Общество

Чим можна виправдати вбивство

Історія з Charlie Hebdo свідчить, що допоки ми будемо вважати, що є якісь „вищі цінності", заради яких можна вбити, нам не слід і думати про шлях до Європи

Цікаво, як з просуванням на схід змінюються акценти у реакції на паризький теракт. Папа Римський, наприклад, відразу засудив терористів. Так само вчинили інші представники Католицької церкви - включно з керівництвом УГКЦ. Хтось з представників давніх патріархатів попросив мусульманських лідерів відмежуватися від терористів. А вже патріарх Сербський, наприклад, висловився у тому сенсі, що художники публікації Charlie Hebdo були обурливі для почуттів вірних - тобто у вбивць були виявлені пом'якшуючі обставини. І чим далі на схід, тим товстіші партизани - російські муфтії відзначили, що провина терористів схожа на провину авторів малюнків (ані слівця про те, що жертвами теракту стали також зовсім випадкові люди, що не мали стосунку до карикатур). Щодо керівництва РПЦ, а також УПЦ МП - то тут дотепер висить мовчанка. Ані слівця, навіть формального. Навіть не зрозуміло, чи взагалі у патріархії знають про теракт. Мовчанка, як відомо, зазвичай сприймається за знак згоди.

Тим часом Роспотребнадзор заборонив передруковувати карикатури у російських ЗМІ і навіть давати посилання на інші джерела, де вони опубліковані. Аби захистити почуття мусульман. Втім, Роспотребнадзору за цю постанову - особлива подяка від прогресивного людства. Адже у російському медіапросторі обговорення "смерті за малюнок" все виразніше нагадує вимірювання довжини спідниці зґвалтованої дівчини. Кожен передрук викликає нову хвилю співчуття не загиблим співробітникам журналу, а їхнім вбивцям - бо ж і справді така гидота намальована... Голий і потворний факт вбивства за публікацію поступово розчиняється у балаканині про "почуття віруючих" і естетичні якості малюнків.

В більшості випадків реакція на теракт з боку пострадянських навколо релігійних кіл засуджує теракт "з застереженнями". Більшість авторів, загалом, погоджуються з тим, що методи терористів нікуди не годяться. Але ж і журналісти "самі нарвалися". Тобто за великим гамбурзьким рахунком, дії терористів можуть (або ж навіть мають!) бути зрозумілі - вони ж, бачте, захищають своє "святе". З деяких обережних (чи не дуже) виступів, можна взагалі зробити висновок, що паризькі терористи в такий брутальний спосіб висловили глибинні почуття великої кількості не лише мусульман, але й християн, принаймні, східної частини Європи. "Те, про що ви думали, але боялися сказати навіть самим собі" відбулося завдяки радикальним ісламістам - і всі, нарешті, видохнули з глибин душі наболіле: "цього треба було чекати! Загралися у свободу слова/мультикультуралізм!"

Для нас історія з паризьким терактом стала черговою перевіркою на готовність беззастережно розділити європейські цінності і європейську долю відповідно. Бо як не можна бути "трішечки вагітною", так не можна бути й "частково Європою"

Від питання "захисту почуттів вірних" обговорення скочується все нижче і нижче - тепер аргументом стає вже і естетична якість малюнків. В цьому, звісно, є сенс - якщо людей можна вбити за малюнок в принципі, то чому причиною має бути тільки зміст? Якщо можна образити релігійні почуття, то можна образити і естетичні. Тобто слід чекати на появу радикальних груп послідовників Аполлона, які піддаватимуть митців та медійників тортурам за кепський стиль, а за поганий вірш чи невдалу пісеньку можуть і взагалі вбити. Разом з усіма співробітниками радіостанції і провайдером - аби усі боялися і не потурали поширенню поганого смаку. І побачите - знайдуться люди, які їх підтримають.

Але наразі в тренді не естетичні, а саме релігійні почуття. Їх, виявляється, треба захищати. З цим погоджуються не лише записні мракобіси - за переконанням чи політичною орієнтацією - але й люди, загалом, широких поглядів. Вже історія з Пуссі Райот і їхнім покаранням виявила несподівані риси у знайомих, здавалося, людях. А паризька трагедія змусила скинути маски остаточно - немала кількість "помірних лібералів" виявили несподіване розуміння терористів, під сурдинку заговорили про "самі винні", а там і взагалі взялися оговорювати необхідність встановити "межі свободи слова".

Найсумніше те, що це відбувається не лише у російському, але й в українському медіапросторі.

Яке неприємне витвереження. Ми ще рік тому відстоювали свою "європейську гідність", яку, як нам здавалося, самі європейці майже втратили. А сьогодні отримуємо урок того, як справжні європейці відстоюють свої цінності і надбання - наступного ж дня сто тисяч парижан були на вулиці лише для того, аби висловитися на захист свободи слова. Серед них, напевно, були і християни, і мусульмани, і атеїсти, - кого тільки не зустрінеш у Парижі - були праві і ліві, в тому числі люди з витонченим смаком, яких, мабуть, більше нашого нудило від естетичних якостей шарлівських карикатур. Всі вони вийшли не на захист чиїхось почуттів, а на захист основних європейських надбань - свободи слова і недоторканості життя.

Наразі, судячи по стану вітчизняного медіа простору у питанні ставлення до головних європейських цінностей Росія дотепер ближча нам за Європу. Ми так само картаємо Європу за "провальний проект мультикльтуралізму" - ніби самі знайшли кращий рецепт і не маємо війни у власному домі, - і роздумуємо над "релігійними почуттями" і "межами свободи слова". А зовсім не над тим, що вбивство є вбивство, воно самодостатнє і не мають ніякого значення мультикультуралізм, чиїсь почуття і будь-які публікації, коли йдеться про забране життя. Принаймні, з точки зору європейця.

Можливо, це і є те, що відрізняє - дотепер - нас, учорашніх "совків", від справжніх європейців - невміння чи просто неготовність прямо дивитися у вічі голим фактам і реагувати на них так само прямо, беззастережно і негайно.

Втім, якщо вже говорити про релігійні почуття, то вони - як і будь-які інші сильні почуття - не можуть бути травмовані будь-якими картинками чи іншим блюзнірством. Агресивність компенсує відсутність чи слабкість цих почуттів. Коли держава береться "захищати релігію" - ви можете бути впевнені, що маєте справи з маніпуляцією, яка відкриває людям при владі (і світській, і церковній) нові можливості для досягнення їхніх власних цілей. Віра не потребує захисту держави - вона радше потребує захисту від держави. Віра в людини або є, або немає. Віра в людини або сильна, або слабка. І найкраще, що може зробити держава для віри - не втручатися. Бо коли держава починає захищати релігію, вона перетворює релігію на ідеологію, на засіб для політичних маніпуляцій - і в такий спосіб нищить її.

Не треба приглядатися до Парижа - достатньо власного трагічного досвіду політичних маніпуляцій релігійними почуттями. Те, що відбувається зараз на Донбасі - має солідну передісторію у вигляді просування "Руського мира" та химерної "церковно-слов'янської єдності" під виглядом церковної проповіді і "релігійної цінності". З огляду на це немає нічого дивного у тому, що офіційна РПЦ (і, до речі, офіційна УПЦ МП) так і не дали ніяких оцінок паризькій трагедії. Справа не лише втому, що "ніхто не хоче дратувати місцевих мусульман". Це мовчазна згода якщо не з методами, то, принаймні, з мотивами терористів. Це часткова солідарність у боротьбі з "безбожною Європою" і європейськими "богопротивними" секулярними цінностями.

Від питання "захисту почуттів вірних" обговорення скочується все нижче і нижче - тепер аргументом стає вже і естетична якість малюнків. В цьому, звісно, є сенс - якщо людей можна вбити за малюнок в принципі, то чому причиною має бути тільки зміст?

Для нас історія з паризьким терактом стала черговою перевіркою на готовність беззастережно розділити європейські цінності і європейську долю відповідно. Бо як не можна бути "трішечки вагітною", так не можна бути й "частково Європою". Дивно чути зараз від різних (більшою частиною - релігійних) проєвропейців, що ми можемо стати якоюсь "іншою Європою" або навіть "покращеною Європою" - бо нинішня Європа, бачте, втратила багато позитивного, втонула у аморальності, провалила якісь там проекти і програла якісь там війни якихось ідей. Допоки ми будемо шукати провину жертви у тому, що її вбили, допоки ми будемо вважати, що є якісь "вищі цінності", заради яких можна обмежити основні людські свободи - ми не "якась інша", ми взагалі не Європа. Ми або приймемо європейські цінності такими, як вони є, намагаємося зрозуміти їх і ввести у свій побут - або нам краще взагалі відмовитися від ідеї євроінтеграції і шукати якийсь свій "інший шлях".

Який, майже напевно, закінчиться черговою інтеграцією у черговий східнослов'янський проект. В якому почуття вірних будуть захищені надійніше за Форт-Нокс, а святим покровителем свободи слова буде оголошений орденоносний Кисельов.