Шість акордів до вічності. Як Леонард Коен став великим музикантом

За життя Коена порівнювали з Бобом Діланом, називаючи Леонарда найближчим конкурентом містера Циммермана, сам же Ділан захоплювався піснями Коена — і не бачив жодного сенсу в порівнянні. Обидва великі автори безмірно поважали один одного — але вони були занадто різними. Ця різниця полягала навіть у самому творчому процесі. Ділан міг написати шедевр за двадцять хвилин, але потім жонглювати рядками на концертах або виконувати пісню в зовсім іншій манері та з невпізнанним аранжуванням. Коен же нерідко створював один куплет кілька років — і ці слова були єдиним можливим і правильним варіантом із мільярда сполучень, які міг запропонувати автору Всесвіт. З самого початку було ясно, що Коен — із тих майстрів, живих класиків, які створюють свої твори на віки, і він жодного разу не розчарував ані тих шанувальників, які почули його дебют "Songs of Leonard Cohen" у далекому 1967-му році, ані наступні покоління неофітів, які відкривали для себе голос і рядки Коена.

На початку було слово — свій перший збірки віршів під назвою "Давайте порівняємо міфології" Леонард видав ще у 1956 році, за 11 років до виходу свого першого альбому і в зовсім іншу епоху. Тоді Коену було двадцять два — першу книгу він присвятив батькові, до збірки увійшли вірші, більшу частину яких Леонард написав ще в підлітковому віці. Взагалі-то він з самого дитинства демонстрував здібності до письменництва — забавно, хлопчик міг із захопленням читати все те, що було покладено дитині в його віці, наприклад, комікси, але при цьому писати абсолютно серйозні речі.

Батько помер, коли Леонарду було всього дев'ять років — написання віршів і невеликих уривків прози вже тоді було для нього справжньою терапією. У день, коли помер Натан Коен (батько володів магазином одягу в Монреалі, з малих років Леонард володів відмінним смаком і знався на хороших костюмах, все життя він просто не міг дозволити собі одягатися погано), хлопчик написав оповідання — листочок він потім закопав у саду біля будинку і фізично відчув, як вщухає його біль.

Навчаючись в університеті, Коен вигравав літературні конкурси, їх було безліч, він взагалі був не стільки студентом, скільки "поетом" — і намагався відповідати образу. Той університетський період сам Леонард пізніше описував як "пристрасть без плоті". Для того, щоб здаватися справді неприкаяним в очах однолітків, він був із занадто хорошої, респектабельної родини — тому Коен привчав себе ночі напроліт проводити час у злачних закладах на монреальському бульварі Сен-Лоран. Юнак зачаровано спостерігав за гангстерами і сутенерами — після чого подовгу відсипався, але не в розкішному батьківському домі, а у власній квартирці, яка знаходилася поруч із робочим районом.

Коен випустив другу збірку віршів (він називався "Коробочка спецій Землі", на той час канадські літературні критики називали його не тільки найкращим молодим поетом країни, а й "новим Джойсом"). Проте, віршами було неможливо себе прогодувати. Як би не хвалили його в пресі, збірки поезії продавалися мізерними тиражами — якщо вірити спогадам самого Коена, кількість купленних шанувальниками екземплярів обчислювалася сотнями, але ніяк не тисячами. Набагато пізніше, коли Коен прославився завдяки пісням, його книги стали продаватися багатьма сотнями тисяч копій по всьому світу. У будь-якому випадку, навіть у молоді роки Леонарду не жилося бідно в прямому сенсі — батько залишив по собі значний капітал, і бували часи, коли Коен, вже визнаний у літературних колах поет, виживав виключно завдяки тим невеликим сумам, які надходили на його рахунок зі заощаджень покійного Натана Коена.

У середині шістдесятих Коен нарешті почув другий альбом молодого співака на ім'я Боб Ділан — платівку "The Freewheelin’ Bob Dylan" 1963-го року, що зробила його сенсацією у фолк-колах Нью-Йорка, а пізніше і в усьому світі. Те, що співав Ділан під свою акустичну гітару, не було звичними текстами пісень — це була поезія, виконана під власний акомпанемент. Музична складова при цьому, проте, не страждала — у диланівських пісень були яскраві й запам'ятовувані мелодії, цікаві гармонії, свій звук і атмосфера. Коен у той час і сам замислювався про кар'єру виконавця — і зрозумів, що часи змінилися настільки, що ця затея перестала бути божевільною.

Леонард уже досить давно умів сносно грати на гітарі — і став складати пісні (до цього часу він уже видав роман "Прекрасні невдахи", написаний у нападі нещадного натхнення на грецькому острові Ідра). Що стосується володіння інструментом, то це окрема історія, яка заслуговує на згадку.

Шість акордів від самогубця

Одного разу, ще в юнацькі роки, Коен примітив у парку біля будинку матері незвичайного хлопця — той із завзяттям грав на гітарі для дівчат, що проходили повз, які слухали із захватом і цікавістю. Леонард познайомився з хлопцем і умовив його показати кілька найпростіших акордів — молодий чоловік виявився іспанцем, він ще кілька разів навідувався до Леонарда в дім, щоб перевірити, чи достатньо старанно той терзає шість металевих струн. Минуло кілька днів — іспанець кудись зник. Пізніше Коен дізнався, що той покінчив із собою — шести акордів, яким навчився тоді Леонард, виявилося достатньо для того, щоб він написав свої перші пісні.

Деякі з них Коен записав на своєму дебютному альбомі "Songs of Leonard Cohen", який був записаний пізньої осені 1967-го і випущений наприкінці року великою фірмою грамзапису "Columbia" (Леонарду не склало великих труднощів зацікавити лейбл, він уже був частиною артистичної богеми Нью-Йорка і встиг завести дружбу з Діланом, платівки якого випускала якраз "Columbia").

Публіка вже звикла до інтроспективності Ділана, але Коен пішов ще далі — двері та вікна його серця і розуму були відкриті навстіж, а всі завулки внутрішнього світу були добре видно, хоч і висвітлювалися слабким, приглушеним світлом. 1967-й був роком психоделії, але пісні 33-річного Коена були аранжовані гранично аскетично — його головним інструментом була навіть не гітара, а голос. Здавалося, він належав людині, яка прожила сотню життів і вже не чекає нових чудес і не страшиться бід, втрат і розчарувань. Але цей голос і ці пісні — такі безумовні шедеври, як "Suzanne" (вона народилася після того, як дружина друга-художника всього лише пригостила Леонарда чаєм із часточкою апельсина, проте Коен пропонував слухачеві міф і легенду), "Sisters of Mercy" і "So Long, Marianne" (присвята коханці з того самого острова Ідра) самі по собі були чудом.

Коли Коен записував цей самий дебютний альбом, він попросив встановити в студії дзеркало — не для того, щоб милуватися собою, просто так він звик грати на гітарі вдома. У цьому дзеркалі, як виявилося, відбивався не лише сам Коен і стіни студії — у задзеркаллі виявився весь світ. І в наш час, слухаючи "Songs of Leonard Cohen", дуже легко опинитися по той бік — набагато важче повернутися назад таким же, як раніше.

Ця платівка — а також альбоми "Songs of Love and Hate" (1971-й рік) і "New Skin for the Old Ceremony" (1974-й) — залишається вершиною першого періоду кар'єри і творчості Коена. Проте в сімдесятих Леонард записав ще й такий аномальний диск, як "Death of Ladies’ Man" ("Смерть дамського угодника") — сам Коен називав його ледь не своїм "панк-альбомом". За саунд на платівці 1977-го року відповідав божевільний продюсер Філ Спектор і його фірмова "стіна звуку" не мала нічого спільного з аскетизмом і суворою романтичністю дебюту — цього разу в піснях про стіни завтовшки з папір Коен співав (а іноді й кричав) не стільки про кохання і самотність, скільки про секс, бажання і пересиченість.

Прокурений голос і дешевий синтезатор

У середині вісімдесятих голос і аранжування музиканта змінилися до невпізнання — альбом 1984-го року "Various Positions" явив світу нового Леонарда Коена, оскільки боязкий перебір акустичної гітари поступився місцем дешевим синтезаторам, а курити міцні сигарети Леонард став набагато частіше, ніж зазвичай. Так, мініатюрний електронний інструмент коштував гроші, практично вміщувався в кишеню — і грав на ньому Коен буквально одним пальцем. Але саме на цьому альбомі була записана "Hallelujah", одна з найвеличніших пісень двадцятого століття — Коен складав її довгі п'ять років, були написані десятки чорнових варіантів, іноді йому буквально доводилося битися головою об стіну. Але в підсумку Леонард перевершив самого себе — показавши приклад того, яких великих результатів може досягти працьовитий і натхненний геній, озброївшись терпінням.

Наступний альбом "I’m Your Man" теж відрізнявся рянотою синтезаторів, але звук був потужнішим і дорожчим, усі пісні були філігранно написаними, а прокурений голос Коена став ще нижчим, він нарешті набув впізнаваного оксамитового тону. Ця платівка зробила з Леонарда практично поп-зірку (саме диск "I’m Your Man" демонструє Коена "середнього періоду" у всій красі і скромній величі його таланту), на диво безпросвітний і похмурий навіть за коенівськими мірками альбом "The Future" 1992-го року теж користувався великою популярністю — проте масштабний світовий тур на його підтримку ледь не угробив Леонарда. Щоб впоратися з нервами, він випивав кілька пляшок вина перед виходом на сцену — і ще довго не міг заспокоїтися після того, як опинявся в гримерці. Так далі тривати не могло — в середині дев'яностих Коен на довгі п'ять років втік від слави і світу в притулок за монастирськими стінами.

П'ять років Леонард Коен прожив у дзенському монастирі неподалік від Лос-Анджелеса — покинувши ченців, він у 2001-му записав чергову геніальну платівку з простою назвою "Десять нових пісень" ("Ten New Songs"). Наприкінці нульових Коен виявив, що є ледь не жебраком — довгі роки його обкрадали менеджер і близька подруга, регулярно привласнюючи собі великі суми. Щоб забезпечити собі гідну старість, 74-річний Коен вирушив у ще один світовий тур, ще масштабніший, ніж на початку дев'яностих.

Цього разу обійшлося без нервів, а покінчивши з гастролями, Леонард записав ще дві чудові платівки — "Old Ideas" і "Popular Problems". Пісні, що звучали на них, мабуть, з початку часів існували десь у просторах вічності — але тільки Коену вдалося почути їх і познайомити з ними решту світу.

Останніми роками він тяжко хворів — попри це, коли йому виповнилося 80, Леонард знову потягнувся за сигаретною пачкою. У фінальні місяці і тижні він майже не залишав свій дім — але знайшов у собі сили скласти і записат альбом, який завершив кар'єру, мудру і величну оду смерті і життя під назвою "You Want it Darker". Диск вийшов восени 2016-го року, за кілька тижнів до того, як Коен зробив свій останній подих — поряд із диском Девіда Боуї "Blackstar", який з'явився того ж року, "You Want it Darker" є найвеличнішим альбомом-прощанням в історії сучасної музики. Десять років тому з нами прощався сам Коен — але його пісні залишаються тут, і зараз світ потребує їх більше, ніж будь-коли.