Чому Зеленський традиційний український гуморист
Що, власне, нас дивує у вульгарному жарті Зеленського? Що обурює - ясно, а що саме дивує? Хоч як це неприємно для національного самолюбства, а треба визнати, що Зеленський лише продовжує давні традиції українських гумористів глузувати з самих себе на догоду іншим, потішати сусідів, передусім росіян, виставити на посміховисько українців - грубих, неотесаних дядьків - і цілу країну.
Віталій Портніков прокляв безталанного Зеленського з його низькопробним міщанським гумором. Українська земля, пафосно вигукує Портніков, дала світові кращих сатириків і гумористів ХХ століття. (Ну, звичайно, ми взагалі батьківщина слонів.) І далі йдуть імена Шолом-Алейхема, Остапа Вишні, Березіна і Тимошенка, Жванецького, Ільченка, Карцева. І виходить, що краще українська земля віддавала іншим народам: євреям - Шолом-Алейхема, росіянам - Жванецького, Ільченка й Карцева. Українцям вона дала Штепселя й Тарапуньку і як логічне продовження - Володимира Зеленського.
Що таке традиції українського гумору, якими ми так пишаємося? Баба Параска і баба Палажка? Остап Вишня? Штепсель і Тарапунька? "Кролики"? Вєрка Сердючка до того як воно почало співати? Українці в масі своїй іншого гумору і не знають. Усе починається зі школи і навіть не стільки зі шкільної лави, як зі шкільної сцени. Жоден конкурс художньої самодіяльності досі не обходиться без лайки баби Параски і баби Палажки та уривків з "Кайдашевої сім'ї" Нечуя-Левицького, де хлопці в сорочках і шароварах копають лопатами дощату підлогу і пліткують про сусідських дівчат. А потім вибігає який-небудь жвавий підліток із середніх класів, теж неодмінно в шароварах і вишиванці, і верещить: "На ярмарок! На ярмарок!" Це, значить, перейшли до Остапа Вишні.
Народні джерела української гумористики зіграли з нею злий жарт: гумор так і не став інтелектуальним, міським, залишаючись сферою простонародною і переважно селянською. Навряд чи Іван Нечуй-Левицький думав, що його добрих і веселих персонажів зведуть до рівня примітивної шароварщини, про його ж сатиричні твори чули хіба студенти філфаків. Ба навіть легендарного Остапа Вишню сьогоднішній читач знає тільки завдяки десятку "вишневих усмішок" - простих і невибагливих, ретельно відібраних укладачами шкільних програм ще за Радянського Союзу. Українці у цих творах справді кумедні дурники, забавні недотепи, то чому ж із них не посміятися?
З української літератури "совок" сформував гумористичний канон, у якому панувала вульгарна малоросійщина. Про іншу літературу, інший гумор ми нічого не знаємо. Знаємо Остапа Вишню, та й то не всього, і нічого не чули про його репресованого брата Василя Чечвянського, знаємо журнал "Перець" 1980-х років з його недолугими конформістськими сатирами на капіталістичний світ і дешевими карикатурами і не уявляємо, яким був "Червоний перець", коли ще тільки починався у 1920-х.
Та якщо в літературі ще були справжні майстри іронії й сатири, свої Зощенки, репресовані, розстріляні й забуті, то естрада з самого початку експлуатувала модель малоросійського театру. Коли в часи заборони української мови в Києві заборонили виступати українським трупам, київський генерал-губернатор Алєксандр Дрентельн дозволив виступати в кафе-шантанах "рассказчікам малоросійского бита". Як згадував Микола Садовський, "тут виводилась на посміх всі національність". Неграмотні нездари поробилися письменниками і видавали на-гора "всяке паскудство і пасквілі на український народ", а потім ще й представляли це зі сцени: сива шапка метр заввишки, свита наопашки, сорочка, вишита навіть на спині, штани, наче зшиті докупи два рядна, які аж волочилися по землі. Одна поява таких артистів викликала регіт у залі, а тексти були відповідні - українці в них поставали як ненажери й нехлюї, які тільки те й роблять, що задовольняють первинні потреби організму.
Модель ця приносила матеріальну й моральну вигоду. Піпл хавав, продюсери, чи тоді ще антрепренери, стригли бабло, а в радянські часи це був ідеологічно безпечний гумор, який розважав владників усіх рівнів - від київських до московських. Вершиною малоросійщини став знаменитий дует Штепселя і Тарапуньки. Російськомовний меткий Штепсель з "правільнимі проізношеніямі" і пришелепкуватий хохол Тарапунька з хутора Козюльки сорок років демонстрували зі сцени дозволену версію українського гумору. Можна було скільки завгодно потішатися з хохлів, слухаючи їхні веселі діалоги. Цю формулу засвоїли всі пізніші естрадники-гумористи.
Наразі іншого гумору у нас просто немає: ні на естраді, де панують російські кавеени й камеді клаби або "Кролики", ця найвідоміша реінкарнація Штепселя й Тарапуньки, ні в літературі, де жанри памфлету й фейлетону витіснив модний медійний жанр срачу.
Із Зеленським це колись мало статися. Гумор "95-го кварталу" завжди був невисокої проби і виразно малоросійський, але глядач досі "хавав" тупі жарти, бо його цінності й інтереси це не зачіпало. Та чи змінить щось обурення юрмальським випадом Зеленського? На жаль, ні. Українському глядачеві легко догодити, бо в степу і хрущ м'ясо, а на українській естраді і "95-й квартал" - це гумор. Як висмикнути цей штепсель з української розетки? Створити конкуренцію, дати інший гумор - розумний, тонкий, іронічний. Недаремно Чехов в устах Януковича став українським поетом - на нього варто взоруватися нашим гумористам, а не на бабу Параску, Штепселя і Зеленського.
