Від де Рібаса до Жадана. Як італійці будували Україну, а українці будують Італію
Сліди на камені
У 2016 р. в український прокат вийшла картина "Гніздо горлиці". Стрічка режисера Тараса Ткаченка присвячена проблемі трудової міграції: щоб заробити грошей, головна героїня, Дарина, їде працювати за кордон, в далеку сонячну Італію. Історія Дарини та її сім'ї закінчується трагічно. Історії тисяч реальних українських заробітчан склалися по-різному: хто повернувся додому, хто завів за кордоном сім'ю, хто відкрив свій бізнес, а багато хто продовжує працювати на будівництвах або обслуговувати пенсіонерів. Але Італія для українців досі міцно асоціюється не стільки з місцем для відпочинку, скільки з країною, де можна заробити. Втім, коли саме італійці їхали в Україну на заробітки.
В кінці XVIII ст. італійці почали заселяти південь України, де успішно займалися мореплавством, торгівлею, служили в армії. Італієць Микола Спозіто в кінці XVIII ст. був власником верфі в Херсоні - одного з найбільших суднобудівних підприємств Нижнього Дніпра. Першим градоначальником Одеси став Йосип де Рібас, іспанець, що виріс в Італії. На вулицях міста висіли таблички російською та італійською мовами, напис на італійському розташовувалася на гербі Одеси. За переказами того часу, кожен одесит вмів выбраниться по-італійськи. Саме італійці багато в чому визначили архітектурний вигляд Одеси.
Втім, італійці залишили свій слід в історії багатьох українських міст. Франческо Растреллі керував зведенням Андріївської церкви в Києві, а Бартоломео Растреллі - Маріїнського палацу. Навіть до появи знаменитого Будинку з химерами архітектора Городецького причетні італійці - скульптор Еліо Саля, який в той час працював у Києві, придумав тих самих химер, що прикрашають будинок. А однією з найпопулярніших львівських пам'яток залишається Італійський дворик - патіо у палаці Корнякта на площі Ринок зводили архітектори Петро Барона та Павло Римлянин.
У другій половині XIX ст. італійські громади були повноправними жителями багатьох південних міст України. Проте на початку ХХ ст. після розпаду Російської імперії, більшість італійців виїхало на батьківщину. Найдовше проіснувала італійська громада в Керчі - під час Другої світової війни за розпорядженням НКВС кримських італійців депортували до Казахстану. Сьогодні італійців в Україні всього кілька сотень. Що стосується офіційних даних щодо міграції між країнами, то в 2016-му, за даними Держстату, в Україну переїхало всього 40 жителів Італії.
Що стосується руху у зворотному напрямку, то, за даними агентства Bloomberg, лише з 2015 по 2017 рр. на заробітки до Італії виїхало 147 тис. українців.
Причому, як свідчить дослідження Центру економічної стратегії, Італія - єдина країна, де серед мігрантів переважають жінки - їх 71%. Скільки українців сьогодні живе в Італії, невідомо. Однак за час незалежності понад 100 тис. українських трудових мігрантів отримали громадянство країн ЄС. Враховуючи масштаби трудової міграції в Італію, чимала їх частина перетворилася в італійців.
Література замість архітектури
Новий виток українсько-італійського співробітництва розпочався із здобуттям Україною незалежності. На цей раз архітектура поступилася мистецтва - літератури та кінематографу. Проте масштабної культурну кооперацію України та Італії не назвеш. Лише в минулому році на екрани вийшов фільм "Ізі" - перша офіційна копродукція України та Італії. Картина про колишньому італійському гонщику, що везе в Карпати труну з небіжчиком, стала однією з найкращих стрічок року, отримавши визнання міжнародних критиків.
"Для кожного італійця Україна могла б стати рідною мамою", - писав у своєму романі-фантасмагорії "Перверзії" Юрій Андрухович. Головний герой книги, до речі, зникає саме у водах Венеціанського каналу. Між тим і італійці, і українці мало обізнані з тим, що сьогодні відбувається на культурному полі обох країн. Навіть з музичними гастролями в Україну найчастіше приїжджають зірки з далекого минулого. Так, у березні в Києві виступили автори хіта Mamma Maria група Ricchi e Poveri, яка в цьому році святкує 50-річчя з часу створення. У березні ж пройшов концерт співака Pupo - у вересні цього року Енцо Гинацци виповниться 63 роки. Молоді італійські групи для сучасного українського слухача схоже екзотики - хіба що на "Євробаченні" подивитися.
Схожа ситуація і на інших культурних фронтах. Так, імена Мікеланджело і Данте Аліг'єрі відомі всім українцям, але про сучасних італійських літераторів або художників в Україні відомо мало. В Італії ж куди більше знають про російських та польських письменників, ніж про українських. На італійському сьогодні можна прочитати "Солодку Дарусю" Марії Матіос, "Культ" Любка Дереша, ряд інших творів українських сучасних авторів, однак знайомі з цими книгами лише одиниці.
"В Україні сьогодні багато талановитих письменників світового рівня, але для недосвідченого, обмеженого в світогляді італійського читача твори часто здаються важкими для розуміння, українські книжки складні для перекладу і прочитання", - так описує ситуацію професор Міланського університету Джованна Броджі, перекладачка творів Тараса Шевченка та Сергія Жадана. З іншого боку, вона зазначає, що Україні не вистачає здібностей до самореклами і презентації власного літературного доробку. У підсумку книги того ж Жадана видаються на італійському, проте більшу частину публіки на зустрічах з письменником складають вихідці з України. Сам Жадан після травневого турне по Італії з презентацією книги "Месопотамія" зазначив: "Те, що у нас не розвинені відносини на рівні культури і літератури з Італією, це очевидний факт". Між тим експерти відзначають, що саме твори сучасних українських літераторів можуть зробити для пропаганди України набагато більше, ніж дипломатичні заходи і мітинги. Той же Жадан, за словами Броджі, ламає стереотипні уявлення іноземців про країну, розділеної на україномовний Захід та російськомовний Схід.
Самі літератори відзначають, що на допомогу держави у просуванні своїх творів на Заході не сподіваються. Куди важливіше, щоб налагодили співпрацю видавництва, - саме вони в усьому світі диригують процесом просування письменників. Безліч інших механізмів можна запустити за підтримки численної української діаспори та меценатів. І якщо вже по Андруховичу Україна може стати мамою будь-якого італійця, то чому б Італії не стати тітонькою для українських митців слова, пензля і плівки.
