Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Чуттєва ідеологія. Як суспільство маніпулює емоціями
Вторник, 9 Мая 2017, 12:00
Маючи справу з конкретними проявами почуттів, ми хочемо пов'язати їх з індивідуальними властивостями характеру окремої людини. І, певно, помиляємось

Фото: Changes Happen

Почування, які проявляє людина, часто-густо є неоднозначними. Та всяк раз виникає різне ставлення до того, як саме вона виказує елементарне боягузтво, піддається фундаментальному настрою страху, лінується, чи просто впадає в стан нудьги.

З часом структура емоцій змінюється. Як зазначає Карін Юханнісон у своїй розвідці про меланхолію, чоловіча сльоза в XVII столітті символізувала захопленість, у XVIIІ - жаль, а сторіччям пізніше - брак врівноваженості.

Зрозуміло, що людські почуття народжуються під авторитетом громади. Хоча кожного разу, маючи справу з цілком конкретними проявами почуттів, ми хочемо пов'язати їх з індивідуальними властивостями характеру окремої людини. Проте з'ясовується, що будь-який історичний період формує певні типи поведінки, виражені через почуття й емоції. Впору говорити навіть про цілу систему норм в емоційній сфері.

Існують унікальні способи сміятися, торкатися, говорити, мовчати, плакати, боятися, нудитися тощо. Весь цей емоційний букет свій для різних соціальних прошарків, міняється з віком і залежить від приналежності до тієї чи іншої статі. Приміром, панує думка, що жінки є всуціль істотами емоційними, а чоловіки власне й визначають смисл цих емоцій. Хоча в XVII і XVIIІ століттях саме чоловіки нерідко з високих трибун воліли визискувати емоції. Так, у Німеччині та Швеції на зламі XVIIІ-ХІХ століть представники мистецького світу культивували сльозливість, удаючи неабияку вразливість. Навпаки, в ХІХ-ХХ століттях у Франції й тій таки Німеччині спостерігалися, відповідно, прояви істеричності й нервовості.

Хай там як, але почуття постають у вигляді специфічних знаків, за допомогою яких люди здатні гуртуватися чи, навпаки, показують недоброзичливість. Відомо, що історики цивілізації, як-от, Норберт Еліас, вивчають норми прояву почуттів або звичок. Тож жести, міміка, гримаси, порухи - все це та багато іншого, в залежності від часу та культури, набуває нежданих значень. Для прикладу, виказувати гнів протягом тривалого часу вважалося цілком допустимим, а от злостивість була геть неприйнятною.

Своєрідною законодавицею моди віддавна була література, а особливо - виховні романи. Читаючи популярні твори, люди ідентифікували себе з головними героями. Достатньо пригадати, як після прочитання "Страждань молодого Вертера" Йогана Вольфґанґа фон Ґете чимало юнаків прагнули покінчити життя самогубством. Сам опис і смерть зображувалися настільки правдиво, що текст вважався клінічним зображенням суїциду. А в обіг потрапили такі поняття як "хвороба Вертера" чи "синдром Вертера", якими й досі позначають хвилю самогубств, які висвітлюються в ЗМІ. Іншим прикладом є роман "Пані Боварі" Ґюстава Флобера. В ньому розповідається історія Емми, котра після одруження відчуває страшенну нудьгу під тиском життєвих обставин і теж удається до самогубства. Всі ці твори сприяли появі нових емоційних стилів, але подекуди досить занепадницьких. До речі, Зиґмунд Фройд визнавав: історії хвороби, про які йому оповідали пацієнти, надзвичайно нагадували художні твори.

Зрештою, потрібно зауважити, що бурхливий сплеск емоцій дозволяє реалізуватися тому чи іншому психологічному типові особистості. Сучасний французький соціолог П'єр Бурдьє пропонував вважати людські почуття частиною культурного та символічного капіталу, який включає смаки, тон, манери тощо. Погодьмося, що навіть описовий портрет людини складається з того, як вона здатна репрезентувати себе, наскільки вона володіє мовою, чи вдається до жестів, встановлює чи переходить дистанцію та подібне. Тому в суспільстві зазвичай регламентуються стандарти поведінки: дисципліна, контроль, диференціація. Все це санкціонує чи пригнічує маніфестацію деяких почуттів. Наприклад, є теми чи питання, які можна порушувати, а є й такі, про які згадують тільки натяками.

За тим, у залежності від того, які почуття виявляє людина, її зараховують до тих або тих класів суспільства. Традиційно вважалося, що аристократи потерпають від безсоння чи, навпаки, мають блискучі сновидіння. Коли в 1929 році побачив світ роман Альфреда Дьобліна "Берлін. Александрплац", публіка зрозуміла, що життя повій і злочинців також може бути сповненим яскравими емоціями й глибокими почуттями.

Разом із тим, новітня раціоналізація життя аж ніяк не позбавила людину різноманітних страхів і занепокоєнь. Так, Марсель Пруст просто терпіти не міг запаху їжі, тому в нього вдома ніяких страв не готували. Піаніст Володимир Горовіц часто лякався, що може розбити пальці об клавіатуру фортепіано. Так само, його канадський колега Ґлен Ґульд нерідко носив рукавички, позаяк хвилювався, що пошкодить свої руки.

За тим, сфера чуттєвості надмірно ритуалізується. Стає звичним сумувати за загиблою принцесою, співчувати чи радіти за певного політика. В соціальних мережах точаться дискусії про міру прояву соціальної емпатії. Неважко переконатися, що людські почуття регламентує сім'я, політика, культурні інституції, ґендер, суспільство. Взагалі, здатність бути чутливим до явищ серед яких ми живемо, увиразнює мистецтво демонстрації хвилювання, обурення, спокою, радості. Людина безперервно контролює свої почуття, знаючи, щó саме мусить переживати й виражати. Та чи не віддається вона поволі на поталу ідеології?

Больше новостей об общественных событиях и социальных проблемах Украины читайте в рубрике Общество