Погром Медведчука. Коли влада поверне собі монополію на насильство
Ми явно поквапилися влаштовувати ленинопад. Бронзових, гіпсових і бетонних бовванів самозваного " вождя світового пролетаріату потрібно було просто одягнути у вишиванки. Тому що, незважаючи на всі революції і низку Майданів, Україна залишилася радянським заповідником. Точніше — ментальним осколком більшовизму. І тому прав на "іллічів" у неї більше, ніж у північно-східних сусідів.
Росія може скільки завгодно повертати радянські тоталітарні практики, але, враховуючи ступінь деградації нинішніх російських суспільства і системи управління (сводимых за великим рахунком до столицях і містах-мільйонниках), ці заходи в якійсь мірі можна вважати навіть прогресивними — втім, вони аж ніяк не мають на меті ресоветизацию країни. Білорусь може скільки завгодно зберігати радянську атрибутику і залишки репресивного апарату СРСР, але фундаментом її суспільного консенсусу є "збереження", причому незалежно від ставлення до персони вождя.
Третя річниця Майдану продемонструвала, що наш консенсус продовжує будуватися на революційній доцільності. Причому в самої що ні на є більшовицької її трактуванні. В цьому питанні між "низами" і "верхами" є повне взаєморозуміння. Але це як раз той консенсус, який робить продовження силової ротації еліт якщо не неминучим, то як мінімум вірогідним. Причому не в далекій перспективі.
Почнемо з того, що зміна влади в країні внаслідок Революції гідності не привнесла в суспільно-політичний дискурс найважливішого для функціонування середнього класу і, як наслідок, нормального розвитку держави, постулату про святості приватної власності. Іншими словами, її не шанують ні на одному з полюсів громадської вертикалі: ні в низах, ні у верхах. Точніше, шанують, але виключно в характерних для люмпена персонально-присвійних категоріях: моє (тещині, кумове, другово) — недоторкане, чуже — доступно. Зовсім чуже (у крайньому вираженні — вороже) — беззастережно придатне для руйнування та/або експропріації. Причому легітимація таких дій — питання вторинне, щоб не сказати — несуттєвий. Головне — справедливість, що розуміється тут і тепер.
Громлячи нерухомість — незалежно від того, кому вона належить, — "активісти" здійснюють кримінально караний злочин, якими б мотивами вони не керувалися. Але якщо поліція не припиняти цих дій — знову ж таки, незалежно від мотивів — вона не просто демонструє власну некомпетентність. Вона дискредитує саму ідею держави. Дискредитує подвійно, якщо злочин скоюють "провокатори", а невтручання продиктовано не здоровим глуздом (скажімо, надзвичайна ситуація виникла раптово і підкріплення задіяно в іншому місці), а психологічними причинами начебто барикадній солідарності.
Більш того, руйнування державної монополії на відправлення правосуддя і здійснення насильства — і нездатність держави цю монополію відновити — свідчать про глибоку кризу системи управління. Це небезпечно і саме по собі, але в умовах безперервної війни — просто катастрофічно. І ситуація принципово не зводиться до вибору меншого з зол, оскільки обидві дороги (і потурання, і жорсткість) потенційно ведуть до колапсу через дуже хиткого мандата наших "десижн-мейкерів" на владу.
Причому нагальні інтереси еліт ("нехай натовп випустить пар") ця криза лише посилюють, оскільки в рамках парадигми доцільності є нічим іншим, як свідченням кланової (клубної, цехової, кастової — потрібне вписати) солідарності: погром є форс-мажор — разове явище і виняткове. До того ж відносно дешеве. Адже ким би не був потерпілий, компенсація збитку в умовах практично повного колапсу страхового ринку є його головним болем, або ласкою з боку влади, які зі спокійною совістю покладуть цей тягар на бюджет. Тобто, нічтоже сумняшеся задіють принцип колективної відповідальності. У будь-якому випадку це куди зручніше, ніж налагоджувати ефективну систему правосуддя. Яка в разі нормального функціонування по-перше, неминуче зачепить і самі еліти, а по-друге, сильно обмежить їх можливості.
І тут, мабуть, варто відзначити, що будь-яке визначення революційної ситуації буде неповним без одного принципового моменту. Революційна ситуація складається всякий раз, коли доцільність ставиться вище правил. Порив змести фігури зі столу і почати заново, те саме "верхи не можуть, низи не хочуть", — це наслідок саме такої розстановки пріоритетів. Власне, тоді і бере слово горезвісний товариш Маузер.
