• USD 41.5
  • EUR 45.2
  • GBP 53.6
Спецпроєкти

Чого хоче Китай? Погляд з Пекіна на китайський світ

Глобальні амбіції КНР напряму пов’язані зі спадком Другої Світової війни, історією відносин із країнами Заходу та Сполученими Штатами зокрема

Сі Цзіньпін та Володимир Путін
Сі Цзіньпін та Володимир Путін / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

"Ділова столиця" представляє дослідження "Чого Хоче Китай? Чи може Пекін зупинити війну в Україні", підготовлене політологічним центром "ДС". Про те, які філософію та ідеологію зараз сповідує Китай, читайте у матеріалі "Китайська мрія" Сі Цзіньпіна. Як Пекін хоче творити спільну долю людства".

З середини XIX століття Китай впав у напівколоніальну залежність від європейських імперій. Незадоволені перекосом своєї торгівлі з Китаєм убік останнього, британці силою змусили Китай відкрити свій ринок для їхнього опіуму, а пізніше у 1850-1860-х роках, провели ще одну війну, щоб відкрити для себе китайські річкові порти у внутрішніх провінціях. Китай був змушений віддати Гонконг під контроль Британії, фактично вивести з-під своєї юрисдикції десятки міст, відкривши їх для необмеженої торгівлі з Заходом, поставити Францію та Британію вище за власні закони, надати необмежений доступ до своєї території європейським торговцям, мандрівникам та місіонерам, взяти на себе виплати європейцям величезних контрибуцій та легалізувати торгівлю опіумом. Так звані "пекінські угоди" 1860 року, які нав’язали Китаю, фактично легалізували напівколоніальний стан Китаю щодо європейських імперій і стали початком поступового занепаду Китаю як великої держави. 

І "опіумні війни", і "несправедливі угоди", як їх називають китайці, стали основою антизахідного ресентименту, що сьогодні підживлює глобальну політику Китаю та його пост-колоніальний реваншизм. Травма, яку Китай зазнав протягом XIX та XX століть, є драйвером, який штовхає країну у бік міжнародно-політичної експансії. При цьому, попри поширену у медіа думку, китайський реваншизм розпочався не з комуністів, які захопили владу у 1949 році, а набагато раніше — за часів перших пост-монархічних республіканських лідерів. І націоналісти, і комуністи активно критикували західну колоніальну політику та ввели в обіг поняття, якими сьогодні користується Сі Цзіньпін, описуючи приниження Китаю європейськими країнами. У часи Першої Світової війни, у 1917-му, Китай став на бік Антанти і сподівався повернути контроль над частиною своїх територій та концесій, але європейські країни не дотримали обіцянок. Це радикалізувало внутрішній антизахідний націоналістичний дискурс у Китаї, призвівши, серед іншого, до появи протестного "Руху 4 травня", з якого згодом виросла китайська Компартія. 

Таким чином, глобальна мета китайської зовнішньої політики – повернути стару велич, гідність та суверенітет своєї держави після тривалого періоду "приниження" та "слабкості". При цьому, на відміну від СРСР, Китай ніколи не приділяв серйозної уваги "експорту" якихось ідеологій за кордон. Принципи "соціалізму з китайською специфікою", розроблені вихідцями з "руху 4 травня", лівими інтелектуалами на кшталт Чжоу Еньлая та Ченя Таньцю, передбачали самодостатню систему, яка мала підходити лише для КНР. Так само, на відміну від сучасної РФ, у Китаю немає якоїсь цілісної та зрозумілої концепції "китайського світу", який вони мають силою створити через територіальну експансію та зміну режимів у сусідніх державах. Для Китаю "китайський світ" вже існує – це сама Піднебесна, яка завжди вважалася центром світу, навколо якого все обертається. Відтак потреби захоплювати інші країни у КНР немає, натомість є типова жага до визнання себе як рівноправного учасника міжнародних процесів. 

З погляду сучасних міжнародних відносин, це означає, що головна мета КНР – змусити Захід передомовитися із собою щодо нових принципів функціонування системи міжнародних відносин. Мовляв, після Другої Світової війни, коли Китай ще був слабким, світопорядок формували лише країни-переможці (Європа, США + СРСР), а зараз настає час долучити до глобальних домовленостей незахідні країни на чолі з Китаєм. На практиці КНР вважає, що ідеальним варіантом такого світопорядку є "поліцентричний", або "багатополярний" порядок, у якому багато полюсів впливу, немає однозначного домінування США та Європи, існують взаємовизнані "сфери інтересів" великих держав, а правила гри узгоджуються великою кількістю гравців, а не лише Вашингтоном. Якщо раніше КНР кидала виклик США лише у сферах торгівлі, технологій та фінансів, де вони почали вступати у регулярні суперечки з кінця 1990-х, то зараз протистояння розширилося на питання військових технологій, космосу, гуманітарно-культурного та ціннісного характерів. КНР претендує на те, аби мати власне розуміння категорій свободи, прав людини, демократії, рівності, справедливості. У цьому Пекін вбачає вищий рівень суверенітету та самодостатності. 

Відтак "китайський світ" з погляду Пекіна має виглядати наступним чином: 

  1. Відсутність домінування США та Європи. 
  2. Наявність власних "сфер інтересів" у великих держав, які взаємовизнані сторонами. 
  3. Підтвердження суверенітету та рівноправності Китаю як учасника глобальних процесів на рівні ООН та з боку США. 
  4. Багатополярний динамічний політичний баланс. 
  5. Формування євразійської архітектури безпеки за участі Китаю замість євроатлантичної на чолі зі США.  
Реклама на dsnews.ua

Китай та пост-радянський простір

На регіональному рівні свої глобальні задачі Китай намагається вирішувати за рахунок посилення своєї присутності в різних країнах і створення залежностей, із якими доведеться рахуватися. Здебільшого, Китай завжди діяв через невійськові методи: інвестиції, кредити, торгівлю, інфраструктурні проекти, енергетику тощо. Все, що Китай міг профінансувати, конвертувалося у присутність Китаю в економіці держави: таким чином або створювалася асиметрична залежність, з якої країнам непросто вийти, або КНР займала корисну нішу, що робило її вкрай цінним партнером для певної держави, незалежно від політичного режиму або уряду. 

Відмова КНР від застосування військової сили або агресивної політичної експансії пояснюється браком досвіду та незацікавленістю експортувати свою ідеологію. У Китаю немає якоїсь моделі, яку він може запропонувати або нав’язати іншим державам, як це робили США або Радянський Союз. Китайські політичні лідери не ставили собі таку ціль як першочергову, а військово-політична гра вимагає неабиякого досвіду та ризику, що не входить в набір головних інструментів зовнішньої політики КНР. Хоча останнім часом Китай стає дедалі більш наступальним у своїй риториці та діях, Пекін все ще розглядає невійськові інструменти як основні у своїй зовнішній політиці, оскільки вони менш ризиковані. 

Хрестоматійним прикладом такого інструменту стала китайська глобальна ініціатива "Один Пояс, Один Шлях", запущена у 2013 році з приходом до влади Сі Цзіньпіна. Вона передбачає розбудову нової глобальної логістики, яка б була зав’язана на Китай та дозволяла б йому легше та швидше переправляти свої товари по всьому світу. На практиці це означає вливання китайських грошей у будівництво критичної інфраструктури (греблі, ТЕС, АЕС, сонячні електростанції тощо), транспортних коридорів (залізниці, дороги, порти), розвиток та передачу своїх технологій у сфері зв’язку та комунікацій. За останні 11 років до ініціативи приєдналися 150 країн світу, почалося створення семи великих транспортних коридорів, декілька форматів "нових шовкових шляхів" (цифровий, торгівельно-економічний, північний, морський), збудовані сотні інфраструктурних об’єктів у десятках країн світу. Звісно, сама ініціатива має різну репутацію в різних країнах — Китай час від часу звинувачували і у нав’язуванні країнам несправедливих кредитів, і в ігноруванні проблем екології, і у порушеннях прав робітників, і у підкупі еліт та чиновників. Попри це, ініціатива залишається головним глобальним активом КНР, завдяки якому Пекін став найбільшим інвестором на африканському континенті, запустив перше пряме вантажне залізничне сполучення з Європою через Центральну Азію, Росію та Кавказ, став найпотужнішим гравцем у Центральній Азії та суттєво покращив свої позиції на ринках Латинської Америки, Азії та Близького Сходу. 

Популярність ініціативи "Пояс і Шлях" полягає саме в її умовно неполітичному характері. На відміну від ЄС або США, Китай не висуває жодних політичних вимог про демократизацію або права людини перед тим, як робити великі інвестиції. Крім того, його гроші не супроводжуються військовою присутністю або прямим втручанням у внутрішні справи інших держав. Це подобається більшості країн світу, адже дає їм швидкий доступ до дешевих китайських кредитів, які використовуються у політичних цілях та для вирішення гострих соціально-економічних проблем, зокрема через будівництво шкіл, лікарень, залізниць, доріг, портів, електростанцій, мостів тощо. 

Якщо дивитися на наш регіон, ми побачимо ті ж інструменти, які Китай використовує всюди. За останні 30 років Пекін суттєво покращив свої позиції на пост-радянському просторі, здебільшого за рахунок торгівлі, інвестицій та енергетики. 

Усі п’ять країн Центральної Азії на сьогодні є ключовими учасниками китайської ініціативи "Один Пояс, Один Шлях". На їхній території Китай запустив понад 250 різних проектів, частина з яких вже була успішно реалізована, а частина перебуває у стадії реалізації або переговорів. Колишні радянські республіки жваво прийняли китайську допомогу, оскільки (1) самі шукали, як підштовхнути економічний розвиток та залучити іноземні інвестиції, (2) мають актуальну потребу згладжувати соціально-економічні дисбаланси у суспільствах, (3) прагнуть знайти свою геостратегічну нішу у регіональній та міжнародній політиках, та (4) вбачають велику цінність у диверсифікованій зовнішній політиці та у відсутності "пакету вимог" від КНР, які б супроводжували його інвестиції. 

Наприклад, через Казахстан китайці побудували міжконтинентальну магістраль, яка з’єднала західні регіони КНР з Європою, завдяки чому Казахстан міг отримувати декілька мільярдів доларів прибутків з транспортних зборів та вмонтувати свою країну у нову євразійську логістику, підвищуючи власну геостратегічну цінність в очах Пекіна, Москви та Брюсселя. Так само, Узбекистан використав китайські гроші, щоб тісніше зв’язати свою країну з регіоном Перської Затоки, натомість на місцевий ринок зайшло 1,5 тисячі китайських компаній. 

Білорусь виявилася однією з найбільш активних партнерів Китаю серед інших пострадянських республік. Для Мінська присутність китайських інтересів та активів була способом диверсифікувати зовнішню політику, зменшити критичну залежність від Москви та перетягнути на себе частину логістичних потоків з України, оскільки одна гілка "Поясу і Шляху" проходила саме Східною Європою. 

Пострадянський простір став для КНР важливою ланкою, яка пов’язує його із Західною Європою, принаймні як один з варіантів. До того ж, цікавість Китаю саме до цього регіону пояснюється й місцевими політичними режимами, з якими КНР простіше працювати, аніж з країнами ЄС і НАТО, які мають свої стандарти співпраці, є конкурентами КНР в багатьох сферах, агресивно захищають свої ринки та часто підозріло ставляться до Пекіна. За останні 15 років Китай став беззаперечним лідером у торговельно-економічній співпраці з пострадянськими республіками, потіснивши навіть Росію. А з початком війни в Україні ця асиметрія зросла ще більше, і навіть перекинулася на відносини КНР із самою РФ. 

Китай та Україна: на чиєму боці Пекін 

Війна між РФ та Україною гармонійно вплітається у глобальну мету Китаю як спосіб тиску на США та можливість підняти свій міжнародний престиж. Це не означає, що для КНР війна в Україні – це головний і першочерговий процес. Насправді ця війна не створює критичної загрози китайським інтересам або їхній національній безпеці. У цьому контексті їм набагато страшніше думати про потенційний розпад РФ, аніж про тактичні зміни військової ситуації в Україні. 

Тим не менше, Китай розглядає війну в Україні як частину глобального протистояння зі США та "колективним Заходом". Це сприйняття лежить в самому серці китайської політики щодо України та їхньої риторики щодо нашої війни. Свої рішення Пекін зважує з огляду на те, як це вплине на баланс сил між Росією та Заходом, а не на те, як це сприйматиметься в Україні. Це сприйняття пояснюється низкою причин, однак насамперед — низьким рівнем китайсько-української взаємодії за останні 30 років, яка не спонукала КНР брати до уваги думку Києва або сприймати нас як самостійних гравців. 

При цьому помилковим є твердження про те, що ця війна є однозначно вигідною або невигідною Китаю. Вона принесла Пекіну як можливості, так і недоліки. Послаблення РФ в результаті двох років війни прискорило процес становлення Російської Федерації як "молодшого партнера" КНР, і створило асиметрію у відносинах Москви та Пекіна, яку останній залюбки використовуватиме для узалежнення РФ від себе та викачування ресурсів на вигідних для себе умовах. У відповідь на агресію РФ країни ЄС і НАТО почали застосовувати безпрецедентні методи тиску (санкції, торгові обмеження, заморозка активів, поставки озброєння), які в Китаї уважно вивчають на предмет наявності "червоних ліній" та обмежень, які можна враховувати у випадку, якщо спалахне протистояння між Китаєм і Заходом, наприклад, за Тайвань. Крім того, санкції Заходу проти РФ породили чимало негативу у незахідних регіонах, які вважають, що західна фінансова система занадто сильно "політизована" та "ідеологізована", що змушує країни думати над створенням альтернативних фінансових систем, наприклад, в межах китайських ініціатив на рівні БРІКС або ШОС. Нарешті, війна поглибила політико-ідеологічний та ціннісний розкол між Заходом та не-Заходом, даючи Китаю можливості експлуатувати його на свою користь, вибудовуючи імідж лідера незахідного світу, або "глобальної більшості", граючи на антизахідних сентиментах і консолідуючи позиції держав, які вважають, що західний світовий порядок має бути ліквідовано.  

Утім, війна в Україні створила ризики у світовій системі постачання продовольства, від якого залежить Китай. Пошук альтернативних маршрутів поставок наразі ускладнений. Переорієнтація в імпорті зерна лише на Росію не входить у плани КНР, що були спрямовані на диверсифікацію поставок, а не їхню монополізацію одним гравцем. Крім того, російське вторгнення створило несприятливий для КНР контекст, що дозволило США консолідувати союзників у Європі та Азії, посилити вплив на проамериканські еліти у різних країнах і розпочати наступ на ті держави, які необхідні Вашингтону в його спробах зібрати нову глобальну антикитайську коаліцію, але які до цього намагалися балансувати і тримати нейтралітет. Більше того, війна поляризувала суспільства та політичні сили у багатьох країнах, змушуючи їх займати чийсь бік та посилюючи антикитайські настрої на тлі тісної співпраці Пекіна та Москви. Токсичний фон війни створив Китаю проблеми репутаційного та економічного характеру, адже США почали просувати наратив про підтримку Китаєм Росії у цій війні, переконуючи країни-партнери не співпрацювати з КНР та погрожуючи вторинними санкціями китайським компаніям та держустановам. Наприклад, через санкції різко скоротився потік товарів з КНР до Європи через "Один Пояс, Один Шлях", частина якого пролягає територією РФ. 

Іншими словами, війна в Україні є непередбачуваною та неприємною подією для КНР, але разом із тим вона стала важким ударом по старій "західній" системі міжнародних відносин і євроатлантичній архітектурі безпеки, що глобально відповідає інтересам КНР, оскільки їхня задача – ліквідація "західного світопорядку" та послаблення американського лідерства. Китайське політичне керівництво вважає, що ця війна здатна призвести до глобальних дискусій про нові міжнародні правила гри, а також змусити Захід рахуватися з думками незахідних держав, зокрема і самого Пекіна. 

Якщо підсумувати, можна вивести наступні інтереси Китаю в контексті війни в Україні: 

  1. Китаю не вигідна довготривала війна високої інтенсивності, оскільки вона несе репутаційні, фінансові, економічні та політичні ризики, пов’язані з тісною співпрацею КНР з РФ. Відтак, Китай виступає за швидке завершення війни, безвідносно умов перемир’я. Поки цього не сталося, китайська політика щодо РФ базується на принципі "тримання дистанції" від РФ, оскільки надміру тісні зв’язки з Росією можуть стати занадто токсичними, привертати увагу та кидати тінь на китайську політику, чого Пекін намагається уникнути. 
  2. Китаю вигідне незначне послаблення Росії, що дасть можливість КНР розширити свій ринок збуту за рахунок західної ізоляції РФ, а також посилити свою економічну присутність у РФ і зробити Москву більш залежною від КНР, зокрема продавати Пекіну енергоресурси за ще більш зниженими цінами.
  3. Російська економіка занадто слабка для модернізації, яку проводить Китай, а відтак Росія їм необхідна не як надпотужна самодостатня наддержава, а як середній регіональний гравець, постачальник сировини та ситуативний партнер у галузі регіональної безпеки (Афганістан, Центральна Азія, Чорне море, Близький Схід, Північна Африка), якого можна використовувати або як "таран" у протистоянні із Заходом, або як "буферну зону", яка займає увагу та ресурси Заходу на якийсь час, поки Пекін займається своїми справами.
  4. США все ще є головним глобальним викликом для Китаю на наступні десятиліття, але поки що КНР не готова до фронтального протистояння з Вашингтоном і має намір ще якийсь час балансувати між співпрацею і суперництвом. Демонстрацією цього стала фактична пропозиція Сі Цзіньпіна під час переговорів із Джо Байденом минулого року взяти паузу і досягти проміжних домовленостей щодо формування біполярного американсько-китайського світового порядку, який впорядкує стосунки Пекіна і Вашингтона, і допоможе "консервувати" загрозу Росії.
  5. Китай розглядає війну в Україні як частину глобального протистояння умовних "Заходу" та "Сходу". Для нього цей процес є більш елементом неминучих глобальних процесів, які мають зіткнути інтереси Заходу, який втрачає безумовну ініціативу на світовій арені, та країн Глобального Півдня, які хочуть грати більш активну роль у міжнародній системі. Відтак, Китай не приєднується до західних санкцій проти РФ не тому, що підтримує дії Росії, а тому, що долучення до цих санкцій з погляду Пекіна буде означати його підпорядкування волі США. Для КНР це неприйнятно, як і для їхніх амбіцій говорити від імені "глобальної більшості" на противагу "західної меншості". 
  6. Хоча Китай не вітає вторгнення РФ в Україну, у Пекіні з розумінням ставляться до тієї частини позиції РФ, яка стосується їхніх претензій до США у сфері безпеки. Війна в Україні, яка завдає важкого удару по регіональній архітектурі безпеки, в якій домінували західні інституції, вигідна Китаю, адже створює можливість прискорити розпад західного світового порядку, і розпочати переговори про формування нових правил міжнародної політики. У цьому зацікавлена велика кількість не-західних держав, таких як Туреччина, Іран, ОАЕ, Ізраїль, Індія, Японія тощо.
  7. Війна в Україні створює середньо- і довгострокові ризики для китайської глобальної ініціативи "Один Пояс, Один Шлях", який залежить від сухопутного маршруту через Росію і Білорусь. Якщо конфлікт затягнеться, або якщо західні санкції лишатимуться надовго, Китаю доведеться шукати інші альтернативні транспортно-логістичні маршрути, зокрема через Іран, Пакистан і Туреччину. А це у свою чергу різко актуалізує для Китаю питання швидкого укладення "ядерної угоди" між США та Іраном, збереження впливу на Пакистан (у якому якраз спалахнула боротьба за владу) та зближення з Туреччиною через Каспійський регіон та Південний Кавказ.

Чи означає все це, що Китай не стане надавати Росії пряму військову допомогу за жодних обставин? Ні. Такий ризик досі існує, навіть попри те, що Пекіну втручатися у цю війну не хочеться. Але все залежить від динаміки взаємовідносин між КНР та США. Чим гіршими вони ставатимуть, тим більшою буде вірогідність того, що Китай збільшить пряму підтримку РФ як спосіб проксі-протистояння із Вашингтоном. 

Але на даний момент Китаю комфортніше тримати дистанцію, підтримувати імідж миротворця та намагатися висловлювати позицію більшості незахідних держав, просуваючи по суті компромісний для сторін варіант перемир'я – заморозку війни за актуальною лінією фронту, яка не зафіксує явного переможця, але при цьому не дасть Росії програти, а Україні перемогти.  

    Реклама на dsnews.ua