Складова частина або протекторат? Чим Майдан зробив Україну для Заходу
Ми продовжуємо серію публікацій, аналізують зміни, які відбулися в Україні та світі за останні п'ять років і спусковим гачком для яких став Євромайдан. Початок читайте тут:
П'ять років зради і перемог. Чи потрібна Україні третя революція?
Підводячи підсумки п'яти років після початку Евромайдана, не можна не згадати, що стало для нього приводом: він виник для того, щоб не допустити згортання євроінтеграції. Підтримка Євросоюзу і взагалі Заходу була, безсумнівно, важлива для українців. А після перемоги Революції гідності вона стала ще більш важливою, оскільки була вже не тільки моральної та дипломатичної, але і організаційної, інституційної, фінансової та торговельно-економічній.
Еврозрады і европеремоги
Серед европеремог слід відзначити перш за все внесок в українські реформи — той самий "чарівний пендель Заходу", який змушував нову українську владу приймати непопулярні рішення в економічній сфері та створювати систему антикорупційних органів.
Головною еврозрадой можна вважати мляву і беззубу реакцію ЄС і НАТО на окупацію Росією Криму і потім на російське вторгнення на Донбасі. Особливо позорен відмова Заходу продавати Україні зброя, замість того щоб безкоштовно допомогти жертві російської агресії захистити себе. Також кричуща еврозрада — триваючий business as usual, всі ці турбіни Siemens в Криму, "Північний потік-2" і т. п.
На тлі цих еврозрад вже і европеремоги виглядають сумнівними. Наприклад, чи не для того Захід став роздмухувати питання про боротьбу з корупцією в Україні, щоб відвернути увагу від свого небажання допомогти Україні у війні з Росією. Примітно розподіл грантової допомоги: вона йде в основному на антикорупційні громадські організації (які для отримання нових грантів прагнуть нагнітати антикорупційну істерію), і лише крихти дістаються (якщо дістаються взагалі) громадським організаціям, які допомагають воїнам на фронті і після фронту, пораненим, сім'ям загиблих.
Втім, еврозрады теж не варто перебільшувати. Зрештою, Захід не підписувався захищати нас і допомагати нам тільки за те, що ми рушили в його бік. І він не схильний за свої гроші підживлювати наші евромечты. Захід егоїстичний і цинічний, тут немає сумнівів. Але нам все одно йти туди, тому що егоїзм та цинізм Заходу — це верх альтруїзму і благородства, якщо порівнювати з Росією.
Пацієнт під наглядом санітарів
Інше питання — чи збирається Захід взяти нас до себе. Якщо порівнювати з тим, що було п'ять років тому, то поки що впевнено можна говорити лише про те, що на Заході вже менше охочих відводити Україні роль "мосту дружби" між ЄС і Росією. Менше — з тієї простої причини, що Україна таку роль категорично відхиляє, вказуючи західним партнерам на Крим і Донбас. До того ж сам Захід вже менше схильний дружити з Росією і більшою мірою сприймає її як загрозу.
Однак це не означає, що Захід, визнавши нереалістичність використання України як "мосту", тим самим автоматично став сприймати її як свою складову частину. Швидше схоже на те, що він став ставитися до України як до своєї колонії або, м'якше кажучи, протекторату. Йдеться насамперед про концепції "зовнішнього управління", яка втілюється і в пунктах Угоди про асоціацію з ЄС, і у вимогах МВФ, і в настійних рекомендацій західних посольств.
Не будемо зараз торкатися зміст цих рецептів. Припустимо, що всі прописані нам ліки абсолютно адекватні і багаторазово показали свою ефективність (хоча іноді складається враження, що ми піддослідні кролики). Але навіть у цьому випадку існує небезпека, що нас надовго залишать у категорії пацієнтів, яким необхідний нагляд санітарів і суворий лікар. І це буде служити приводом, щоб з року в рік, з десятиліття в десятиліття відмовляти нам у прийомі до складу ЄС.
НАТО і турецький синдром
У такій ситуації особливого значення набуває інший напрямок нашої інтеграції — євроатлантичний. Формально вступ до НАТО і вступ до ЄС — це два абсолютно різних процесу. Більш того, у них абсолютно різні модератори. При прийомі нових членів у Північноатлантичний альянс головний модератор — США. Але до справ Євросоюзу Вашингтон причетний хіба що опосередковано. Там головні модератори — Німеччина і Франція.
Тим не менш вступ в НАТО психологічно важливо саме для позбавлення від синдрому пацієнта і лікаря. Тому що не можна ставитися як до пацієнта до того, з ким ти разом приймаєш рішення про організацію спільної оборони і хто в разі війни перший прийме удар на себе.
Членство України в НАТО потрібно не тільки Україні, але і самому Заходу. Зокрема, воно потрібно нашим західним сусідам, які хочуть, щоб між ними і агресивною Росією був буфер. Воно потрібно і США, щоб в день ікс мати вдвічі меншу відстань і час для підльоту ракет до Москви. За останні п'ять років шанси на те, що Україна буде прийнята в НАТО досить близькій перспективі, виросли дуже істотно.
І все ж не слід занадто радіти. Крім синдрому пацієнта і лікаря, є інший, для нас не менш небезпечний — турецький. Туреччина стала членом НАТО в 1952-му, підписала угоду про асоціацію з Європейським економічним співтовариством, попередником Євросоюзу, 1963 м. З тих пір минуло вже понад півстоліття, але членства в ЄС Туреччина так і не отримала.
Свої і чужі
Розхожий міф запевняє, що в ЄС нас не візьмуть ніколи, тому що ми бідні і розрив між нами і ЄС буде тільки збільшуватися. Це міф, тому що рівень життя взагалі не входить в число ні Копенгагенських критеріїв (для прийняття в ЄС), ні Маастрихтських критеріїв (для прийняття в єврозону). Якщо ж говорити про неформальні критерії, то головний з них не в тому, щоб бути багатим, а не бідним, а в тому, щоб бути своїм, а не чужим.
І глибинна причина турецького синдрому не в тому, що Туреччина за європейськими мірками бідна, а в тому, що вона для Європи чужа. Можна було б довго перераховувати, в чому це проявляється, але важливіше інше — своя або чужа для Європи Україна.
Взагалі-то, довгий час після розвалу СРСР Україна залишалася для Європи однозначно чужий — разом з Росією та іншими колишніми республіками СРСР, де продовжувала панувати перекрасившаяся компартійна номенклатура. Європа дивилася на країни СНД і бачила, що там все фальшиво: демократія і вибори, партії і профспілки, свобода підприємництва і ринок, громадянське суспільство і незалежність мас-медіа. Словом, суцільний ерзац і жалюгідна імітація того, що повноцінно функціонує на Заході.
Цей стереотип виявився настільки стійким, що Україна не змогла від неї позбутися навіть після Помаранчевої революції. Деякий наше своєрідність на Заході, звичайно, визнавали ще з 1990-х. Тому і з'явилася ще тоді концепція "мосту", подразумевавшая, що Україна — це все ж не зовсім Росія, хоча і зовсім поки не Європа. Ефекту Помаранчевої революції вистачило для того, щоб ЄС у 2007-му погодився розпочати з Україною переговори про асоціацію. Але йти далі асоціації і відкривати перед Україною перспективу членства Євросоюз не збирався.
Зміна ролей
Після Революції достоїнства цей стереотип по відношенню до України теж не сильно зруйнований. Більше того, сам Захід не дуже-то хоче його ламати. І лякало української корупції потрібно йому для того, щоб умовляти себе, що Україна все-таки чужа, і абстрагуватися від війни, розв'язаної Росією проти України: мовляв, це десь там на краю ойкумени чужі воюють між собою.
Але за останні п'ять років набралося дуже багато доказів того, що війна на Донбасі — це лише частина гібридної війни, яку Росія веде проти однієї лише України, а проти всієї західної цивілізації. І на Заході все більше усвідомлюють масштаб і численність фронтів цієї війни. Етапним моментом в цьому усвідомленні стала резолюція "Протидія гібридним загрозам Росії", прийнята 19 листопада Парламентською асамблеєю НАТО при активній участі української делегації.
В умовах гібридної війни важливі не тільки коштовності, але і вміння їх захищати — на всіх фронтах. Але якраз тут Захід програє Росії один бій за іншим, причому саме із-за корупції, масштаби якої тільки починають розкриватися. Мова йде про мільярди, пущених Кремлем на скупку західних політиків і журналістів. Уособленням продажності європейських політиків став екс-канцлер Німеччини Герхард Шредер, який у березні 2006-го, незабаром після відходу з поста канцлера, очолив комітет акціонерів "Північного потоку" (51% акцій Nord Stream AG належить російському "Газпрому"), у вересні 2017-го того ж очолив раду директорів російської компанії "Роснефть", а днями публічно підтримав російську агресію проти України.
Примітна істерична реакція МЗС Німеччини на включення Шредера в базу українського недержавного центру "Миротворець", що виявляє пособників окупантів. Суть цієї істерики зовсім не в персоні Шредера, а в тому, що пацієнт став вказувати: "Лікарю, зцілися сам". Ця зміна ролей відчувається і в заявах офіційного Києва, наприклад, коли український МЗС звинувачує керівництво Угорщини в тому, що його дії "все більше нагадують стиль Кремля".
Найбільша битва на економічному фронті зараз йде навколо "Північного потоку-2", причому тут союзниками України виступають США та Польща, прямо звинувачують Німеччину в "змові з Росією". Варто підкреслити, що для України важливо не тільки добити сам цей проект, але й відстояти своє право бути суб'єктом, а не об'єктом європейської політики. Можливо, ЄС хотів би дивитися на Україну як на свою колонію, якою можна керувати, не даючи їй права голосу. І якщо Україна хоче, щоб її голос чули, їй обов'язково потрібно говорити, а не мовчати.
