію. Йому не подобається замовчування і витирання багатої і непростої справжньої історії міста. Оскільки тепер Салоніки потроху стають більш розмаїтими - переважно за рахунок мігрантів, в тому числі й з України, Мазовер натякає, що історія втрачених Салонік може допомогти місту прийняти це нововіднайдене різноманіття.
Можна проводити безліч паралелей між історією Салонік і історією українських міст. З тезами і загальним тоном книжки Мазовера важко сперечатися. У той же час важко позбутися відчуття, що з привидами минулого набагато легше давати собі раду, ніж з реально існуючими відмінностями. Оповідь Мазовера черговий раз нагадує, що держава залишається наймогутнішим інструментом соціальної інженерії. Саме новочасні держави і міждержавні стосунки у цій історії виявляються набагато сильнішими за місцеві громади і локальні способи співжиття. Держави і міжнародна політика у цій історії перекроюють кордони і перетасовують населення незалежно від місцевої ініціативи, роблять це ще до появи фашизму чи "інтегрального націоналізму".
Андрій Заярнюк - історик, викладає в Університеті Вінніпеґу. Автор книжки "Ідіоми емансипації. "Визвольні" проєкти і галицьке село в середині XIX століття" (Київ, "Критика", 2007).
