Привид Будапешта. Як нам розіграти ядерну карту
Тема "зданого" Україною ядерної зброї стала вже постійним рефреном у нашому інформаційному просторі. Тема ця не те щоб неактуальна, зовсім ні. Але, скажімо так, подається українськими ЗМІ у вкрай невигідному для країни ключі.
Дуже потрібний привид
Безсумнівно, привид Будапештського меморандуму — як вічний докір всім сторонам-гарантів, вкрай вигідний Києву. Постійно присутній в якості фігури умовчання на всіх переговорах за участю колишніх гарантів колишнього меморандуму (причому на слові "колишній" тут доречний особливий акцент і упор), цей привид міг би демонструвати відразу кілька важливих для нас речей.
По-перше, недоговороздатність Росії. А якщо Москва не здатна дотримуватися вже укладені договори, про які домовленості з нею може взагалі йти мова? Тут є тонка грань: Україні в рівній мірі не вигідно і вести прямі переговори з РФ про полюбовне врегулювання конфлікту, і зовсім виключити її з переговорів. Україні була б вигідна серединна позиція: Росія — агресор, але домовлятися з нею наша країна не може, оскільки Москва свідомо не здатна тримати слово. Саме на цій основі і можна будувати переговори про отримання летального зброї, а в перспективі — про звільнення під силовий парасольку якоїсь ворожої до Росії сили. Який саме — розмова окрема, але теза про неможливості і безглуздості будь-яких угод з Москвою, наполегливо впроваджується в міжнародне поле смислів і стереотипів, — найважливіша основа для будь-яких переговорів такого роду.
По-друге, привид покійного Будапештського меморандуму міг би своїм красномовним мовчанням раз за разом демонструвати сугубу делікатність України, яка не тицяє носом США і Великобританію в їх власну нездатність забезпечити виконання даних ними міжнародних зобов'язань. Привид міг би чемно мовчати, але при цьому скептично посміхатися у відповідь на будь-які обіцянки, які лунають із Заходу, демонструючи своїм знущальним видом відсутність реальних кроків і викриваючи політичну клоунаду, якої західні політики намагаються підмінити реальний тиск на Кремль.
По-третє, він міг би, стримано ридаючи, демонструвати жертовність України, поступившейся власною безпекою заради безпеки всього світу. Бо, будемо говорити прямо, забезпечити надійне збереження ядерних матеріалів Київ на момент укладення меморандуму не міг. І оскільки всі це розуміють, то краще вже визнати цей неприємний факт самостійно, доручивши це примарі, бо який з нього попит. А вже про те, що Україна фактично здавала повітря, оскільки ні технологічно, ні фінансово не змогла б підтримувати свій ядерний арсенал у працездатному стані, взагалі не варто згадувати. А ось тримати це в голові — варто. Хоча б для того, щоб не комплексувати на тему "нас обдурили". Обдурили, звичайно. Але обман був обопільним: ми їм — прострочене ЯО, вони нам —брехливі гарантії.
Іншими словами, тема українського ЯО і відмови від нього може і повинна подаватися так, щоб Україна могла отримати від цього відчутні вигоди, потрясаючи своїми образами і своєю бездоганною моральною позицією. Це нормально. Ядерна зброя сьогодні — в чистому вигляді інструмент інформаційної війни. Їм треба користуватися, але саме в цій якості.
Зрозуміло, такого роду маніпуляції вимагають певного мистецтва. Але Україна — воюющее держава. Вона протистоїть агресору. Вона не може дозволити собі тримати на зарплату чиновників Мзс, спічрайтерів офіційних осіб та інших пропагандистів, не здатних викликати потрібних їй примар і управлятися з ними. У світлі останнього підвищення мінімальних зарплат це питання стоїть особливо гостро. Якщо бійці інформаційного та дипломатичного фронту нинішнього набору не можуть управлятися з необхідними Україні віртуальними сутностями, їх слід звільнити як профнепригодных і набрати нових. Тих, хто зможе це робити.
Давайте вдаримо по Москві!
Що ми спостерігаємо сьогодні в реалі? Безвідповідальні міркування про те, що непогано б Києву знову отримати своє ЯО, раз вже Будапештський меморандум наказав довго жити. На щастя, такі міркування не звучать із вуст чиновників, однак і того, що звучить з боку журналістів та експертного співтовариства, цілком достатньо для нанесення Україні серйозної шкоди.
Почнемо з того, що розмови про відновлення ЯО з практичної точки зору і залишаться розмовами. Принаймні в осяжному майбутньому. В України немає повного циклу виробництва ядерного — просто прийміть це як даність. Немає також ні грошей, ні фахівців, ні, що найважливіше, країн або якихось впливових гравців, готових явно або таємно продати, подарувати або передати Києву всі необхідні для цього компоненти, провести які він самостійно не в змозі. Та не очікується. У всякому разі в осяжному майбутньому-найближчі 20-30 років.
І якщо Україна, вже три роки ведучи війну, не в змозі організувати власне виробництво патронів і артилерійських снарядів і продовжує цілком залежати від зарубіжних поставок, то міркувати про відновлення ЯО просто смішно. Власне кажучи, сміховинність цих претензій і рятує Україну, знижуючи її репутаційні втрати від публічного озвучення таких планів до більш-менш прийнятного рівня. Але все одно це дуже неприємно.
Підемо далі. Припустимо, що технологічні і фінансові перешкоди вдалося подолати. Страшно навіть подумати, які зусилля і витрати для цього потрібні, але, припустимо. Чи потрібно Україні сьогодні ядерна зброя — реальне, готове до дії? Іншими словами, чи готова Україна його застосувати практично? Завдавши, наприклад, удар по ростовській угруповання агресора. Або за його містах-мільйонниках. Або з баз у Криму. Так чи ні? І які вигоди вона могла б отримати від такого рішучого кроку?
Не будемо розглядати варіанти можливого ядерного відповіді Росії. Його, до речі, може і не бути зовсім. Оскільки, по-перше, далеко не факт, що РФ має працездатними ядерними пристроями. А по-друге, не факт, що навіть маючи в своєму розпорядженні ними, вона їх застосує у відповідь. Так як Москва веде гру на загальну дестабілізацію світу, а не на перемогу в локальної ядерної війни. Локальний конфлікт для неї — тактична ситуація, не більше. Так що, цілком можливо, що Росія визнала б вигідним для себе постати в ролі жертви, з подальшою трансформацією агресії проти України в черговий варіант народної війни.
Але добре — залишимо в стороні і цей аспект. Припустімо на хвилину, що Україні вдалося-таки зібрати, хай навіть не один, а з десяток, працездатних ядерних зарядів, і дотягнути їх (до речі, як?) до точки застосування. Але куди? Де ця точка?
Справді, куди накажете наносити удари? По угрупованнях військ? Дурного м'яса на забій і іржавої техніки в Росії достатньо, у всякому разі, досить для України. І все це м'ясо з залізом розосереджена по всій РФ. Просто кажучи, бурятів-захисників "російського світу", яким нічого втрачати, і радянських танків в Росії поки вистачає, і знищити їх не вдасться. Втрати будуть легко заповнені. Міста-мільйонники? Кремлю плювати на своїх підданих, вони для нього сміття і непотріб. Натомість російські ЗМІ по всьому світу будуть показувати страждання мирного населення. Це було б так виграшно для Росії, що, мабуть, саме Москва і могла б посприяти Україні у відновленні ЯО. Можливо, вона і пішла б на це через ланцюжок посередників, якби була хоч найменша надія довести цей план до чинного зразка і домогтися його застосування по Росії.
Іншими словами, Росія — це малочутливий до втрат і дурний Протей, легко який відрощує відрізані кінцівки. У РФ відсутнє поняття цінності людського життя. Унаслідок переважання низьких технологій у неї немає мозкових центрів, удари по яким були б для неї фатальні. Росія буде просто гнати на забій мільйони своїх біороботів. І навіть якщо Путін згорить в ядерному вогні, цього, можливо, теж ніхто не дізнається, зрештою, йому можуть підшукати двійника. Або, як варіант, харизматичний наступник, який грає на сакраментальне "дамо відсіч агресору".
Тепер подумаємо, а як реагували б на такі рішучі кроки, ну, не те щоб союзники України, а скажімо так, країни, зацікавлені в деякому обмеженні російських амбіцій. Ті, на чию підтримку Київ при правильному поводженні може до деякої міри розраховувати, притому що за великим рахунком на Україну їм начхати? Вважаю, дуже погано для України вони б на це реагували. Тому, що Росія для них — не головна мета. І взагалі не мета.
Головна мета цих країн — збереження в світі відносної стабільності і еволюційне перетворення світу в бажаному для них напрямі. Поступове. Без війни, тим паче — ядерної. У війні та тотальної дестабілізації зацікавлена саме РФ, точніше, групування, керуюча Росією. Це їй потрібен хаос і зупинка будь-якого розвитку на самий довгий, наскільки це можливо, термін, тому що час йде і технологічний розвиток світу залишає їй все менше ніш для проживання. Ядерний удар по Росії — самий розкішний, неймовірний, воістину царський подарунок Путіну, який тільки може зробити йому Україна.
На щастя, нічого цього не буде. Україна, як вже було сказано, не створить ЯО укупі із засобами доставки. І навіть створивши, не вирішиться його застосувати. Але в країнах, зацікавлених у світовій стабільності і в силу цього, а зовсім не з любові до України, що протистоять російської експансії, ці теми сприймають серйозно. Так що навіть розмови про повернення ЯО для таких країн — дуже вагомий привід занепокоїтися придивитися до Україні вже без тіні доброзичливості.
Крім того, повернувши собі ЯО, Україна вийде з Будапештського меморандуму. Сам меморандум, зрозуміле справа, давно мертвий, а його привид, як вже було сказано, може бути викликаний і використаний. Але тільки в тому випадку, якщо Україна залишається без'ядерної. А при появі у неї ЯО привид працювати вже не буде. Київ сам вийшов з меморандуму — і все, питання закрите, зобов'язання зняті. Вирішуйте самі ваші проблеми з Москвою.
У нас ядерної зброї немає, але якщо треба, ми готові його застосувати...
Автори цієї чудесної формулювання — ізраїльські дипломати. Притому що можливості Ізраїлю по створенню ЯО у всіх сенсах — у політичному, технологічному, фінансовому — були непорівнянні із сьогоднішніми можливостями України. З відривом на два порядки.
По суті, ЯО може бути застосоване сьогодні трьома концептуальними способами, причому жоден з них не передбачає ядерного удару як такого.
Перший варіант — позиція США: ми, велика держава, номер один в світі, у нас достатньо зброї, щоб здути будь-якого супротивника як пил... Але навіть США навряд чи зважиться на застосування ЯО на практиці. До США примикають їх союзники. Приблизно таку ж позицію займає Китай.
Далі слід позиція щури, загнаної в кут і загрожує ядерними зубами. Це — Росія та Північна Корея. Позиція суто оборонна, так як і в Москві, і в Пхеньяні розуміють: варто їм ризикнути і все-таки випустити ядерного джина — відповідь буде нещадним.
І нарешті, позиція Ізраїлю, у якого начебто і немає ЯО, ну, за офіційною версією. Але кажуть, що є. Ходять такі чутки — цілком обґрунтовані і завдяки ряду витоків і скандалів переконливі. В принципі, якщо комусь дуже хочеться, то можна це перевірити на практиці. Але охочих поки немає.
До біса миротворчість!
Я категорично проти слинявих розмов про те, що "світ досяжний в переговорах". Світ досяжний одним способом — страхом і економічними санкціями, застосованими по відношенню до агресора, і нанесенням йому максимально можливого збитку всіма доступними способами.
Але, як довели Ізраїль Ауманн і Томас Шеллінг (за що і отримали Нобелівську премію), саме прямолінійне миротворчість і може призвести до війни
І ядерне, і радіологічну зброю — про "брудної" бомби говорять як про прийнятну альтернативу повноцінного ЯО для України — це в першу чергу торгівля страхом. Але той, кого залякують, повинен допускати хоча б 10%-ву ймовірність його застосування. Приміром, ситуацію, коли керівництво країни загнана в кут. А друге — його застосування повинно бути страшно для того, кому їм загрожують. Так, застосування ЯО по території США було б катастрофою для будь-якого американського президента. Не так через жертв, як з-за того, що він став би в очах своїх виборців політичним трупом, тією людиною, який виявився настільки бездарний, що допустив щось подібне.
Мова, як легко зрозуміти, йде про політичну катастрофу, а не про наслідки ядерного бомбардування, які, між нами кажучи, сильно перебільшені і раскошмарены. Але що застосування ЯО , що "брудної" бомби Росії такого ефекту, як сказано вище, не дасть. Кремлю наплювати на населення, але кремлівська верхівка боїться за власну шкуру.
Безперечно, Україні не потрібно відмовлятися від планів з відновлення ядерного статусу. Однак пріоритети у цих планах повинні бути побудовані зовсім інакше, ніж сьогодні. Основних принципів проглядається три.
Перше і головне — Україна любить і шанує Будапештський меморандум. І закликає до цього всі країни, що підписали його, а хто цього не робить, той недоговороздатний, і говорити з ним Україні не про що. Він все одно обдурить.
Друга. Україна може і хоче розвивати мирний атом. АЕС, АЕС і ще раз АЕС. Зрозуміло, ні про яку зброю немає й мови, і на всіх етапах Україна виступає за найсуворіший контроль. Міжнародний. Але Україні потрібні профільні фахівці, потрібна структура з утилізації відпрацьованих матеріалів і багато чого ще... і в цій структурі можуть бути деякі щілини. Ні, звичайно, ніякої "брудної" бомби у України немає і не може бути. А якщо хто-то в Москві, чи в посольстві за кордоном випадково випив чайку з... з чим, кажете, він його випив? То Україна тут точно ні при чому. Швидше за все. Тобто практично напевно. Або в Лондоні — це теж ми?
Зрозуміло, організувати такий тиск дуже непросто і витратно. Але це в рази простіше і дешевше, ніж відновити виробництво ядерних бомб. І, що найважливіше, — це може дати позитивний ефект. Україна повинна стати власником (а не експортером) фахівців і знань в ядерній галузі, і це буде набагато ефективніше, ніж будь-яка демонстрація ядерних випробувань. Правда, на тлі вже згаданої нездатності організувати виробництво автоматних патронів виникають певні сумніви, що такий план реалізуємо... Але це вже інша тема.
Саме так і тільки так Україна може почати відновлювати свій ядерний потенціал. По-перше, спираючись на Будапештський меморандум, без якого кроку ступити не могли, по-друге, декларуючи суто мирну спрямованість своєї ядерної галузі, і, по-третє, вдаючись до тактики конкретних, точкових і адресних, але невисловлених загроз. Підкреслюючи публічно, що зрозуміло, Україна могла б це зробити... теоретично. Але ніколи не піде на такий крок. Швидше за все, не піде. Ну хіба що при крайній необхідності... та й то навряд чи.
А те, що ми бачимо сьогодні в питанні ЯО — це, на жаль, провал. Це навіть не невдалий план. Це відсутність будь-якого плану і наявність вакууму, який заповнюють нерозумні дилетанти. Політика — не місце для демонстрації своїх уражених комплексів та образ.
