"Пісня пророка" Пола Лінча: кінець світу — це завжди локальна подія

 Роман ірландця Пола Лінча "Пісня пророка" 2023 року виграв Букерівську премію, у нас тоді були інші справи, ніж оцінювати, на які больові точки відреагувало британське журі, а от тепер цю книжку треба уважно, дуже уважно перечитати і відрефлексувати (і маємо на те змогу: українською 2025-го книжку переклала Ілона Віннічук, а видало "Ще одну сторінку"). Якщо коротко, то "Пісня пророка" Пола Лінча — це "Чума" Альбера Камю, але для ХХІ століття (і так, це так само екзистенціалістська проза). Але короткою розмовою тут справа не обійдеться. 

Ірландія, час точно не визначений, але якщо це не альтернативне теперішнє, то умовне майбутнє на відстані простягнутої руки. Стався якийсь інцидент (природу його не озвучують у романі і навіть герої вголос не промовляють, послуговуються евфемізмом "так звана криза" найчастіше), на його тлі до влади прийшла ПНА — Партія національного альянсу, консервативна, така, що робить ставку на традиційні цінності і обмеження громадянських свобод заради економічного зростання (в результаті нема ні першого, ні другого) та абсолютно безальтернативна. З приходом до влади ПНА тут же встановлює надзвичайний стан, вводить державну цензуру і обмеження на переміщення громадян. 

(Тут треба знати, що "надзвичайний стан" в Ірландії — це поняття, котре має викликати миттєву історичну асоціацію: так тут називають часи Другої світової, під час якої Ірландія провадила політику нейтральності і невтручання. 1939-го прийняли Закон про надзвичайні повноваження, надали уряду право інтернування, цензурування — преси і приватних листів, передали повний контроль на економікою. І скасували цей стан лише 1976 року, хоча чинність він втратив 1946-го. Коли герої Лінча говорять про воєнний і надзвичайний стан, його читач тут же мусить думати про а) політику невтручання і її наслідки: б) тотальний контроль, в) повновладдя уряду).

Такі умови цього світу. Саме і в цій точці кризи, в точці цензури і посилення державного контролю, починається сюжет. 

Надвечір у дім до учителя, активно задіяного в роботі Спілки учителів Ірландії, котра взялася висловлювати невдоволення режимом, завітала служба ІБНП, групу очолював приємний чолов’яга, тихий і спокійний, судячи з реакції на немовля — теж батько, до того ж люблячий. Ларрі Стіка вдома нема, безпеківці спілкуються з його дружиною Айліш і чемно просять Ларрі перетелефонувати, як тільки прийде додому. Розлючений чоловік не збирається цього робити, хоча Айліш радить озватися до служби, родина вечеряє і вкладається спати. ІБНП має повноваження забезпечувати громадський спокій. Вони викликають Ларрі на допит, у ввічливій розмові пояснюють: перед ним вибір — визнати себе агентом чи корисним ідіотом, що діє на користь ворогів держави, хоча покарання буде те саме зрештою. 

(ІБПН: абревіатури в романі несуть загрозу, їх не відразу розшифровують, а часом таки не розшифровують; і в тексті, де обмаль графічних маркерів типу абзаців і переносів, капслок виглядає моторошно — це свідомий ефект. Служба безпеки, яка тут фігурує, це реальна структура в Ірландії — Garda Siochana, комісара Гарди визначає уряд, комісари Гарди не носять зброї. Лише в часи Другої світової — знову омаж цій війні — Гарда Сіохана носила форму, зброю і мала право арештовувати). 

Ларрі відпускають, попередивши, та наступного дня він іде на мітинг Спілки, мітинг розганяють і учителів-активістів арештовують. Серед них Ларрі. Адвокати Спілки і адвокатка, яку наймає Айліш, нічого дізнатися про долю Ларрі не можуть, він просто зникає і всі навколо певні, що його убили. Окрім Айліш: та чекає на чоловіка і бесідує з ним подумки, чекаючи на його повернення, позаяк "в цій країні конституційні права ще мають силу". 

Тим часом режим посилюється, як і посилюється протидія йому, особливе невдоволення викликає мобілізація школярів останніх класів, під яку потрапляє і старший син Айліш, от-от почнеться партизанська війна. І посеред цього всього — матір родини, дід із деменцією, котрий живе окремо і не дає собі ради, сестра в Канаді, яка дістає вимогами втікати з країни, троє підлітків і немовля. І викрадення пана Стека — іще не найтемніша сторінка цієї сім’ї, це лише зав’язка історії.

   "Пісня пророка" — чітко політичний роман, так ж чітке політичне висловлювання автора (змістові якого можна і треба опонувати), але передусім — це дуже і дуже якісна проза (яка робить майже неможливим опонувати її автору, але). 

Іншим словами: як же розкішно і тонко пише Пол Лінч! 

Один із американських літкритиків назвав його канатоходцем — і то ідеальна атрибуція.

Поки світ буде руйнуватися, а близькі помирати, Айліш намагатиметься тримати нейтралітет. Вона — мати і вона опікується родиною, її задача полягає в тому, щоби її діти вижили попри все і будь-що. Війна — лише тоді, коли вона зайде в її дім (буквально, її дім будуть бомбити і впаде стіна та стеля). Опір режиму — лише тоді, коли поліція і військові закатують когось з її дітей. Її гандівська стратегія знову і знову дає збій, але вона тримається її до кінця: не чинить спротив насиллю, адже це загрожуватиме виживанню її родини. Айліш — безумовна жертва диктатури і війни, але абсолютно не годна усвідомити, що вона є і однієї з причин встановлення диктатури і початку війни. Коли вже нема, що втрачати, то Айліш з країни втікає і стає нелегальною емігранткою, втікачкою від режиму, долею якої вільний світ опікуватися не прагне. І є спокуса та злість від неї прочитати роман Лінча як твір, який дає відповідь на питання "Коли уже треба втекти? Ну щоби не надто пізно, та?" замість питання "Як завадити злу, яке чинить твоя спільнота?" і політичне послання Лінча стає загрозливо-порожнім нібито. Та напевно це не зовсім правильні питання, обидва невірні.

До речі, саме цей момент дуже насторожив критиків: Айліш дуже легко співчувати як жертві і це обнуляє ідею колективної відповідальності, "Пісня" ризикує перетворитися на серію універсальних питань про страждання Інших. Хочу процитувати Бенджаміна Марковіца, якого це дуже в "Пісні" збентежило: "Без певної моральної двозначності є небезпека того, що роман перетвориться на приклад хорової ламентації: ми знаєм, хто лиходій, і не ми, ми не співучасники, це щось у суспільстві не так, але не з нами щось не так". І це збентеження дуже добре можна зрозуміти, а нам — і поготів добре.

В інтерв’ю з нагоди номінації на Букер Лінч казав, що джерелом натхнення для нього було становлення диктатури Башара аль-Асада і громадянська війна в Сирії та криза біженців, що стала їхнім наслідком. (Я свідома, що особисто мене дратує месидж Лінча бути прихильними до втікачів від політичних режимів, які не змогли їм протистояти у себе на батьківщині, адже вони жертви у вищих ступенях, дратує, бо 2022-го і дотепер саме від цими прапорами носяться і триндять по європах "хороші росіяни"; автор не це і не них мав на увазі, але абстрактний гуманізм подібного штибу, опціями якого щедро користуються економічні емігранти з країни-агресора, мені знову ж таки особисто враження від "Пісні пророка" псував; це упередження під час читання треба буде якось подолати).

У своєму політичному за задумом романі Пол Лінч, будучи віртуозними прозаїком, не тримається тієї однозначності, яка бентежить Марковіца і відверто лякає мене. Він не вимагає від читача безумовно прийняти нейтральність і жертовність Айліш як єдино правильну стратегію і відкрити обійми для "жертв режимів", як утекли у "вільний світ". Робота роману у цьому напрямку тонша і по-літературному бездоганна. Зверну вашу увагу лише на три елементи. 

По-перше, деякі деталі та предмети воліють стати нав’язливим символами, "Пісня" грається з цим їхнім бажанням собі на користь. Роман починається з того, що Айліш дивиться на дерево за вікном, це стара вишня, яка згодом в одній з розмов перетвориться на черешню, листя опадає і Айшліш почувається такою втомленою, що готова стати одним із листів на купі опалого листя (Є прислів’я: сховати сухий лист краще в осінньому лісі, це точно алюзія до нього, і зокрема ця відсилка забезпечує першій сцені такий критичний рівень клаустрофобії, яким і весь роман відзначиться). Вишні за вікном старі, скоро мають висохнути і можливо до весни просто самі попадають, — підсумовує спостереження Айліш: вишні попадають, але пізніше, в кінці літа, від вибуху. 

Сцена з деревом буде повторюваною в "Пісні", раз від разу в ній буде змінюватися кут зору — на кілька сантиметрів право, і так само повільно буде мінятися акцент на символіці цього образу. Зрештою той, хто бачить дерево, опиняється за межами оповідної перспективи, ну він просто не може його бачити, виходячи з точки зору, з місця, де перебуває Айліш, тих дерев уже не видно, вони уявні. Старший син пішов у партизани, він підтримує праворадикальне військо, з Айшліш він не контактує (та певна, що сина спокусила до боротьби старша подруга, чийого чоловіка-учителя теж закатували, і то не був вибір сина); зате юнак потай візитує діда, хто уже плутає людей і час, щоби там попіклуватися про сад старого; юнак доглядає за ясенем, котрий дід посадив на десятий день народження доньки Айліш як подарунок малій — так син спілкується з матір’ю, але всю ці історію заднім числом через окремі деталі реконструює Айліш, а скоріше не помічає, щоби помітили ми… От щось типу такого відбувається на рівні уже суто оповідування. Дуже технічно.  

Дерево за вікном, сад як вічність і нумо плекати свій садок, попри шторми й бурі — дедалі штучнішою в романі виглядає ця спроба символізації: перед лицем екзистенційної загрози всякі метафори мають поступитися буквальному значенню слів, але той, хто нам розповідає цю історію нібито не встигає за потребою прямо називати те, що відбувається, бо сам — над небезпекою, вийшов за рамки картини про війну.  

По-друге, в романі нема прямої мови. 

Ні, не так: герої там говорять від себе, навіть якось діалоги ведуть, але ці репліки вписані в суцільний потік (розділи є, абзаців нема), графічно не вирізняються, межа між персонажною мовою і мовою оповідача гранично розмита, аж поки не складеться чітке враження: в романі нема прямої мови. І це не просто формальний прийом, себто він звісно, але не лише формальний прийом. Так посилюється і наголошується основна проблема твору і то морально-етична проблема і вона тим сильніше відгукнеться читачу, чим вищий ступінь його морального роздратування просто зараз. Що за проблема? — Мовчання, етичний аспект неспротиву, невтручання, мовчання і замовчування., коли революцію — ну ладно спробуємо, але в білих шкарпеточках і на чистих лавочках.  

По-третє, там де нема прямої мови, є чуже слово і чужий досвід.  

Відбувається мирний протест, він закінчиться побиттям і масовими викраденнями з подальшим катуванням учасників. Айліш виходить на протест всією родиною, вони гуляють, спілкуються, їдять сендвічі, поруч молоді родини з кошиками для пікніків і немовлятами у візочках. Айліш повертається додому, її старший син залишається на площі, згодом вона стоятиме в черзі в морги і поліцейські відділки і лише останньої миті здогадається, що такий спосіб викриває перед поліцією дані сина і забезпечує його звинуваченнями у державній зраді, коли той іще живий. Айліш іде додому і чекає. Та коли вона стоїть на площі, то хапає себе на дивному відчутті: все здається знайомими, вона ніби уже бачила таке — в новинах чи в кіно. Очевидно, що Айліш таке бачила: картини розгону мирних протестів — не аж така рідкість в ХХІ столітті, мабуть, навпаки: викликають стабільний ефект дежавю. Але оце "десь я таке уже бачила — в новинах чи в кіно" страх яке показове. Коли Айліш опиняється в ситуації екстремальній, вона переживає це дежавю, ніби живе у випуску новин про якусь іншу країну і інше життя. Вона цієї миті — частина цілого, межі якого не здатна осягнути чи навіть уявити. А вже ж коли звернути увагу, що деякі монологи Айліш надто очевидно відлунюють "Заповітом юності" Віри Бріттен — найвпливовішою пацифісткою прозою, написаною після Першої світової, то це все в сумі стає способом Пола Лінча вшанувати досвіди, які він не переживав безпосередньо. 

Жінка, яка пройшла війну, розказує, що війни — найгірша річ на світі і їх треба зупиняти щосили (я про Бріттен) і жінка, яка цитує ту пацифістку та її досвід. Масові побиття під час протестів і новини про масові побиття від час протестів. Відчуваєте різницю в посланнях? Так отож.

Пол Лінч пише антиутопію, в якій поетапно показує, як в умовній країні з реальною назвою встановлюються диктатура (просто як за поетапником Тімоті Снайдера "Про тиранію"). Та проза, яка писалася на початку 2020-х як застереження, уже в середині десятиліття читається немовби моторошна інструкція до дії. Навколо нас багато, ба забагато прикладів переходу демократій у диктатуру — і далі і далі, втрачаючи береги. І чесно кажучи, замало переконливих про це романів, от є тепер "Пісня пророка".