• USD 29.3
  • EUR 30.8
  • GBP 36.4
Спецпроєкти

Сміх недоречний. Як російський пропагандист секрет української армії розкрив

Стаття Маркова, що розписує міць ЗСУ, вписується в загальне інформаційний потік, спрямований на посилення синдрому обложеної фортеці та зміцнення впевненості, що Росія протистоїть світовому злу

Сергій Марков
Реклама на dsnews.ua

Нечасто наші соцмережі радіють публікаціям в запоребрикових ЗМІ так, як радіють сьогодні. В "Комсомольській правді" вийшла стаття під красномовним заголовком "В чем секрет украинской армии". І в ній насправді наводиться пояснення успіхів наших військ в боротьбі з агресором – хоч би й вельми специфічні.

Суть цих пояснень винесено в підзаголовок: "Трудно представить, но Киев смог склеить комбинацию сильнейшего в мире русского солдата, фанатичного фашистского офицера, и все это — под внешним управлением американских генералов с тактикой террористов".

Стаття ця повеселила багатьох, а дехто навіть дійшов висновку, що до "них" щось почало доходити – зокрема те, що війну їм не виграти, й настав час переобуватись у повітрі, готуючи населення підмандатне населення до повернення у колінно-локтьову стійку. Під "ними", вочевидь, малися на увазі пропагандисти та російське керівництво. 

Що ж, частка правди в цьому, либонь, є. Але частка. Тут є кілька моментів, які треба взяти до уваги. По-перше, дата. Московський парад 9 травня по суті став демонстрацією не військової потуги, а воєнних невдач Росії в українській кампанії. Те, що авіаційну частину параду було скасовано, а основу парадних розрахунків стали курсанти військових училищ, особовий склад інженерних та залізничних військ, а також підрозділи МНС РФ, стало красномовним свідченням реального стану речей на фронті. Відповідно, був ризик, що бодай якась частина посполитих почне задаватись питанням чи, бува, "непобедимая и легендарная" легендарно не облажалась. І чи, раптом, коцик на ногах Путіна не лише прикривав могутні ляжки батька нації та засновника династії Кабаєвичів, але й приховував зрадливу глину гомілок імперського колоса. Бо інакше з чого б йому в одній з найкоротших промов в історії свого правління раптом виправдовувати рішення проводити "воєнну спецоперацію"?

Не лише такі питання, але навіть тінь сумніву в мас – загроза режиму. І хоча російський медійний простір жорстко контролюється, все ж таки певна кількість інформації в нього просочується. Між тим, повідомлення про втрати "визволителів" уже давно неможливо замовчувати, і їх похорони тепер висвітлюються в щоденному режимі, причому навіть серіями.

Відтак, посполитим треба пояснити, як так сталося й чому те, що, достоту як і в 1904 році, замислювалось як "маленька переможна війна", перетворилося на великий облом. Тут варто зазначити, що автор статті – Сєрґєй Марков, не надто яскравий, але досить помітний представник когорти кремлівських фріків. Хоча, з огляду на імпортозаміщення, їх варто називати юродивими.

Реклама на dsnews.ua

Тут я маю трішки відступити від теми й дещо пояснити. Як частина європейської раціоналістичної традиції Україна мала ясне уявлення, чим придурки й божевільні відрізняються від вар'ятів з блаженними, і всі разом – від блазнів. До речі, архетип останнього – мудрий, цинічний, чесний, дотепний – на східноєвропейських теренах досяг апогею в постаті Станчика, який лишався придворним при трьох польських королях. В путінській Росії дещо схожу, але далеко не тотожну нішу посідав Володимир Жириновський, і, схоже, вона лишатиметься вакантною до самого кінця правління Путіна.

Та загалом для московита усі ці типи, як правило, зливались у фігуру юродивого (можете, звісно, згадати про скомороха — але це, як не крути, професія, а не спосіб буття). А до юродивого ставлення має бути гидливо-глузливо-шанобливим. Причому ця шанобливість є настільки ж показною, наскільки й вимушеною через те, що подібні персонажі, як правило, бувають у той чи інший спосіб обласкані владою (як не небесною – то земною), а то й інтегровані нею.

Ця любов, загалом, пояснюється просто: в жорстко стратифікованому, ієрархізованому та нетерпимому до особистості й особистих свобод суспільстві юродивий – персонаж значною мірою позасистемний, а отже вільний. Відтак цю волю треба каналізувати відповідним чином, вбудувавши носія її у ієрархію в такий спосіб, щоб він і користь приносив, і чернь бавив. Власне, такою і є місія всіх цих глазьєвих-мілонових-мізуліних (виняток – блаженна Поклонська). Ту саму місію виконує і Марков.

Тобто, його стаття для "КП" – це типовий зразок пропотейнменту (за аналогією з інфотейнментом). А відтак, її задача – не лише пояснити, чому "спецоперація" пішла не за планом, але й зайвий раз акцентувати увагу на кремлівських наративах. А вони такі: "один народ", тож стійкість українських солдат пояснюється тим, що вони – російскі солдати; український офіцерський корпус – високопрофесійні фанатики-нацисти, які узурпували владу; Україна перебуває під зовнішнім керуванням, тож накази українським військовим віддають американські генерали. На додачу до цих основних меседжів є допоміжні: українці вчилися воювати вісім років; народ не підтримує війну; не росіяни-"визволителі", а українці-"карателі" є воєнними злочинцями, й саме вони прикриваються цивільними громадянами й нищать Маріуполь. Ну і духопідйомне "українська армія значно поступається армії Росії у військово-технічній галузі". Тобто, це і промивка мізків, і блок на випадок спроб факт-чекінгу, і реакція на ленд-ліз для України: мовляв, Росії усе ще є чим воювати.

Примітно, що майже одночасно з марковською публікацією вийшов пост на ТГ-каналі ще одного юродивого — Дмітрія Мєдвєдєва, який не лише сказав те саме значно коротше, але й докинув меседж про ядерну війну – старий, та все ще пікантний: "Накачування країнами НАТО України зброєю, підготовка її військ до використання західної техніки, відправка найманців та проведення навчань країн альянсу біля наших кордонів підвищують ймовірність прямого та відкритого конфлікту НАТО з Росією замість "війни за довіреністю". Такий конфлікт завжди має ризик переходу в повноцінну ядерну війну".

А сенатор Ради Федерації Андрій Клімов заявив тим часом, що вступ Фінляндії до НАТО стане "неформальним оголошенням війни Росії".

Таким чином, стаття Маркова прекрасно вписується в загальний інформаційний потік, спрямований не лише на посилення синдрому обложеної фортеці, але й на зміцнення впевненості, що Росія протистоїть світовому злу – й готова боротись до кінця та будь-якими засобами. Те, що ймовірний вступ Фінляндії до НАТО є безпосереднім наслідком вторгнення Росії в Україну, а та, своєю чергою, перемелює російські війська, цей посил, звісно, не ламає. Навпаки: в логіці пропаганди "війна, щоб не було війни" лишається єдино можливим способом дій. І тому радіти з "прозріння" щонайменше зарано – воно має суто інструментальну функцію.

    Реклама на dsnews.ua