• USD 27.6
  • EUR 33.4
  • GBP 38.8
Спецпроєкти

Як правильно підлизатися до Ангели Меркель. Європейські цінності підлягають обговоренню

Згадка «європейських цінностей» давно вже стала обов'язковою для всіх виступів в стилі «за все хороше і проти всього поганого». Але що входить в їх число? Оголосіть весь список, будь ласка!

Реклама на dsnews.ua

Суперечки в ході саміту премʼєр-міністрів ЄС 17-21 липня про привʼязку доступу кожної країни до коштів з фонду відновлення економіки Євросоюзу від наслідків пандемії COVID-19 до дотримання ними базових принципів ЄС вкотре підняли питання про суть і місце того, що називають «європейськими цінностями».

Все почалося в перший день саміту, 17 липня, коли премʼєр-міністр Португалії Антоніу Коста підніс канцлеру Німеччини Ангелі Меркель в якості подарунка на день народження книгу — роман-мораліте Жозе Сарамаго «Сліпота», за сюжетом якого епідемія сліпоти, що раптово вразила жителів безіменного міста в безіменній країні, розтрощує моральні барʼєри, виявляючи їх справжню суть, здебільшого, непривабливу. Словом, роман присвячений моральним цінностям і їх стійкості до корозії під впливом обставин. Європейським, природно, цінностям, у їх португальському розумінні. Але ж абстрактно-європейських або, ширше, абстрактно-західних, без привʼязки до будь-якої країни, цінностей, мабуть, і немає в природі?

Роман як роман, і не щойно опублікований, а, навпаки, досить давній, 1995 року. Сам я його, зізнаюся, не подужав, як і інші твори Сарамаго, нобелівського лауреата з літератури 1998 року. Тож про плюси роману промовчу — охочі можуть ознайомитися з ним за посиланням. Але європейцям роман, схоже, сподобався: фільм, знятий за ним, відкрив у 2008 році 61-й Каннський кінофестиваль.

Природно, що подарунок Кости був символічним політичним жестом. Жест був безпосередньо повʼязаний з гострою дискусією навколо ідеї «гроші в обмін на принципи», спричиненої спробами урядів Польщі та Угорщини підпорядковувати собі інші гілки влади, що порушувало принципи верховенства права та поділу влади. Позиція самого Кости з цього питання була складною. Хоча португальський премʼєр і підтримав боротьбу за дотримання базових принципів ЄС, він виступив проти використання прихильності їм як аргументу на переговорах про гроші. Аргументи Кости зводилися до того, що, пішовши на такий крок, ЄС піддасть свої цінності ризику ерозії під впливом юридичної казуїстики, до якої сторона, що обороняється, вдасться «наполегливо, цинічно, вивертаючи кожне слово навиворіт, поки воно не втратить всякий сенс». З урахуванням ціни питання, кількість і концентрація такої казуїстики, їдкої як сірчана кислота, будуть великі, і, в силу цього, небезпечні.

Про це у статті «Європейські цінності не підлягають обговоренню» і написала в нідерландській NRC її оглядач, журналістка і професорка з Осло Кароліна де Грюйтер.

«Якщо ви ведете переговори одночасно про цінності і про гроші, — цитує Грюйтер виступ Кости в газеті Publico, в якому він пояснював свою позицію, — ви не захищаєте ці цінності, але монетизируете їх, перетворюючи в зону можливих поступок і компромісного торгу».

Нагадаю, що на самому саміті суперечки завершилися обтічним рішенням, текст якого недоступний в Мережі, і тому не може бути підданий аналізу. Формально блок прихильників підходу «гроші в обмін на цінності», на чолі з премʼєром Нідерландів Марком Рютте, все-таки домігся прийняття кредитної обумовленості, коли Європейська комісія, зафіксувавши порушення, буде пропонувати штрафні заходи, які має затверджувати кваліфікована більшість у Раді міністрів ЄС. На практиці мова, швидше за все, йде про типовий для ЄС бюрократичний компроміс, коли формальний механізм, створений для врегулювання нерозвʼязного конфлікту не працює, але дозволяє відвести проблему в тінь на невизначено довгий термін.

Реклама на dsnews.ua

Сама де Грюйтер бачить вихід у скасуванні права вето, яким сьогодні володіє кожна з країн ЄС, і заміні його на прийняття рішень кваліфікованою більшістю голосів. «Немає сенсу в тому, що національні лідери наполягають на збереженні права вето і критикують ЄС за те, що він занадто слабкий, щоб підтримувати верховенство закону, — пише вона. — Ці два питання безпосередньо повʼязані. Пора їм це визнати».

Але відмова від права вето подібна до відмови від ядерної зброї, якою, по суті, вето в політичному сенсі і є. Така відмова спочатку посилила би позиції економічних лідерів ЄС порівняно з позиціями малих країн, а її віддалені наслідки могли б загрожувати самому існуванню Євросоюзу. По суті, право вето – запобіжний клапан, що перешкоджає вибуху ЄС через нагромадження внутрішніх проблем.

Словом, надій на скасування права вето в ЄС мало, тим більше, що це рішення може бути заблоковано за допомогою все ще чинного права вето. Розуміючи це, де Грюйтер пише, що поки процес прийняття рішень в ЄС не перейде до кваліфікованої більшості, необхідно покладатися на процедуру, зафіксовану у статті 7 Договору про Європейський союз. Згідно з цією статтею, більшість в чотири пʼятих членів ЄС може винести рішення про серйозний відступ від цінностей і принципів, викладених у статті 2, і, отримавши схвалення Європейського парламенту, призупинити на цій підставі окремі права країни-порушника в рамках ЄС, включаючи і право голосу в Раді Європи.

Процедура запровадження цієї санкції вкрай складна і з цієї причини фактично нездійсненна. По суті, це той самий бюрократичний компроміс, про який йшлося вище. «Але поки цей обмежений інструмент — все, що у нас є, ми повинні краще його використовувати», — пише де Грюйтер, визнаючи, втім, що процедура «дратівливо трудомістка і повільна».

Крім того, є і варіант впливу через Європейський суд. За останні вісім років Єврокомісія подала до нього три скарги на Угорщину і чотири — на Польщу. «Угорщина часто робить крок назад, перш ніж справи передаються до суду. Польща була засуджена двічі, і двічі, щоб уникнути санкцій, скасувала закони, що обмежують незалежність суддів», — нагадала де Грюйтер.

Повернімося, однак, до списку цінностей, викладених у статті 2. У ній зазначено: «Союз заснований на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, правової держави і дотримання прав людини, включаючи права осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для держав-членів в рамках суспільства, характеризується плюралізмом, недискримінацією, терпимістю, справедливістю, солідарністю і рівністю жінок та чоловіків».

Все це звучить настільки ж мило, наскільки і невизначено. Під цей список без проблем можна підігнати будь-яку практику, включаючи найнелюдськішу і тоталітарну. На думку негайно спадають революції, що починалися з проголошення свободи, рівності і братерства, і швидко приходили до кривавого кошмару, сталінська конституція СРСР 1936 року, що колись була найдемократичнішою у світі, і сучасна деградація правозахисної діяльності, що вироджується у наділений необмеженою владою фрік-інтернаціонал, зайнятий, під виглядом захисту цивільних прав, їх ліквідацією як таких. Сама ж де Грюйтер, анонсувавши в заголовку політ на величезній моральної та інтелектуальної висоті, очікувано не втримується на ній, і до кінця тексту звалюється, як в штопор, до вихваляння іменинниці Меркель.

«У романі Сарамаго є одна жінка, яка зберегла зір, — пише вона. — Мабуть, її образ і змусив Косту задуматися про Меркель і її роль у Європі. Саме завдяки цій жінці всі сліпі в кінці книги знову бачать світло й починають зупинятися на червоні вогні (світлофорів – прим. ДС)».

Не помітити і не зарахувати такий прогин, зрозуміло, неможливо. Не виключено навіть, що задоволена Меркель щось подарує і де Грюйтер на її день народження. Але і в цьому разі такий обмін любʼязностями і подарунками ні на крок не наблизить нас до відповіді на питання про те, як уникнути ерозії західних цінностей, що наполегливо і цинічно вивертаються навиворіт на наших очах, аж до повної втрати ними первинних смислів. Іншими словами, де Грюйтер правильно поставила питання, але з адекватною відповіддю на нього складно.

Не претендуючи на володіння Абсолютною Істиною, і навіть не прочитавши жодного роману Сарамаго, ризикну припустити, що для успішного пошуку відповіді потрібно поставити питання ширше й дещо інакше: чи повʼязаний гуманізм і західні цінності, що випливають з нього, а також їх перехід з розряду мрій про світле майбутнє до рутинної частини повсякденного життя суспільства з успішністю цього суспільства в економіці і управлінні, досяжними через раціональний устрій держави? З цього випливає і друге питання — про те, що є первинним: правильні, тобто реалізовані на практиці мрії про гуманний суспільний устрій – чи їх практична реалізація?

Первісне, очевидно, вміння відгукуватися на мрії, що ведуть до реалізації західних цінностей на практиці, відкидаючи неправильні, що відводять у бік від них. Наприклад, теза про недоторканність приватної власності є правильною мрією, принаймні, до того моменту, поки розрив у доходах не увійде в непереборну суперечність із рівністю прав і з можливістю гідно жити, чесно працюючи на благо суспільства. А теза про необхідність все відібрати у всіх і поділити порівну, знищивши, про всяк випадок, розумників, які зуміли заволодіти надмірною кількістю благ – неправильна мрія, але теж з поправкою на те, що розумники, гідні захисту, не повинні багатіти відвертим розбоєм. Таким чином, правильність мрії перевіряється історичною практикою і обмежується рамками застосовності.

Тепер зробимо ще крок, запитавши: якщо успіхи суспільства повʼязані з правильними мріями більшості громадян, породженими їхніми загальними культурними патернами, чи можна говорити про народи – носії цивілізації і народи, не наділені цією рисою? Якщо ні, то які альтернативні пояснення? А якщо так, то чи можуть вихідці з других народів сприйняти цінності і патерни перших? В які терміни, за яких умов? Наскільки допустима в плані громадської безпеки ідея про рівноцінність усіх культур і заперечення переваги європейських культур – наголошу, саме культур, а не рас. Наскільки економічна успішність білої протестантської культури, яка підтверджується фактами, дозволяє говорити про неї як про фундамент західних цінностей, відмова від якої загрожує катастрофою? Якщо це не так – то де інші пояснення? У тому числі і таких епізодів, як деградація «білої» Африки — Родезії і ПАР, після того, як білих там усунули від влади?

Якщо ж альтернативних пояснень немає – а їх, переконливих, сьогодні немає, то ми приходимо до двох висновків.

Перше: європейські, і, ширше, західні цінності — не набір догм, а живий соціальний організм, який постійно змінюється, відгукуючись на нові умови. Іншими словами, європейські цінності не просто підлягають обговоренню, але й мають бути обговорювані, критиковані й піддавані сумнівам і ревізії.

Друге: правом голосу в колективному рішенні щодо редагування західних цінностей в дусі часу можуть володіти тільки носії цих цінностей. Виявити їх усіх, жодного разу не помилившись, навряд чи можливо, але статистично прийнятний метод є: вони включені в систему суспільних відносин. Найочевидніша ознака: вони не живуть на соціальну допомогу або кримінальні доходи, а зайняті корисною працею для суспільства. Іншими словами, заповнена декларація про сплату податків, як умова доступу до виборчої урни в будь-якій країні ЄС закрила б багато ціннісних проблем, про які пише де Грюйтер. А розподіл голосів в ЄС не за принципом «одна країна – один голос», а виходячи з формули, що включає середній дохід на душу населення й величину розриву між найбагатшими і найбіднішими платниками податків, закрила б іще один блок таких проблем.

Зрозуміло, такий підхід неполіткоректний – але це так лише з точки зору європейських цінностей, зафіксованих, як препарат в банці з формаліном. Між тим, живі цінності, як уже було сказано, постійно змінюються і розвиваються. Набагато сильнішим аргументом contra є той факт, що автор цієї статті живе в Україні, трагічно далекій від успіхів розвинених західних країн — і з цим аргументом, треба визнати, важко посперечатися.

    Реклама на dsnews.ua