Общество

Спільна історія як casus belli

Прем'єр-міністр Арсеній Яценюк разом з гуманітарним віце-прем'єром та міністром культури В'ячеславом Кириленком збираються запропонувати Верховній Раді кілька законопроектів, спрямованих на „декомунізацію" країни

Фото: Арсен Дзодзаев

Проекти передбачають засудження тоталітарних режимів в Україні - зокрема, комуністичного, встановлення правового статусу учасників боротьби за незалежність України у ХХ ст., увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (ніяких "вітчизняних"), а також повний доступ до архивів силових органів, які діяли у 1917-1991 роки.

Прем'єр каже, що сподівається на позитивну реакцію ВР і на те, що ці проекти вдасться затвердити "до травня". Щоправда, йдеться поки що тільки про намір - законопроекти ще не зареєстровані. До того ж, можна передбачити, що всі вони підуть пакетом - а отже, "зачепившись" за якийсь один пункт в одному з проектів, депутати зможуть спокійно "заморозити" всю програму "декомунізації".

Міністр Кириленко, втім, налаштований оптимістично - він вважає, що в України "вперше в історії" є надія провести через парламент таку кричущу антирадянщину. Але є підозра, що погляди розійдуться не так в "антирадянщині" чи навіть "декомунізації", на яких наголошують ініціатори, і навіть не так в "історичному розлучені" з СРСР, як у ідеологічному відриві від РФ.

І знову можна сказати, як і про інші спільні проекти - "вони самі нарвалися". Те, що наразі Росія виробляє з історією, історію радянського періоду і, особливо, з історією Другої світової, не може викликати жодних інших бажань, окрім бажання триматися подалі. Аби просто не стратити рештки здорового глузду. Судячи з відозв росіян, з офіційними включно, Росія не просто "врятувала світ" - вона "зробила би це" самотужки. Без усіх і усього - України, союзників, ленд-лізу. Єдина константа, без якої історичне рівняння перемоги лишається неможливим - Сталін, який росте у рейтингах навіть швидше, ніж сам Путін.

Цілком зрозуміло, що Росія відчайдушно шукає засобів виправдання. Реальних виправдань для її політики стосовно сусідів немає - тому вона намагається виправдати своє право на щось через минуле, яке нашвидкуруч міфологізує

Цілком зрозуміло, що Росія відчайдушно шукає засобів виправдання. Реальних виправдань для її політики стосовно сусідів немає - тому вона намагається виправдати своє право на щось через минуле, яке нашвидкуруч міфологізує. Наприклад, її роль "спасителя світу від нацизму" якимось чином має виправдати її нинішнє вторгнення в Україну. Справа, виявляється, в тому, що "бандерівців" так і не добили - а попит на це знову є.

Цікаво, що у цьому безумі міфотворчості, намаганні грати на давніх, але все одно небезпечних історичних травмах, Росія навіть розраховує на підтримку ззовні. Наприклад, звертається до поляків, або разом засудити ОУН та УПА як "терористів" і "нацистів". З певної точки зору, постріл прицільний - поляки трепетно ставляться до своїх історичних травм, і різанина з українцями у ХХ ст. є ще доволі свіжою і до кінця не подоланою травмою. Росіяни намагаються грати на полі "символічних інтересів" так само, як на полі інтересів економічних і політичних - встановлюючи союзи проти "спільного ворога". І вони, можливо, щиро не розуміють поляків, які відмовляються від дружби проти українців, які так нанесли їм такі страшні травми.

Пропозиція від початку була абсурдною - дружити проти колишнього ворога з нинішнім видається цікавою формою божевілля. Особливо враховуючи той факт, що і від Росії Польща за свою історію зазнала багато образ. Значно більше, ніж від діяльності ОУН-УПА. Відмова Польщі солідаризуватися з Росією у "спільних оцінках історії" означає відмову вести символічну війну на боці Росії і знову підпадати у залежність від російських інтересів у сфері тонких матерій. Отак погодишся "спільно засудити" когось - і не зчуєшся, як знову опинишся у тенетах імперії. Нехай і не сформованої, але цілком здатної одного разу приїхати на танках захищати своє "історичне право".

Фото: nnm.meІдея використовувати історію та "історичну справедливість" (яка, направду, є набором історичних травм) у якості казус беллі сильно вдарила по Росії та її авторитету. Допоки роль "рятівника світу" була ідеологічною іграшкою для росіян - на неї не зважали. Але відколи вона стала виправданням для агресії - прийшов час дистанціюватися, відокремлювати свою історію, яка просто існує, від тої, яка вбиває.

Ми потребуємо цього навіть більше, ніж будь-хто інший. Нам необхідно вистрибнути зі "спільної історії" - бо інакше ми ніколи не почнемо писати власну і назавжди залишимося вразливими для чергової агресії "з символічного приводу". І ми дійсно потребуємо декомунізації, а радше - десовєтізації суспільного життя, як способу вирватися з цього вбивчого "спільного минулого". Я не впевнена, що цю проблему можна вирішити законами про перенесення дат і акцентів святкування Перемоги. Втім, треба з чогось починати.