Бадді Голлі та Сід Вішес. Як жили, грали та згоряли ті, хто не дожив до "Клубу 27"

Звичайно, важко уявити музикантів більш різних – якщо Вішеса взагалі можна називати ним у традиційному значенні слова. Але одне можна сказати напевно – без Бадді Голлі музика двадцятого та двадцять першого століть була б іншою, іншими були б навіть "Sех Pistols".

Бадді Голлі

Чарльз Гардін Голлі народився в місті Лаббок, штат Техас, в 1936-му — на рік пізніше за Елвіса, але в п'ятдесятих роках, всього за кілька років кар'єри, Бадді (таким було його прізвисько ще з дитинства) встиг зробити стільки ж, скільки і Преслі. Голлі був молодшим із чотирьох дітей у сім'ї – і цю сім'ю навіть можна було назвати дружною та музичною, що, в принципі, було рідкістю для першопрохідців рок-н-ролу п'ятдесятих. Його старші брати брали участь у місцевих конкурсах талантів — і юний Бадді складав їм компанію, вдаючи, що вміє грати на скрипці. Щоб інструмент не видавав жодного звуку, один із братів спеціально змащував смичок.

Бадді пробував брати уроки гри на піаніно, але кинув заняття через кілька місяців — одного разу він побачив, як хлопець грає в автобусі на гітарі і загорівся бажанням мати такий інструмент — і навчитися на ньому грати. Батьки купили йому шестиструнну акустичну гітару – і Голлі дуже швидко призвичаївся, слухаючи записи героїв кантрі Генко Вільямса, Білла Монро, Джиммі Роджерса, а також поради брата Тревіса, який був старшим на 9 років.

Але юний Бадді на початку п'ятдесятих у Техасі слухав не тільки кантрі – пізно вночі він забирався в автомобіль і ловив радіостанції з Мемфіса та Нового Орлеана, які передавали чорний блюз – їх можна було почути, тільки коли місцеві станції припиняли мовлення. Вже тоді Бадді намагався писати свої власні пісні (чого ніколи не робив Елвіс) – у них відчувався вплив і кантрі, і блюзу, але самі по собі вони були чимось особливим, тим, що пізніше стане не лише рок-н-ролом, це і називатиметься поп-музикою.

Звичайно, легко міркувати постфактум, але життя Бадді і справді проходило занадто стрімко — при тому, що гасло "Iive fast, die young" ("живи швидко, помри молодим") тільки-но почало входити в ужиток, та й насправді у Голлі не було жодних саморуйнівних тенденцій. Вже у 1952-му, у шістнадцять років, Бадді як половина дуету "Buddy and Jack" з'явився на місцевому телебаченні. Після того, як Джека Ніла у ролі напарника Голлі змінив його шкільний приятель Боб Монтгомері, дует, відповідно, став називатися "Buddy and Bob" — і юнаки почали регулярно виступати на численних майданчиках рідного Лаббока. До 1955-го, коли Бадді закінчив школу, він уже був впевнений у своєму виборі кар'єри музиканта – остаточно переконав його концерт Преслі в Лаббоку того ж року.

Преслі в 1955-му ще не набув всеамериканської популярності і був незрозумілим феноменом, висхідною зіркою південних штатів. Голлі швидко зрозумів, що вони займаються однією важливою справою і кілька разів відкривав виступи Елвіса, по суті, виступаючи у нього на розігріві. До цього часу Бадді виходив на сцену разом з Ларрі Велборном, який стояв за контрабасом та барабанщиком Джеррі Еллісоном, мабуть, найгучнішим у Техасі на той момент. У лютому 1956-го Голлі вже підписав контракт із лейблом "Decca Records" — у документі його прізвище було помилково надруковано як "Holly", а не "Holley", під ним він і став відомим світу протягом року.

Але на першій же сесії звукозапису, що відбулася у столиці музики кантрі, Нешвіллі, на початку 1956-го, коли продюсер Оуен Бредлі сам відбирав музикантів і був дуже активний з порадами щодо аранжувань – у чому не було нічого незвичайного – Голлі відчув розчарування і роздратування. Вже тоді Бадді зрозумів, що музика не принесе йому радості, якщо він не досягне повного артистичного контролю над тим, що робить – адже ніхто у світі не знає краще, ніж він, як саме мають звучати його пісні.

Таких впевнених у своєму власному баченні поп-зірок світ ще не знав – наполягти на своєму відразу ж було не так просто, але Бадді знав, в який бік рухатись. Два сингли Голлі, випущені на "Decca", особливого успіху не мали – вони звучали надто звичайно і передбачувано. На початку 1957-го лейбл заявив, що не продовжуватиме з ним контракт у найближчому майбутньому – Голлі був тільки радий цьому і тут-таки здійснив візит до продюсера Нормана Петті, який нещодавно спродюсував запис "Party Doll" Бадді Нокса. Ця пісня, а особливо її звук, дуже подобалися перебірливому Голлі – і, прихопивши з собою Еллісона, Велборна та ритм-гітариста Нікі Саллівана, Бадді вирушив у місто Кловіс, штат Нью-Мексико, прямісінько на студію до Петті. Там вони записали демо-версію пісні "That'll Be the Day" — і це було майже такою ж історичною подією, як запис пісні Елвіса "That's All Right" на студії "Сан" у Мемфісі кількома роками раніше.

Авторами "That'll Be the Day" були Голлі та барабанщик Джеррі Еллісон — він, до речі, пережив Бадді більш ніж на 60 років і помер не так давно, у 2022-му. Приятелі написали пісню після перегляду класичного вестерну "Шукачі" з Джоном Вейном, у якому герой Вейна часто повторює фразу "Це буде день". Норман Петті відіслав демо до Нью-Йорка, на фірму "Brunswick Records" — керівництво лейблу було настільки вражене записом, що вирішено було видавати її як є і негайно. Але Бадді все ще був пов'язаний контрактом з "Decca", тому той же Еллісон вигадав назву їхній групі — "The Crickets", і "That'll Be the Day" була випущена саме як запис "Крікетс".

Пісня стала першим великим хітом Голлі – та класикою рок-н-ролу. Вона була записана в основному, класичному тепер рок-складі – дві гітари, бас та барабани. Саме цю модель трохи пізніше використали "Бітлз" і тисячі інших груп по всьому світу. "Бітлз", до речі, були великими шанувальниками Голлі. Ще у 1958-му, коли юні Леннон, Маккартні та Гаррісон грали в Ліверпулі разом як "The Quarrymen", вони записали "That'll Be the Day" у напівпрофесійній студії – їм одразу ж видали ацетатну платівку, одну на всіх (цей запис можна почути на диску "Anthology" 1995 року).

На лейблі "Decca" тим часом схаменулися, і уклали новий контракт з Голлі — між ним і дочірньою фірмою "Coral". У результаті Бадді, по суті, мав два контракти — як "The Crickets" записи випускалися на "Brunswick", а як сольний артист — на "Coral". На афішах найчастіше було написано третій варіант — Buddy Holly and the Crickets.

1957-го та 1958-го Бадді та "Крікетс" об'їздили Штати, здійснили тур Англією (де за 25 днів зіграли 50 концертів) і виступили в Австралії. При цьому Бадді встигав постійно писати нові хіти, буквально один краще за інший – від "Peggy Sue" і "Everyday" до "Words of Love" та "I'm Gonna Love You Too". Це були геніально прості пісні, які діяли на слухача миттєво та з величезною силою – і ще вони світилися внутрішнім світлом і, напевно, були б теплими навпомацки, якби до них можна було доторкнутися. Навіть якщо Бадді співав про щось своє та сумне.

На той час, коли Голлі став світовою зіркою в 21 рік, він мав не так багато по-справжньому серйозних стосунків — якщо бути точним, серйозні романи у нього траплялися двічі. Про розрив із першою з дівчат, шкільною подружкою Еко Макгвайр він особливо шкодував – доти, поки в Нью-Йорку, на ресепшен в офісі видавничої компанії, не зустрів Марію Єлену Сантьяго. Бадді відразу запросив дівчину, яка була на чотири роки старша за нього, сходити разом кудись, а на самому побаченні, через кілька годин після знайомства, запропонував одружитися. Пара справді одружилася через кілька місяців, у серпні 1958-го – Бадді таки поспішав жити.

Весілля відбулося в рідному місті Голлі, Лаббоку, але потім пара переїхала до Нью-Йорка, де Голлі винайняв невелику квартиру в богемному Грінвіч-Віллідж. Бадді був у захваті від місцевої сцени і молодята щовечора ходили до музичних клубів – Голлі загорівся ідеєю об'єднати рок-н-рол та музику соул та записати альбом, наприклад, з Реєм Чарльзом. Він також планував упритул зайнятися стилем фламенко, граючи на гітарі пальцями, а не медіатором – і, крім цього, навіть записався на акторські курси. Іноді, у тій же нью-йоркській квартирі, він записував акустичні демо нових пісень – ці записи з накладеннями будуть видані після смерті Голлі.

На гастролях Марія Єлена теж супроводжувала Бадді, забезпечуючи йому більш-менш комфортний побут – але тієї фатальної для Бадді зими 1959-го вона залишилася вдома, бо щойно дізналася про свою вагітність. Тур під назвою "The Winter Dance Party" розпочався наприкінці січня – разом з Бадді виступали 17-річний Річі Валенс (що тільки що прославився з хітами "La Bamba" та "Donna") та 28-річний Біг Боппер, виконавець популярної "Chantilly Lace". Умови під час переїздів із міста до міста були нікудишні – автобус, який і так не опалювався у сильний мороз, двічі ламався дорогою. Бадді все це набридло, і 2 лютого, перед наступним концертом, він зафрахтував чотиримісний літак в Айові – розраховуючи долетіти до Морхеда, штат Міннесота з запасом часу, який дозволив би як слід виспатися, а також встигнути закинути білизну в прання.

Ближче до півночі 2 лютого Бадді закінчив свій останній у житті концерт і попрямував у бік аеродрому. У літак разом із ним сіли Валенс та Біг Боппер – погода була явно нельотною, але пілот вирішив ризикнути. До Міннесоти літак не долетів, впавши на кукурудзяне поле за п'ять миль від Мейсон-Сіті, Айова – не вижив ніхто. Марія Єлена дізналася про смерть чоловіка з телевізійних новин, у неї стався викидень. Голлі, якому тільки восени мало виповнитися 23 роки, поховали в Лаббоку – службу здійснював той самий священик, який нещодавно був на весіллі Бадді. Пізніше день загибелі Голлі та інших почали називати "Днем, коли померла музика".

Сід Вішес

Вішес (справжнє ім'я — Саймон Джон Річі) був початковим лондонським панком, який не просто в максималістській манері ставився до панківської ідеології і зробив "панк" способом життя, щоденним способом існування. Не бачачи різниці між сценічним образом і реальністю, Сід, маючи руйнівну (і саморуйнівну) харизму, був ще й кимось на зразок Джеймса Діна, навіть Елвіса від панка – уособлюючи при цьому все темніше, що в ньому могло бути. Звичайно, потім до образу Вішеса додалася трагедія шескпірівських масштабів та таємниця – і це тільки зробило його ще більш "культовим".

У Джона Річі все пішло не так ледь не від народження. Його матір Енн виключили зі школи, після чого вона записалася до армії – де й познайомилася з майбутнім батька Сіда, Джоном Річі-старшим, який колись грав на тромбоні у нечисленних лондонських джазових клубах і навіть був охоронцем у Букінгемському палаці. Незабаром після народження сина у 1957-му, Енн вирушила на Ібіцу, де мала зустрітися з батьком дитини – але той так і не з'явилася. Щоб прогодувати себе і маленького Джона, Енн продавала марихуану – поки за допомогою посольства не повернулася до Англії. Вона вийшла заміж у 1965-му, але чоловік помер через півроку після весілля — отже, Сід, фактично ріс і без батька, і без вітчима. Сама Енн страждала на сильну наркотичну залежність – яка особливо посилилася на початку сімдесятих, коли вона підсіла на героїн. Енн у той час поняття не мала, чим займається її син – а Вішес відвідував художній коледж, де й познайомився з Джоном Лайдоном, майбутнім Джонні Роттеном та майбутнім вокалістом "Seх Pistols".

Коли Сіду було 16, мати вигнала його з дому – і він почав блукати по лондонських сквотах, часто в компанії Лайдона. Саме з його руки Джон Беверлі (як він тоді себе називав, використовуючи дівоче прізвище матері), став Сідом Вішесом — Лайдон став називати приятеля так, після того, як його хом'ячок на ім'я Сід вкусив Джона за руку, а той вигукнув: "О, цей Сід такий порочний!

Лайдон і Вішес разом вештались в лондонському районі Челсі і часто заходили у вже тоді легендарний магазинчик одягу Малкольма Макларена і Вів'єн Вествуд під назвою "Sex". Сід виглядав ще яскравіше і зухваліше, ніж Лайдон, який вже перетворювався на Роттена — але в перший склад "Sex Pistols", що збираються з ініціативи Макларена, Вішес не потрапив. Його музичних талантів тоді не вистачало навіть для участі у принциповій панк-групі – досвід Сіда обмежувався співанням разом із Лайдоном пісень із репертуару Еліса Купера (наприклад, "I'm Eighteen") за дріб'язок на лондонських вулицях. Вішес міг трохи побрянчити на акустиці або потрясти тамбурином — але не більше.

Але Сід, тим не менш, став шанувальником "Пістолс" номер один — і найпомітнішим шанувальником, не пропускаючи жодного концерту групи і танцюючи винайдений ним самим танець "пого" (підстрибуючи на місці) перед сценою. Сід був і справді відданим фанатом – йому взагалі була властива ця якість – і міг накинутися під час виступу улюбленого гурту на представника музичної преси з мотоциклетним ланцюгом, почувши невтішні зауваження з приводу "Sex Pistols".

Але в лютому 1977-го Макларен оголосив про те, що басист Глен Метлок йде з "Пістолс" — точніше, його виганяють через "любов до "Бітлз". Метлок встиг взяти участь у записі синглу "Аnarchy in the UK" і взагалі в написанні матеріалу для майбутнього альбому "Never Mind the Bollocks, here's the Sex Pistols" — і взагалі-то рішення залишити групу було його власним, оскільки він втомився від маніпуляцій Макларена. Гурту потрібна була людина, яка хоча б могла триматися за інструмент на сцені, звичайно, такою людиною став Сід, який на той час хоч трохи навчився грати на басу, постійно програваючи першу платівку нью-йоркських панків "The Ramones".

Перший виступ "Пістолс" з Вішесом у ролі басиста відбувся вже у квітні – але в записі згаданого "Never Mind the Bollocks…." Сід практично не брав участі, віддавши гітаристу Стіву Джонсу честь зіграти партії басу (спроби Вішеса можна почути лише у двох треках, "Bodies" та "God Save the Queen"). Якщо як фан Вішес незмінно був присутній на концертах гурту, то тепер став часто пропускати і концерти, і репетиції – спочатку тому, що потрапив до лікарні з гепатитом, потім – через посилення залежності від героїну.

Того ж 1977-го відбулося фатальне знайомство Сіда з тусовщицею та групі зі Штатів, Ненсі Спанджен. Сід відразу ж розгледів у ній споріднену душу. Ненсі зростала не менш проблемною дитиною, ніж він сам, у підлітковому віці їй був поставлений діагноз "шизофренія" і до знайомства з Вішесом життя Ненсі теж оберталося навколо наркотиків. Швидше за все, це було взаємне кохання з першого погляду, Сід і Ненсі стали буквально нерозлучними — що не подобалося решті учасників "Пістолс" і Макларену, які недолюблювали Спанджен. Сам Сід з одного боку міг бути несподівано ніжний з Ненсі і зворушливо доглядати за нею, коли та часто застуджувалася, з іншого — міг і підняти на неї руку. Так чи інакше, Сід і Ненсі вартували один одного і обидва розділяли пристрасть до ножів.

У січні 1978-го відбувся тур "Sex Pistols" Америкою — і останній тур до возз'єднання вже в дев'яностих в оригінальному складі з Метлоком. Перед концертом у Далласі, Техас, Вішес вирізав у себе на грудях лезом фразу "Gimme a fix" ("Дайте мені дозу") — Макларен тоді платив йому рівно 14 доларів на тиждень, але Сід все одно примудрювати діставати наркотики. Вийшовши на сцену, Вішес привітав публіку як "ковбоїв-педерастів" — і одразу отримав пивною банкою по голові.

Відігравши останній концерт у Сан-Франциско (у фіналі якого Роттен поцікавився у публіки — "У вас не було почуття, що вас обдурили?"), Вішес полетів до Нью-Йорка, і ще в літаку впав у кому, спровоковану метадоном та алкоголем. Виписавшись із лікарні, він полетів до Парижа разом із Ненсі. Більшість часу вони проводили в готельному номері, але час від часу Макларену і режисеру Джулієну Темплу вдавалося витягнути Сіда на зйомки фільму "The Great Rock'n'Roll Swindle" ("Велике рок-н-рольне обдурювання"), химерної, але істинно панківській за духом суміші документалістики та фантазійних епізодів. Вішес заспівав для фільму класику 50-х Едді Кокрана "C'Mon Everybody" та "Something Else", а також знущальну панк-версію "My Way" з репертуару Сінатри. До речі, Кокран, ще один піонер рок-н-ролу, залишив цей світ у тому ж віці, що й Вішес – к 21.

Сід і Ненсі хотіли повернутися до Штатів, але їм не вистачало грошей. Вішесу вдалося трохи заробити в Лондоні – коли Сід разом із Гленом Метлоком зібрав гурт "Vicious White Kids". Вони дали єдиний концерт, на якому Сід виступив у ролі вокаліста — після чого Вішес і Спаджен відлетіли до Нью-Йорка, де оселилися в номері богемного готелю "Челсі".

Вішесу знову вдалося заробити, коли він почав виступати в клубі "Max's Kansas City" — разом з колишніми учасниками культового глем-гурту "New York Dolls", який багато в чому передбачив панк-рок. У жовтні 1978-го Сід та Ненсі закотили велику вечірку у себе в номері – яку протягом ночі відвідало безліч гостей, у тому числі випадкових. Вішес наковтався "колес" і був у "відключці" — наступного ранку персонал готелю виявив Ненсі Спаджен мертвою, з ножем у животі. Вішес тим часом блукав готельним коридором. Спочатку він заявив, що це він убив Ненсі, потім — що вона впала на ножа, потім — що нічого не пам'ятає. Його заарештували та звинуватили у вбивстві.

Друзі Сіда були впевнені в його невинності, як і Макларен, який підозрював, що Ненсі застала одного з гостей за крадіжкою великої суми грошей, які зберігалися в шухляді столу — і отримала удар ножем. Вішес був відпущений під заставу в 50 тисяч доларів (покидати Нью-Йорк йому заборонялося) і перебував у жахливому стані, кілька разів намагаючись накласти на себе руки. У цей час Роттен (який знову став Лайдоном) намагався додзвонитися другові, але Макларен і мати Вішеса, Енн Беверлі, що прилетіла до Нью-Йорка, не давали їм спілкуватися.

У грудні Вішес прийшов до тями настільки, щоб почати зустрічатися з іншими жінками. В одному з клубів він почав фліртувати з дівчиною Тодда Сміта, брата Патті Сміт. Між Тоддом і Сідом почалася бійка, у результаті Вішес, випущений під заставу, опинився в Райкерс, на острові-в'язниці, де почав проходити примусовий курс детоксикації. У січні 1979-го він став перед судом – на подив багатьох, його знову відпустили під заставу, цього разу за меншу суму в 10 тисяч доларів. Ходили чутки, що гроші вніс Мік Джаггер, хоча насправді це зробив лейбл "Пістолс", фірма "Virgin".

Першого лютого Вішес залишив Райкерс і приїхав на Манхеттен. Зустрівши знайомого, Сід відразу попросив у нього дозу. Він уколовся в квартирі ще однієї приятельки, в якій знаходилася і його мати — і наступного ранку його виявили холодним і мертвим. Були розмови про передсмертну записку, яка нібито знайшла його матір – у якій Сід просить про те, щоб його поховали у його шкіряній куртці поруч із могилою Ненсі, "його малою". Ходили чутки про те, що між Сідом і Ненсі був укладений договір — що якщо один з них помре або накладе на себе руки, то інший теж вчинить суїцид. Після смерті матері Сіда ходили також чутки про те, що саме вона ввела Вішесу смертельну дозу героїну, побоюючись, що син рано чи пізно все-таки опиниться за ґратами.

Тіло Сіда кремували — але те, що трапилося з його попелом, теж, напевно, не знає ніхто. Одні друзі Сіда стверджували, що матері вдалося розвіяти його попіл на могилі Ненсі, інші — що вона випустила урну, і попіл опинився у вентиляційній системі лондонського аеропорту Хітроу. Справа Ненсі Спаджен була закрита після смерті Сіда.

Не дивно, що Вішес став найпривабливішою панк-легендою – вже 1987-го роль басиста "Пітолс" зіграв Гарі Олдман, у байопіку Алекса Кокса "Сід і Ненсі". І Олдман, і сам Сід показували приклад того, як жити не можна – і У Вішеса це вийшло дуже добре.

Нік Дрейк

Англійський гітарист, співак та автор пісень Нік Дрейк – найяскравіший приклад "невизнаного генія", художника, якого оцінили за заслугами лише після його смерті. Наприкінці шістдесятих і на початку сімдесятих, коли Нік випустив свої три прижиттєві платівки, ніхто не писав таких інтровертних пісень. Дрейк був повністю занурений у себе і свій світ — і справа не в тому, що його не хвилювало те, що відбувається зовні. У нього просто не виходило жити там, за збудованими ним самими стінами – і власного подиву з цього приводу в піснях Дрейка було не менше, ніж найрізноманітніших, часто привабливих картин самотності. А ще він був чудовим, ні на кого не схожим майстром акустичної гітари.

Нік ріс у дружній, творчій сім'ї. Його мати, Моллі Дрейк, сама співала і навіть складала пісні, старша сестра Габріель мріяла стати актрисою і стала нею. Нік у школі захоплювався бігом — але, познайомившись ближче з музикою, юнак геть-чисто втратив інтерес до спорту. Спочатку Нік пробував грати на духових – саксофоні та кларнеті. Потім, захопившись Бобом Діланом, Донованом, а також тим, що робили з акустикою Джош Вайт і Філ Оукс, Нік купив собі дорогу акустичну гітару — в той час, коли всі воліли електричну. Він почав виступати в клубах і кав'ярнях – дуже швидко на високого хлопця із зовнішністю романтичного героя та кінозірки, звернув увагу Ешлі Гатчінгс, басист провідної англійської фолк-рок групи кінця шістдесятих "Fairport Convention".

Гатчінгс звів Дрейка із саундпродюсером своєї групи, американцем Джо Бойдом, який зробив кар'єру в Британії. Нік важко йшов на контакт з людьми і був небагатослівним – але між ним і Бойдом відразу ж налагодився міцний емоційний зв'язок. Останній одразу ж зрозумів, що має справу з кимось особливим – ще не встигнувши дослухати до середини першу пісню на демозаписі, який йому надіслав Дрейк. Бойд відразу ж запропонував свої послуги як продюсер, менеджер і видавець – на що Нік відповів щось на кшталт "А, ну так, добре".

Про те, що він записує свій дебютний альбом Five Leaves Left, не знав ніхто з рідних і друзів Дрейка – навіть його сестра, з якою він був дуже близький. Відлюдькуватість була відмінністю Ніка. Тоді він ще вивчав літературу в Кембриджі, і пропускав заняття, їдучи до Лондона поїздом на запис. Бойд хотів, щоб платівка звучала так само інтимно, як перший альбом Леонарда Коена — Нік хотів приблизно того ж, лише з ще меншою кількістю надмірностей. Альбом вийшов, і тільки тоді Нік з'явився у спальні сестри і кинув екземпляр на її ліжко – просто сказавши: "От". Five Leaves Left удостоївся кількох прихильних рецензій, але виявився абсолютно непоміченим публікою – просто тому, що ці пісні самі не горіли бажанням, щоб їх хтось помічав. Сам автор теж явно не хотів ставати поп-зіркою – Дрейк не давав інтерв'ю, а на концертах справляв враження людини, яка грає не в залі, а в самотній порожнечі своєї кімнати. Він не спілкувався з публікою, відчуваючи незручність – до того ж, довго переналаштовував гітару між піснями.

Другий альбом Ніка, платівка "Bryter Layter", що вийшла у 1971-му, була спробою Бойда надати як завжди абсолютно самодостатнім пісням Дрейка більш комерційне звучання – у піснях активно використовувалися бас, барабани та оркестрові аранжування. Але публіка знову не помітила альбом у ті часи, коли не було прийнято було бути непомітним – до того ж Нік звів навіть клубні виступи до мінімуму, рідко залишаючи кімнату в Лондоні, яку для нього зняв Бойд. Потім Джо Бойд поїхав до Штатів – і Нік поринув у страшну депресію. Відносини з жінками у нього теж були непрості – найдорожчою з них для Ніка була дівчина на ім'я Софія Райд, з якою він познайомився 1968-го, але сама вона вважала себе не так його дівчиною, як "кращим другом".

На лейблі "Island" від Дрейка вже ніхто не чекав нових пісень, але якось, восени 1971-го, він зателефонував звукоінженеру та продюсеру Джону Вуду – і за дві ночі у жовтні вони записали платівку "Pink Moon". У студії були присутні лише Дрейк і Вуд – і треки, стриманий голос Дрейка та його гітара, виходили досконалими у своїй ізольованості від світу. Це була магія, сила та прірва самотності. Дрейк відвіз плівки з піснями керівництву "Island" – і більше не записував платівок. Зараз "Pink Moon" — одна з найстаріших, "культових" і шановних платівок, коли-небудь записаних британським автором-виконавцем.

Він повернувся до життя в будинку батьків у глибинці і все більше поринав у себе і депресію. Нік міг зникнути на кілька днів і поїхати до друзів, де мовчки слухав музику, ночував кілька ночей поспіль, а потім так само раптово зникав, як і з'являвся. Іноді він брав автомобіль у матері і їздив навколишніми дорогами, поки в нього не закінчувався бензин. Лейбл продовжував надсилати Дрейку незначні суми грошей, але одного разу сталося так, що йому буквально не вистачило на нові черевики. Дрейк приймав антидепресанти на вимогу лікаря – і одного разу ближче до полудня, у листопаді 1974-го мати виявила Ніка мертвим у його кімнаті. Він лежав упоперек ліжка, поруч була баночка з пігулками. Чи було це випадкове чи навмисне передозування – достеменно невідомо, незважаючи на офіційну версію про самогубство. Принаймні передсмертної записки Дрейк не залишив, поряд був тільки розпочатий лист, адресований Софії Райд. Ніку було 26.

Якщо за життя Дрейка було продано менше 4000 платівок з його ім'ям, то вже в наступному десятилітті в любові до пісень Ніка почали визнавати всі від Кейт Буш до Роберта Сміта з "The Cure". До дев'яностих років три його альбоми почали продаватися тиражами, які Дрейку і його лейблу в сімдесятих не могли явитися навіть у найсміливіших мріях – але це були ті самі пісні, не більше і не менше.

Стюарт Саткліфф

Якщо хтось, пов'язаний з "Бітлз" і справді був гідний звання "п'ятого бітла", то таким був Стюарт Саткліфф. Найближчий друг Джона Леннона (разом з ним і придумав назву "The Beatles"), бас-гітарист гурту на самому початку шістдесятих — він був і найтрагічнішою (і водночас найромантичнішою) фігурою у всій сазі "Бітлз".

Старша дитина в сім'ї, Стю, як називали його друзі, народився в Единбурзі, але зростала в Ліверпулі. Хлопчик брав уроки гри на піаніно, співав у церковному хорі (куди, до речі, з першої спроби не взяли Пола Маккартні) і навіть знав кілька акордів на гітарі, які йому показав батько, морський офіцер. Але по-справжньому хлопець захоплювався лише малюванням – і згодом живопис став йому і пристрастю, і наважением. У ліверпульському художньому коледжі, де він і познайомився з Ленноном, Стю вважався найобдарованішим студентом. Сам Леннон був у захваті як від робіт Стю, так і від його одержимості та образу "проклятого поета", який свідомо вибрав худий, як тріска, і блідий Саткліфф. Образ доповнювали незмінні темні окуляри, які Стю намагався не знімати навіть у темну пору доби – а ще він курив.

На початку 1960-го року, коли Леннон з'їхав з дому своєї тітки Мімі, в якому провів дитинство та юність, він не мав особливого вибору, окрім як оселитися у квартирі, яку винаймав Стю. Квартира була мальовничим у всіх сенсах слова місцем – завалена недопалками і газетами, в яку загортали рибу з чіпсами, вона була пофарбована Стю в чорний і жовті кольори. Меблів практично не було – одного разу Джон і Стю, в особливо холодні зимові дні, топили камін стільцями.

Саткліфф час від часу вигравав конкурси молодих художників, і одного разу, коли він отримав грошову премію, Леннон і МакКартні вмовили його купити нову бас-гітару "Хофнер". Те, що Стю ледь уявляв, як поводитися з інструментом, не мало значення – як і у випадку з Сідом Вішесом. На клубних концертах у Ліверпулі Саткліфф весь час відвертався від публіки – щоб та не помічала його незграбної гри, але це лише додавало загадковості його образу. Після турне Шотландією, під час якого група супроводжувала співака Джонні Джентла і сама по собі нагадувала збіговисько безпритульних, новоспечені "Бітлз" вирушили на свої перші клубні гастролі в Гамбург.

Вони виїжджали з Ліверпуля у серпні 1960-го як квінтет – Леннон, Маккартні та Джордж Гаррісон грали на гітарах і співали, Піт Бест барабанив, а Стю продовжував терзати бас. У Гамбурзі вони почали виступати в заштатному клубі під назвою "Indra", потім — у закладі класом вище, під назвою "Kaiserkeller", де Стю навіть мав сольний номер, коли він співав баладу Елвіса "Love Me Tender". Саме на виступі у цьому клубі Саткліфф та інші познайомилися з представниками молодої художньої богеми Гамбурга – їхніми ровесниками, художником Клаусом Вурманном та його подружкою Астрід Кірхгер.

Стю і Астрід закохалися відразу. Астрід привела бітлів у свою квартиру, яка була, на захват Стю, пофарбована в чорний колір — і там музиканти вперше за довгий час змогли по-людськи помитися і поїсти. Астрід була чудовим фотографом – саме вона зробила класичні чорно-білі фото "Бітлз" у Гамбурзі, які, з художньої точки зору, були чи не найвдалішими фото взагалі.

Вже в листопаді 1960-го року Стю та Астрід побралися та обмінялися обручками. Саткліфф став жити в Астрід, став носити її шкіряні штани, а вона підстригла його довге волосся, зачесавши чубок вперед — незабаром так почали виглядати всі бітли, крім Піта Беста. Того ж грудня неповнолітнього Джорджа Гаррісона депортували з Німеччини, слідом за ним – Маккартні та Піта Беста, після звинувачення у спробі підпалу кінотеатру, в якому вони ночували. Леннону нічого не залишалося, як теж виїхати, і тільки Стю залишився в Гамбурзі найдовше, до кінця січня 1961-го – щоб у березні, разом з рештою, знову повернутися до виступів у клубі та Астрід, без якої в Ліверпулі він навіть не міг взяти в руки пензлик.

Влітку 1961-го Саткліфф прийняв доленосне рішення піти з "Бітлз", не повертатися до Ліверпуля, а залишитися в Гамбурзі разом з Астрід, щоб продовжувати малювати та навчатися в Гамбурзькому коледжі мистецтв – де викладачем Стю був Едуардо Паолоцці, відомий шотландець. Свою бас-гітару він залишив Маккартні. На той час він уже страждав від сильних головних болей і іноді втрачав свідомість — але, проте, ночі безперервно проводив, стоячи за мольбертом.

Якось уночі, у квітні 1962-го, Астрід знайшла його лежачим на підлозі в кімнаті, де Саткліфф малював – вона викликала швидку та поїхала разом зі Стю до лікарні. Вже в лікарняному ліфті лікар глянув на ноші зі Стю і оголосив, що хлопець – мертвий. Причиною смерті був крововилив у мозок. Саткліффу був 21 рік. Ймовірно, це було наслідком травми, яку Саткліфф отримав приблизно за рік до смерті, після виступу "Бітлз" у залі Ліверленда "Літерленд Таун-хол" — коли на музикантів напали місцеві гопники. У тій бійці Леннон, захищаючи друга, який був меншим на зріст, зламав собі палець. Тепер, дізнавшись про смерть Стю від Астрід, Леннон був убитий горем і ридав кілька днів – це була його найбільша втрата після смерті матері 1958-го. Астрід Кірхгерр пережила свого нареченого майже на 60 років – вона померла навесні 2020-го.

Важко сказати, чи цінувалися б у наш час картини Стю так само високо, якби не його зв'язок із "Бітлз". Знавці порівнюють його роботи з полотнами Ніколя де Сталя, але для колекціонерів не це має значення – а те, що колись Саткліфф грав разом із "Бітлз" і був єдиним із них, хто справді жив швидко і помер молодим. А ще саме Стю (у виконанні Стівена Дорффа) є головним героєм поки що кращого на сьогоднішній день байопіка про "Бітлз" — фільм Ієна Софтлі "Backbeat".