Врятувати "збитого" генпрокурора. Чи підтримає Рада відставку Кравченка

7 вересня після розмови з президентом Володимиром Зеленським генеральний прокурор Руслан Кравченко подав заяву про відставку. "Це політичне рішення. І я прийняв його свідомо. Не хочу, щоб посаду Генерального прокурора використовували як інструмент політичного протистояння. Моя позиція щодо звинувачень залишається незмінною", — пояснив свій вчинок посадовець. Правда до розмови з главою держави він мав іншу позицію: "Я не тримаюся за посаду і не буду триматися ніколи. Це рішення команди, президента або Верховної Ради… Мого рішення такого на цю хвилину немає".

Кравченко мав намір відправити підлеглих на поліграф, обіцяв кадрові зміни, однак резонанс корупційної справи "Карфаген" виявився настільки потужним, що шансів всидіти в кріслі у нього не було. Особливо на тлі нових деталей цієї справи. Та окрім громадського осуду, що створює очевидні політичні мотиви для відставки генпрокурора, є ще й політичні мотиви не підтримувати подання про його звільнення.

Якби генпрокурор не написав заяву сам, його б не звільнили? 

Перший заступник голови парламентського комітету з питань правоохоронної діяльності Андрій Осадчук розповів цікаву історію. За його словами, керівництво "Слуг народу" і депутати провладної більшості були налаштовані максимально захищати Кравченка, через це "дуже туго" йшла дискусія про призначення засідання парламентського комітету та про його рішення. І тільки після того, як генпрокурор написав заяву, "тональність коаліціантів змінилася". Тепер, каже Осадчук, щойно надійде подання до Верховної Ради, його розглянуть. Ймовірно, це відбудеться 15 або 16 вересня.

Станом на вечір 10 вересня подання не було. Перша версія, чому документ з Офісу президента затримується, — шукають заміну Кравченку, щоб депутати відразу призначили наступника. Депутатка Мар’яна Безугла назвала дві ймовірні кандидатури: голови правоохоронного комітету парламенту Олександра Іонушаса та першого заступника генпрокурора Олексія Хоменка.

Друга версія — у сесійній залі немає необхідної кількості бажаючих натиснути зелену кнопку за відставку Кравченка, тож пауза необхідна для пошуку мінімальних 226 голосів. Частина депутатів гостро відреагувала на те, що справа "Карфаген" вибила генпрокурора з крісла, хоча прямої підозри йому від антикорупційних органів не було.

Третя версія: під це голосування нікого ні просити, ні нагинати не будуть, і якщо воно провалиться, відповідальність ляже на парламент. На Банковій лише розведуть руками: мовляв, подання було — нардепи не проголосували. Потім, очевидно, буде ще одне подання, але кожен у свою гру зіграє.

Кого з генпрокурорів звільняли з проблемами і політичними фокусами

Єдиний випадок, коли Верховна Рада не підтримала відставку генерального прокурора після його заяви, стався 6 листопада 2018 року. На тлі гучного розслідування вбивства активістки Катерини Гандзюк та звинувачень громадськості на адресу правоохоронних органів у бездіяльності Юрій Луценко з трибуни парламенту заявив про свою відставку. Тодішній голова Верховної Ради Андрій Парубій поставив це питання на сигнальне голосування і воно не набрало потрібних голосів. Заяву Луценко все ж написав, але її не прийняв президент Петро Порошенко.

Щоправда, та історія лише віддалено нагадує нинішню. У 2018 році парламент не проводив голосування за встановленою процедурою, сигнальне натискання кнопок відбулося після усної заяви Луценка, а не офіційного подання президента. Тобто, був політичний трюк для отримання вотуму довіри від парламенту. А коли Луценко 29 серпня 2019 року написав заяву на ім’я Зеленського, його звільнили згідно з процедурою.

Були у нас і цікавіші прецеденти. Відразу пригадується тричі генпрокурор Святослав Піскун, якого з посади звільняли два президенти — Леонід Кучма і Віктор Ющенко. Кучма звільнив Піскуна у 2003 році "за надмірну політизацію органу в цілому і створення власного політичного іміджу", але посадовець не погодився, пішов до суду і виграв. У розпал Помаранчевої революції в грудні 2024 року Кучма поновив Піскуна на посаді, на якій він лишився і при Ющенку. У 2005 році Віктор Андрійович звільнив генпрокурора, той знову пішов до суду і знову виграв. Поки судився, у нас був період двопрокурор’я: Олександр Медведько офіційно керував Генпрокуратурою, а Піскун судився. У квітні 2007-го Ющенко призначив Піскуна на посаду генпрокурора, а в травні звільнив, оскільки той не склав депутатський мандат, а сумісництво заборонене. Піскун ще раз пішов до суду і в 2009-му ще раз виграв, але вчетверте в одне і те ж крісло сісти вже не зміг.

Відсуджувати посаду Піскуну вдавалося через процедурні моменти при звільненні. А от генпрокурора Михайла Потебенька свого часу звільнили взагалі без голосування у парламенті. У 2002 році країну охопили акції "Україна без Кучми" і тодішнього генпрокурора активісти звинуватили у затягуванні резонансних справ та вимагали його відставки. Потебенько подав заяву про звільнення прямо Кучмі — за Конституцією 1996 року для звільнення генпрокурора було достатньо указу президента.

Через процедуру висловлення недовіри посади генпрокурорів втратили троє: Владислав Дацюк у далекому 1995 році за президентства Кучми, Віктор Пшонка після перемоги Революції гідності в лютому 2014-го та Руслан Рябошапка у березні 2020-го, вже при Зеленському. Кравченку таке точно не загрожує.

Наостанок — ще один нюанс. У нас головною фігурою силової системи є генпрокурор, його кандидатуру пропонує президент і в подальшому через цю фігуру впливає на силову систему. А генпрокурор, погоджуючись на таку місію, очікує, що його не здадуть. Наступник Кравченка, спостерігаючи за безславним кінцем кар’єри попередника, може почати формувати власний політичний імідж, аби підкласти соломку на випадок крутого кар’єрного піке. Як Піскун, що зробив політичну кар’єру при трьох президентах, а вже при Зеленському був радником колишньої генпрокурорки Ірини Венедіктової.