Україна - це "Нафтогаз". Чому Коболєв хоче розігнати правління НАК
"Казав, ламаючи руки, ритор і баламут, про безсилля науки перед тайною Бермудів, всі мізки розбив на частини, всі звивини заплів...". Саме таке враження може викликати нове програмне інтерв'ю голови "Нафтогазу" Андрія Коболєва, опубліковане на днях. Написано з почуттям, тактом, розстановкою, воно недвозначно підводить читача до непростої думки про те, що "Нафтога" - це Україна, а Україна - це "Нафтогаз". І судячи з безапеляційності деяких тверджень, саме так виглядає "диспозиція" при погляді на навколишній світ з вікна персонального броньованого авто. Ну а західних партнерів, даний набір "літніх тез" повинен переконати в реальності незбагненної досі політичного фентезі - мовляв зміг керувати НАК-му, зможу і країною. І пошуки нового українського Макрона стало бути завершені (колишній міністр фінансів скромно "курить в кутку бамбук).
Так вже повелося, але будь-які політичні амбіції в Україні повинні бути підтверджені великими грошима. Ніхто не говорить про вантажівці кешу: як показує новітня історія нашої країни, камази з доларами з'являються, як правило, на заході кар'єри чергового "державника", а не на зорі. Для затравки, слід просто обгрунтувати свою цінність як якоїсь потрібної фігури на "хлібному" місці. І обґрунтування це може бути цілком оформлене як повноцінний бізнес-план: кеш-фло, чистий грошовий потік від операційної діяльності (OCF)... Щоб інвестори могли порівняти співвідношення витрат/доходів від інвестицій в того чи іншого кандидата. Політичні інвестиції повинні окупатися. І мультиплікатор тут не в приклад показників української економіки. Ніхто не захоче інвестувати в нову політичну фігуру з "двох-триразовим підйомом". Потрібно 10-20-30, а краще і всі 40 "обертів", як у добрій "вогненної води". В такому випадку, мінімальний президентський внесок у розмірі $300 млн з часом перетворитися для інвесторів в майбутні десять мільярдів і більше протягом одного політичного циклу.
Чим так важлива посаду глави "Нафтогазу"? В першу чергу - це транзит і тут ключове значення має те, хто підхопить газотранспортну систему і її стратегічні підземні сховища природного газу в результаті захоплюючого дійства під назвою анбандлинг (поділ функцій видобутку, транспортування та продажу природного газу). Тут є кілька важливих нюансів. ГТС України як цілісна функціональна транспортна система особливо нікому не потрібна. Внутрішні розцінки на транспортування одно як і сам внутрішній ринок, цікаві лише облгазам в їх нинішньому форматі, коли позитивне сальдо фінансового потоку утворюється як результат прибутковою операційної діяльності, а як різниця між отриманими оплатами і "неоплатами", тобто кредиторською заборгованістю перед НАК-му за куплений у нього газ. Внаслідок деіндустріалізації економіки, ринок комерційних споживачів істотно стиснувся: з нього частково пішли металурги і практично повністю - вітчизняна хімія. Сьогодні сегмент споживачів, що не входять в структуру ПСО (спеціальних зобов'язань) на мільярди кубів відрізняється від параметрів того ж 2013-го.
Зате деяких іноземних операторів, що здійснюють постачання природного газу в ЄС, переважно в Італії і суміжні ринки, цікавить частина магістральних газопроводів України та ще більше - наші підземні сховища. Вигідна для України така модель зовнішнього управління ГТС? Аж ніяк, адже вона передбачає розвиток ситуації за нинішнім сценарієм, коли все плавно рухається до нової транзитної парадигмі, де буде "Північний потік-2", не буде довгострокового контракту на український транзит газу з Газпромом. А будуть тимчасові "пакети" і один-два контракти на транзит через Україну газу, законтрактованого кількома італійськими операторами, за якими стирчать вуха Міллера. У сухому залишку - це транзит в Італії (25 млрд. м. куб.), Чехію (4,5 млрд. м. куб.), Словаччину (3,7 млрд. м. куб.), Угорщину (5,5 млрд. м. куб.), Австрії (6 млрд. м. куб.) і Словенії (0,5 млрд. м. куб.). Всього - від 45 до 50 млрд. м. куб. Примітно, але саме ця цифра фігурує в деяких коментарях функціонерів НАК-а щодо того, скільки залишиться в Україні після 2020-го року.
У цієї транзитної моделі - заповнена лише частина транзитної системи, і до двох третин місткості підземних сховищ. Оператори, які отримали "шматок труби" і постачають природний газ частина центральноєвропейського регіону і південну Європу - "приречені" на мегаприбутки і тотальне ринкове домінування. Можливість балансування через українські сховища газу - відмінна можливість для них створити свій локальний газовий хаб, орієнтований в основному на ринок Італії. Зрощення інтересів місцевих італійських і російський еліт цього проекту забезпечить стабільне завантаження в обсязі до 50 млрд. м. куб. Це саме те, що Москва готова "подарувати" Києву в процесі переговорів з європейськими посередниками, такими як Німеччина. Виходить майже по-єзуїтськи - нам дарують те, що ми і так повинні були вигідно продати. В цей же час, велика частина ГТС, включаючи регіональні мережі дедалі більше перетворюватиметься на нікому не потрібний металобрухт - некроз районних газових мереж з часом просто неминучий: з дров почали - до дров і повернемося. Або до солом'яним пелетам.
Крім того, іноземних інвесторів цікавлять газові родовища України та потенціал Укргазвидобування. Не випадково, колишній депутат російської Держдуми і повпред Джорджа Сороса в нашій країні Ілля Пономарьов не приховує своїх переговорів щодо майбутньої приватизації найбільшої національної газодобувної компанії Укргазвидобування. Сам Коболєв заперечував свою участь в цих переговорах, хоча коментарі Пономарьова говорили про зворотне. Інтерес Сороса цілком зрозумілий. Враховуючи темпи деіндустріалізації, Україна цілком може виконати програму 2020, яка передбачає повне забезпечення економіки газом власного видобутку. Цю мету по силам досягти не миттям так катанням - не так за рахунок зростання видобутку як за рахунок скорочення споживання.
Постійне зростання тарифів для населення - відсіче від системи "зайві роти", крім того, державна система субсидій - це досить непоганий бонус до фінансової моделі проекту. У будь-якому випадку, після 2020-го, може скластися парадоксальна ситуація, коли дешевий газ власного видобутку приватизована державна компанія буде продавати через своїх торгових посередників в ЄС, а на внутрішні потреби буде заходити дорогий імпортний газ, отриманий обхідними реверсними шляхами звідки то з Польщі. Що допоможе, до речі, аргументувати прив'язку ціни на газ до імпортного паритету (цінами німецького газового хаба). В такому разі, модель дійсно складеться практично ідеальна: карпатський газовий хаб буде "генерувати" фінансовий потік за рахунок дешевих цін на газ українського видобутку і високих продажних цін в Італії, а "польський" хаб - збільшувати збитки українських споживачів у результаті купівлі ними дорогого "європейського" газу в Україні. Ситуація тільки на перший погляд виглядає неправдоподібно - Сорос зможе пролобіювати прийняття законів, що гарантують іноземному інвестору право продавати газ там, де йому вигідно. Навряд чи випадково, що зовсім недавно Ілля Пономарьов зареєстрував у США компанію Trident Acquisitions, яка на американській біржі NASDAQ залучила близько $250 млн приватних інвестицій для реалізації газових проектів в Україні. Головною метою стане швидше за все приватизація Укргазвидобування і не випадково в якості співінвесторів виступають українські бізнесмени, які є спонсорами деяких провладних політичних груп.
А тепер уявіть, що ви на один день стали цілим СЕО Нафтогазу і вам необхідно привести компанію до зазначеної вище моделі. Що для цього необхідно зробити? По-перше, надзвичайно важливо зберігати мінімально можливі параметри по комерційному зберігання газу в підземних сховищах, щоб ні у кого не виникло єретичної думки про вигідність їх використання і не було "шкідливого" обґрунтування їх високої капіталізації при передачі їх в довгострокове зовнішнє управління. Крім того, важливо привести "транзитний корабель" в порожню гавань з поваленими обсягами прокачування, щоб будь-яку пропозицію по оренді частини ГТС сприймалося ледь не як велика милість з ціною в умовну гривню.
А ось систему газовидобутку слід вивести на максимальні оберти, застосовуючи такі інструменти стимулювання як пільгове оподаткування (мінімальні рентні платежі за нові глибинні свердловини), так і максимальна лібералізація тарифів для населення і теплокоммнэнерго (для цього ціни необхідно прив'язати до імпортного паритету для хеджування майбутніх курсових ризиків продавця). Крім того, сам процес ціноутворення потрібно максимально вивести зі сфери адміністративного регулювання, щоб споживач платив рівно стільки, скільки газ коштує в даний момент в німецькому хабі з урахуванням плати за вхід в українську ГТС, транзит і зберігання. Тільки в такому випадку, умовний Сорос отримає не просто колишню компанію Укргазвидобування з набором ліцензій і свердловин, але вже готовий бізнес, з налагодженою організаційною структурою, ефективним ціновим механізмом і пільговим оподаткуванням. Тобто, "цукерочку". Природно, для реалізації таких наполеонівських планів, більша частина яких йде в розріз з державними інтересами, важливо максимально сконцентрувати в одних руках всі владні повноваження.
А тепер порівняємо, представлену вище "дорожню карту" з планами Коболєва, озвученими у відомому інтерв'ю. Перший крок - це суттєва видозміна системи корпоративного управління НАК-му, коли замість правління як колегіального органу з'явиться один всесильний СЕО в особі самого Коболєва. Сама холдингова структура буде реорганізована за дивизионному з галузевим принципом побудовою: напрямок нафти, напрямок газу і т. д. Сьогодні так працюють лише приватні компанії, наприклад структури Ахметова, де теж є "дивізіон вугілля", "дивізіон металу" і т. д.
Переваги дивізіонної структури укладені в тому, що вона дозволяє максимально посилювати ефективність окремих напрямів бізнесу і досягати в них максимальної капіталовіддачі. В даному випадку, дивізійна структура НАК-а дозволить посилити газовий бізнес і суттєво послабить повноваження дочірніх компаній, що входять в загальний холдинг - оперативні завдання будуть вирішуватися керівниками дивізіонів, які перейдуть в пряме підпорядкування СЕО. Серед прикладних недоліків, варто виділити: поява більш заплутаного механізму управління, закріплення ресурсів за "потрібними" напрямками та стагнація всіх інших (стосовно до НАК-у варто очікувати подальше ослаблення збуту, зберігання і транзиту на користь нарощування видобутку газу і нафти), блокування горизонтальних зв'язків у рамках однієї компанії.
Але це саме те, що потрібно для досягнення локальних завдань і помутніння "корпоративної води" і лову в ній потрібної риби. У такій моделі практично не працюють корпоративні запобіжники у вигляді наглядової ради або правління, а також істотно знівелювати вплив Кабміну. Крім того, дана матрична модель дозволяє "розпотрошити" дочірні компанії НАК-а (Укргаздобычча, Укртрансгаз, Укртранснафта, Укрнафта) на ласі шматки, виділивши частину ліквідних актвивов в "проривні" дивізіони, які в майбутньому можна буде точково приватизувати і залишивши низьколіквідні активи у вигляді дотаційних дивізіонів на балансі Нафтогазу.
Дивізіональна схема вертикальної інтеграції дозволить СЕО Нафтогазу максимально уповільнити процес того ж анбандлинга, "впарив" європейцям з їх третім енергетичним пакетом Європейського Енергоспівтовариства якийсь сурогат поділу функцій видобутку, транзиту та продажу газу. В такому випадку, в плані організаційного прослизання "вужем", Нафтогаз дасть фору навіть Газпрому з його сурогатними "незалежними" європейськими газовими трейдерами.
Загалом, перед нами нова модель приватизації, яка є абсолютною інновацією на нашому ринку, адже вона володіє навіть не подвійним прихованим дном, а або потрійним четверним. З одного боку, вона ніби як є антиподом "клаптикової" приватизації, при якій приватні інвестори викуповують найбільш ласі шматки державної власності, залишаючи на балансі у держпідприємств лише обтяжливі соціальні зобов'язання. Улюблена схема наших олігархів - зліпити кулю з "шоколаду" і продати її за ціною золотого злитка. Начебто все дуже прозоро: максимальне підвищення ефективності проривних напрямів, "капсулювання" збиткових, IPO і продаж НАК-а за десятки мільярдів доларів. З іншого боку, цілком очевидно, що ні зараз, ні в найближчій п'ятирічці, ніхто не увіллє в Нафтогаз мільярди приватних інвестицій. У той же час, натиск з приватизації державного ПЕК-а буде лише посилюватися, з наростанням тиску ближче до виборів. І тут як не можна до речі буде дивізійна структура, яка допоможе інвестору чітко маркувати "потрібні" напрямки для інвестування. І роль СЕО в даному питанні буде виняткова. Ризики у цій грі з газом настільки високі, що на неї приймаються навіть такі ставки як "транші МВФ".
