• USD 28
  • EUR 33.5
  • GBP 38.6
Спецпроєкти

Недовгі залицяння. Як більшовики грали в «кішки-мишки» з українською церквою

У березні 1921 року радянська влада ухвалила низку знакових рішень у церковному питанні, де раніше нерідко діяла в одному з українцями напрямку

Радянський антирелігійний плакат 1920-х рр.
Радянський антирелігійний плакат 1920-х рр.
Реклама на dsnews.ua

Березень 1921-го видався насиченим подіями у церковному житті. Однією з причин стало те, що Українська революція все ще конкурувала з революцією комуністичною. Зокрема, в УСРР доволі активно продовжувалося розмосковлення церкви силами Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) та українізованих парафій. Але учасників у змаганні за «тіло» колись державного православ’я було більше, ніж два.

Ситуація була неоднозначною. З одного боку, все ще діяла централізована ієрархічна структура Російської православної церкви (РПЦ), що її більшовики досі не зуміли знищити, а українці – витіснити за межі республіки. З іншого — позначалася відсутність у більшовиків розгалуженого державного апарату з належним кадровим складом. А це практично унеможливлювало негайне і повсюдне впровадження в Україні декрету «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» та інструкції Наркомюсту для його виконання.

Зокрема, більшовики ще не мали змоги втілити на практиці зазначені у тих документах заходи з «відібрання майна, метричних книг, попередження «злочинної» агітації, дзвонів чи проведення релігійних процесій або недопущення публічних релігійних церемоній без письмової згоди органів місцевої влади» тощо.

В Україні до створення у травні 1921-го при НКЮ УСРР VІІІ-го (Ліквідаційного) відділу з відокремлення церкви від держави, як визнавав його перший керівник Іван Сухоплюєв, «відокремлення церкви від держави було бездоглядним». Вочевидь, переважно бездоглядною ця справа була не лише в Україні, бо московське керівництво ще в листопаді 1920-го поширило проєкт, а на початку 1921 р. затвердило стандартні програми для системи губернських партійно-радянських шкіл, в яких враховувалася потреба підготовки спеціальних кадрів для ліквідації релігії та церкви (скани подаємо нижче).

Витяг з обовʼязкової програми для губернської партійно-радянської школи
Витяг з обовʼязкової програми для губернської партійно-радянської школи //«Вестник агитации и пропаганды», №7-8, 4 березня 1921-го
Витяг з обовʼязкової програми для губернської партійно-радянської школи
Витяг з обовʼязкової програми для губернської партійно-радянської школи //«Вестник агитации и пропаганды», №7-8, 4 березня 1921-го

Становлення мережі ліквідкомів, налагодження їх роботи, навчання працівників у системі партійних шкіл – все це потребувало часу та фахівців. Для ВПЦР же на початку 1921-го найбільшою організаційною проблемою залишалася повна відсутність у її складі єпископів та опори на церковну структуру. Це полегшувало організацію протидії їй з боку РПЦ та суттєво стримувало священство від проведення розмосковлення парафій.

Реклама на dsnews.ua

Попри те, що, як зауважував священик Марко Грушевський (двоюрідний брат Михайла Грушевського, єпископ УАПЦ 1922-1930), після ознайомлення зі станом справ у Таращанському повіті він «виніс враження про сильний рух «знизу» до українізації церкви», загалом український церковний рух поширювався повільно. Так, на зібранні церковної ради Київського повіту 1-2 лютого 1921 р. голова ВПЦР Михайло Мороз та протоієрей Василь Липківський, виступаючи від імені ВПЦР, відзначали «великі труднощі проводження церковної справи, які полягають як у ворожому духівництві, так і через брак належної кількості панотців, які стояли б на ґрунті відродження рідної церкви».

Найпекучішою проблемою була відсутність українського єпископату. Канони вимагали його наявності у церкві. Співпраця між ВПЦР та чинними єпископами РПЦ так і не склалася. Ще на Всеукраїнському соборі 1918 р. промосковським силам вдалося зберегти підпорядкування всього єпископату українських єпархій Всеросійському патріархові. Позначилися кілька століть анексії Київської митрополії Москвою, перебування у складі імперії, специфіка освіти духовенства та вірян. Беззаперечним був і вплив розповідей про минуле, дбайливо «вичищених» від частини реалій. Зокрема, з курсів церковної історії та з документів, опублікованих в історичних монографіях, вилучили відомості про те, що Київська митрополія ніколи не виходила з підпорядкування Вселенському патріархові, а перетворення окремої чужої митрополії на звичайну єпархію під зверхністю Москви (яка, до речі, досі не має документального підтвердження автокефалії від Константинополя) – суперечило канонам. На жаль, у вирі революції на з’ясування цих фактів забракло часу.

Сподівання на апеляцію до Вселенського патріарха теж були марними – через відсутність власної держави та протидію на самому Фанарі чинних ієрархів РПЦ на чолі з митрополитом Київським Антонієм (Храповицьким). До Грузії з проханням до католикоса про єпископські хіротонії кандидати від ВПЦР не дісталися. Тому на згаданому лютневому зібранні церковної ради Київщини Михайло Мороз висловив думку, що «відсутність українського єпископату можливо було б зліквідувати обранням єпископів самою людністю з гідних того панотців». Це питання вирішили винести на передсоборний підготовчо-виборчий з’їзд представників сільських православних парафій Київської округи Київського повіту, призначений на 27-29 березня.

Реакція з боку промосковського єпископату не забарилася. Напередодні, 25 березня керуючий Київською єпархією єпископ Назарій (Блінов) своїм указом позбавив священичого сану Василя Липківського та пригрозив позбавленням сану іншим учасникам усіляких «самочинных церковно-административных учреждений» від священства, а мирянам – відлученням від церковного спілкування.

Попри заборону та погрози санкціями, на березневий з’їзд зібралися представники від 22 з 44-х українських парафій (88 осіб) та члени ВПЦР (разом 104 особи). Учасники конкретизували програму перетворень у церкві: передбачалося створення мережі церковних навчальних закладів і бібліотек та церковного друкованого органу, поширення перекладів богослужбової та іншої літератури на релігійну тематику українською мовою. З’їзд скасував чинні обмеження шлюбного стану для набуття всіх ступенів священства для майбутньої автокефальної церкви, привілеї чорного духовенства, відмовився від фіксованої плати за треби та дозволив духовенству поза храмом користуватися цивільним одягом, носити короткі зачіски. Також з’їзд обрав кількох кандидатів на піднесення до єпископського сану (у т.ч. одного мирянина) та делегатів на церковний з’їзд Київщини, запланований на 22 травня.

Доволі несподівано ідею українізації парафій підтримали представники наймасовіших радянських організацій на селі – сільських рад та комнезамів. Так, повітові з’їзди комітетів незаможних селян Київщини та Білоцерківщини, що відбувалися всю другу половину 1920-го р. серед іншого зафіксували побажання відправляти богослужіння українською мовою; ухвали Богуславського та Пустовойтівського (на Київщині) волосних з’їздів комнезамів вимагали усунення старого духовенства, яке виявило «нездатність проводити народну культуру й життя по Божому». Члени багатьох інших сільських та волосних ревкомів і рад, повітових з’їздів учителів (як, наприклад, Чигиринський, липень 1920) також висловили прихильне ставлення до національного оновлення церкви. У кінці 1920-го комнезами Канівщини взагалі вирішили звернутися до місцевих парткомів з ініціативою скликати спеціальний з’їзд комнезамів для обговорення питання українізації церкви у Канівському повіті.

Про важливість української мови
Про важливість української мови. З матеріалів Російського державного архіву соціально-політичної історії

Неочікуване «сприяння» розмосковленню церкви у селі з боку комнезамів склало серйозну конкуренцію більшовицькій «українізації» та зміцнювало основи так званої «українізації петлюрівської». Адже процес церковного відродження так чи інакше гуртував всі свідомі національні сили. Програвати «петлюрівцям» змагання за Україну більшовики не збиралися, тому вони блискавично відкоригували тактику та посилили наступ на релігію та церкву. Незабаром «комплексні заходи» радвлади у царині державно-церковних стосунків позбавили ВПЦР усіх можливих підстав декларувати тезу про «ідейну спорідненість чи соціальну близькість церкви до радянської влади», якою вона користувалася у першій половині 1920-го.

Зокрема, більшовики відреагували на популярність ідеї українізації богослужіння серед людей, які, за їхніми планами, мали бути знаряддям комуністичних перетворень на селі. 7 березня 1921 р. РНК УСРР поширила на території України чинність постанови Раднаркому РСФРР від 21 січня 1921 р. «Про порядок дозволу праці служителям релігійних культів». Влада дозволила «особам матеріально чи службово залежним від організації релігійного культу» працевлаштування в радянських установах губернських міст, повністю заборонивши його на селі та у низці відділів виконкомів і рад усіх рівнів: управління, народної освіти, юстиції, земельних справ, робітничо-селянської інспекції та спеціально по Народному комісаріату продовольства. Документ набрав чинності 26 березня з моменту оприлюднення у газеті «Вісті ВУЦВК».

Про порядок дозволі праці служителям релігійних культів
Про порядок дозволі праці служителям релігійних культів//Збір законів і розпоряджень Робітничо-селянського уряду України, 1921. — №4. – Ст.121

Поряд з попередніми заборонами духовенству працювати на освітній ниві (1919) та користуватися земельними наділами («Інструкція про комітети незаможних селян», 1920) заборона на працю у переважній більшості радянських установ стала серйозним економічним ударом для духовенства. Попри те, що на місцях замінити працююче там освічене духовенство було ніким, – бо далеко не всі прихильники комуністичного будівництва в Україні були хоча б письменними – чимало (хоча поки що геть не всі) зі «служителів релігійних культів» залишилися без роботи.

Одночасно з економічними заходами партійне керівництво подбало про ідейну «перековку» суспільства. Х з’їзд РКП(б) (8-16 березня 1921 р.) присвятив вечірнє засідання 9 березня доповіді одного з чільних тогочасних ідеологів РКП(б) Євгена Преображенського «Про Головполітпросвіту та агітаційно-пропагандистську роботу партії», обговорення якої продовжилося наступного дня.

Безпосереднім наслідком Х з’їзду стала реорганізація апарату партійних губкомів та агітаційно-пропагандистських відділів/агітпропів. Вони почали налагоджувати систематичну пропагандистську роботу. Але, як свідчать документи, доволі довго під час доповідей та спеціальних антирелігійних диспутів навчені нашвидкуруч партійні кадри відчутно поступалися присутнім на таких заходах священикам рівнем освіти та, відповідно, мірою ефективності впливу на маси, особливо, на жінок. Так тривало аж до того часу, коли ОДПУ, витрачаючи (через «глибокі попівські кишені») чималі кошти на підкуп, почало залучати до співпраці частину колишніх священиків, які зняли сан.

У лютому-березні 1921 р. більшовики вдалися до проведення в Україні ще однієї неоднозначної – у сенсі ефективності боротьби з релігією та церквою –кампанії розкриття мощів православних святих.

Так, наприклад, 18 лютого 1921-го за постановою V губернського зʼїзду рад, у присутності єпископів Пахомія (Кедрова) та Миколая (Могилевського), настоятеля Спасо-Преображенського собору протоієрея Олександра Короткевича та віруючих спеціальна комісія Чернігівського губвиконкому відкрила мощі Феодосія Чернігівського. Але тут на них очікував неприємний сюрприз.

Сучасна рака з мощами Феодосія, архієпископа Чернігівського
Сучасна рака з мощами Феодосія, архієпископа Чернігівського (1630-1696, канонізований 1896), зберігається у катедральному Свято-Троїцкому соборі (побудований у 1030-1036) УПЦ МП (Чернігів). Сучасне фото

Чернігівська військова нарада у телеграмі до політсекції Правобережної України констатувала, що відкриття "є вкрай невдалим: тіло було цілим і затверділим, …а настрій мас напруженим". Далі просила харківське керівництво прислати професорів-археологів для встановлення складу ґрунту, а насамкінець, виправдовуючись, відзначила: "Провадимо успішну агітацію, оголосили антирелігійний тиждень. Подробиці — особисто".

Добре збережене муміфіковане тіло Феодосія – на архівних фото він виглядає як зовсім недавній небіжчик – справило глибоке враження на віруючих, вони звідусіль приходили поклонитися мощам. 23 лютого Чернігівський єпископ Пахомій звернувся до влади з клопотанням про повернення мощів віруючим для постійного поклоніння.

Наляканий паломництвом, секретар Чернігівського губкому Олександр Одінцов надіслав телеграму до ЦК КП(б)У. Цитуючи протокол лікарської експертизи: «Предъявленное экспертизе тело есть действительно тело человека в состоянии сухого омертвления… без признаков гниения. Данные микроскопического исследования подтверждают найденное (при) внешнем осмотре и обнаруживают довольно ясное состояние ткани и клеток», – він просив Харків прислати ще одну комісію. Однак, повторне обстеження лише підтвердило попередні висновки.

Радянський антирелігійний плакат 1920-тих рр.
Радянський антирелігійний плакат 1920-тих рр.

Результат антирелігійного тижневика теж виявився сумнівним: паломництво тривало. Проблема набула такого масштабу, що політбюро ЦК КП(б)У мусило винести її окремим пунктом – «О Черниговских мощах» – на засідання 29 березня та ухвалити спеціальну постанову про їхнє перевезення до Москви.

З матеріалів ЦДАГО України
З матеріалів ЦДАГО України

Срібну раку вагою у 10 пудів 19 фунтів, у якій досі зберігалися мощі, губфінвідділ 31 жовтня 1921 р. оцінив у 41 млн 900 тис рублів за тодішнім курсом, «зарахував у прибуток держскарбниці, поставив на цінність та відіслав у центр».

Чернігівський єпископ Пахомій ще рік марно звертався з клопотаннями до влади дозволити доступ до них віруючих, що для допомоги голодуючим пожертвували церковним начинням з дорогоцінних металів, але це вже інша історія.

    Реклама на dsnews.ua