Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Гібридна стерильність. Чому Нобелівку з літератури дали за прості нецікаві романи

Пятница, 6 Октября 2017, 12:05
Найсильніші твори останніх років тридцяти-сорока написані мовою, авторам не рідною

Уже добрий десяток років у списках потенційних Нобеліантів із літератури, які укладають букмекери (бо самі академіки про номінантів мовчать - і правильно роблять), фігурує Муракамі. Свідома читацька спільнота від того щороку вкривається холодним потом. І от вручена Нобелівка 2017-го. І понеслася інфопросторами дотепна новина: отримав найпрестижнішу літературну нагороду таки японець, але таки не Муракамі. Кадзуо Ішіґуро! Лікують народи. Беззаперечно гідний автор і чиста перемога Високого ПростийМистецтва.

Виглядає на скучне рішення Комітету, бо після Боба Ділана уже б чекати на нобеліанта Марка Вейда щонайменш. А тут - британський автор повільних мудрих серйозних класичних романів. Тільки знаєте? Зовсім не скучно!

Кадзуо Ішіґуро - один із найвідоміших в світі прозаїків, але слава його стабільна і якась навіть негучна. Має чотири номінації на Букера (це з семи написаних романів), але тільки один раз він Букера отримав - у 1989 році за роман "Залишок дня". Входить до 50-ти визначних британських літераторів за версією "Таймс", але "оселився" десь там у третьому десятку насправді. Починав на початку 1980-х із оповідань. І одна з останніх нині книжок - теж оповідання: невеличкий збірник, де кожним новим героєм є музикант ("Ноктюрни: П'ять оповідань про музику та присмерки" (2009). Здається, дається знати не до кінця реалізована музична кар'єра. Герой найкращого з його романів "Безутішні" (1995) - так само музикант. До речі, цей роман вважається в той же час повним провалом Ішіґуро.

Коли письменник чи не в кожному інтерв'ю називає себе "простим автором", а свої романи - "простими романами", він не кокетує. Він просто бреше. Або ні. Знаєте, це визначна річ для його прози: хто там нам говорить правду, чи говорить він її взагалі, ніколи не зрозумієш.

Чули уже таку думку, що найсильніші твори останніх років тридцяти-сорока написані мовою, авторам не рідною, письменниками-(е)мігрантами, авторами-полукровками (в етнічному і культурному сенсі)? Чули ж, певна. Повіяло вульгарною "літературною євгенікою"? Не без того. Але відмахувати сильний запах не поспішаймо.

Справа не в етнічному походженні авторів (хоча і ньому). Зеді Сміт, Алі Сміт, Дай Сіє, Ханіф Курейши, Салман Рушді etc. За білих чоловіків середнього класу, які начебто віками формували літературний канон, нині відпрацьовує хіба Іен Мак'юен. Але більше: сучасна велика проза формується на стиках і взаємовпливах різних літературних традицій і різних культур. Вона гібридна на визначенням. Британський японець - постать показова. І прикметно, що для кожного нового роману Ішіґуро вигадують якийсь новий термін, щоб його обізвати. Найчастіше кажуть - "міжнародні романи". Просто немає нормального поняття, яке їх описало би: соціальна проза - не вона; психологічна - майже те, але не зовсім; жанрова проза - точно ні, хоча і схожа.

Ішіґуро має 62 роки - для лауреата Нобелівки на диво юний, до речі. П'ятдесят п'ять із них він прожив в Британії, хоча народився в Нагасакі. Часто виринають згадки (переважно в японській пресі), що Ішіґуро японською мовою не говорить. Малоймовірно, звісно. Але точно ясно, що він нею читає: впливи японської класичної прози на його твори очевидні і відчутні. Так само очевидні, як впливи англійської класики. Такий собі коктейль з Остін і Танідзакі (в рівних пропорціях).

Цього року скандалу "Не тому дали Нобелівку!" не буде. Але свій скандал Ішіґуро уже мав 1989-го, коли отримав Букера за "Залишок дня". Це був настільки англійський роман, який здавалося серйозно написати складно - не бухнутися б в постмодерну гру, не видати б в результаті пародію. Але написав. Сноб-дворецький закоханий у домоправительку - єдину більш-менш рівну йому за статусом в ієрархії прислуги. Але він відмовляється від кохання заради ідеального служіння хазяїну. Рафінований англійський роман наприкінці ХХ ст мав би написати японець, то ясно. Але у 1980-х британців цей факт не сильно потішив.

Нобель для Ішіґуро показує не те, що література відкриває кордони і в єдиному любовному пориві зливаються, наприклад, англійська і японська традиції. Все жорсткіше.

Більш сильна наразі традиція поглинає наразі слабшу. Мова імперії (умовно) абсорбує мову колонії (теж умовно). Центр підгрібає під себе талановиту периферію. Класичні європейські романи пишуть індуси, араби, китайці, японці, кенійці.

І от Ішіґуро пише роман про англійця-дворецького і навіть робить його розповідачем. Але це те, що зветься ненадійний розповідач. Ми бачимо світ завжди очима головного героя і не маємо "контролера" - того, хто нам би натякнув, чи все в тому світі "правильно". Чи, бува, той відданий професії і зобов'язанню перед роботодавцями слуга не обманює себе і нас в уявленнях про "англійський менталітет". Бо, скажімо, попередній перед "Залишком" роман Ішіґуро написаний про літнього японця - і там та японськість така ж умовна, як і оця англійськість. Умовна, але вкрай переконлива.

Формулювання Нобелівської премії для Ішіґуро звучить так: він "в романах великої емоційної сили розкрив прірву під нашим ілюзорним відчуттям зв'язку зі світом". Реальність від ілюзії у нього насправді не відрізнити, бо обидві неважливі.
Нобелівкою з літератури відзначають "ідеальний твір" - в сенсі такий художній твір, який є скоріше універсальним, ніж актуальним, "класичним", а не "сучасним". З Ішіґуро таки не промахнулися.

Всі його романи начебто написані про пам'ять. Його герої щось згадують - своє і чуже життя переважно. Страждають від того, що забули, і від того, що забути не можуть. Але у випадку "простого письменника" Ішіґуро якщо раптом здалося, що ти знаєш, про що його роман, то точно помилився.

Щоб згадувати, треба чітко розрізняти минуле і майбутнє, а отже, виокремити якийсь момент, щоб назвати його зараз. З цим "зараз" у Ішіґуро якраз біда: його світ принципово пливкий і принципово стабільний нараз.

Роман "Там в димці на пагорбі" (1982): японка, яка живе в Англії, згадує про самогубство дочки - на тлі бомбардування Нагасакі. Художник, який у війну активно займався пропагандою, у повоєнні часи згадує - скоріше не про війну, а про зміст своїх картин - це роман "Художник хиткого світу" (1986). Дівчина згадує своє дитинство і юність разом із двома коханими людьми, хоча й не зовсім людьми - клонами, котрих вирощують на органи; згадує перед тим, як і сама піде на операції. Це "Не відпускай мене" (2005; роман у 2016-му вийшов в перекладі Софії Андрухович в ВСЛ; поки що українською це все). "Коли ми були сиротами" (2000) - приватний детектив у 1930-х розслідує, куди 20 років тому зникли його батьки. "Наскільки я пам'ятаю..." - це улюблена фраза всіх без винятку героїв Ішіґуро... Якщо так переказувати, то може скластися враження, що це насправді сюжетна проза, навіть жанрова - детектив, фентезі, історичний роман. І там насправді все про пам'ять.

А потім приходить автор і говорить: "Шановні, все не так. Я пишу притчі, символи, метафори. Мене цікавить людина взагалі" Людина взагалі і універсальний ідеальний світ у Ішіґуро ж ніколи не міняються. Вони якісь раз і назавжди данні. Ну от, існують клони, яких вирощують, щоб забирати один за одним органи - а світ не міняється. Ну от, закохується до нестями літня людина - і не міняється. Ну от, бере автор в роботу детективний сюжет і шаблони фентезі - а пише все одне на позір класичний глибоко-психологічний роман.

Вихідні умови для Ішіґуро в принципі значення не мають. Як не має значення його японське походження і британське виховання. Він все одне пише щось стабільно стерильне (в доброму сенсі - чисте). І пише потужно!

В 2017 році питання про ідентичність стоїть руба, бо наростають націоналістичні рухи не тільки в суспільстві, а й в літературі (якщо так можна сказати), і визначити себе одним словом стає все складніше (треба щонайменш два, як-от "британський японець"). Саме тоді премію отримує людина, всі герої якого мають гібридну розмиту стерильну ідентичність. Так само і з формою його творів. Він пише детективи, які такими не є . І фентезі, котрі фентезі навіть не пародіюють, а поверхово імітують. (Останній його роман на сьогодні - "Похований велетень" - сильно скидається на численні Артуріани).

Не те, щоб Ішіґуро працював на межі двох культур і на межі масової/"жанрової" літератури та елітарного складного естетично письма. Він берегів просто не бачить. От у "Не відпускай мене" є такі нав'язливі злегка картини острова (обмеженої морем суші) і моря, яке заворожує. Це Британія чи Японія? Детектив, який розслідує зникнення батьків, уже в перших реченнях каже: "Я сирота". Йому нікого уже шукати не треба. (Це як ім'я убивці на першій сторінці повідомити).

Нобелівка цього року на диво передбачувана, позаяк Ішіґуро стабільно проходив у списках, кого відзначити давно пора і давно варто. І неочікувана, адже нарешті його нагородили. До того ж тонко стратегічна щодо суто літератури (а не політики, чим грішить часто). Що таке канонічний художній твір? Щось на зразок відповіді на питання "Чи знаєш ти, що ти є людиною?" - от з такою мовою, кольором шкіри і розрізом очей. Ні, герої Ішіґуро цього не знають. Їм то не цікаво. Секрети і відповіді на вічні питання у Ішігуро нерелевантні. Всі його герої говорять менше, ніж їхні слова значать.

Нагородження цього автора Нобелівкою не має дивувати - він її насправді заслужив. Його нарешті уважно прочитають. І зрозуміють, що людина - це щось, що ніколи не міняється. Бо не надається. І значить при цьому значно менше за свої слова.

Ідеальний і жорстокий вибір Нобелівського комітету, щоб нам цю новину повідомити. Ті академіки завжди говорять менше, аніж їхні вибори значать.

І дякую, що не Муракамі.

Больше новостей об общественных событиях и социальных проблемах Украины читайте в рубрике Общество