"Адвокат диявола". Навіщо потрібні незгодні
Частенько доводиться спостерігати, як суспільні дебати спалахують лише з приводу того, що люди, яких хтось вряди-годи наділяє відзнаками авторитетності, раптом, сказати б, не "виправдовують довіри". Та якщо наші думки чомусь перестали збігатися, чи означає це, що хтось зненацька перейшов на бік темряви, почавши витанцьовувати під дудку злостивих сил?
Напевно, багато хто колись переглядав відому містичну драму Тейлора Гекфорда "Адвокат диявола" (1997). В стрічці розповідається про молодого адвоката, який ще не програв жодної справи, а його професійна майстерність сягала такої висоти, що він був здатен протистояти будь-яким звинуваченням у бік своїх клієнтів. От тільки що робити тоді, коли професійна вправність вступає в конфлікт не лише з життєвими принципами, але й з принципами моралі?
У тому фільмі герой Кіану Рівза, власне адвокат, настільки захоплений своєю успішністю, що приймає пропозицію очільника юридичної корпорації Джона Мілтона, якого грає Аль Пачіно. Тільки тепер його робота зводиться до того, щоби захищати "великих світу цього" в їхніх оборудках. Тобто він мусить перетворитися на захисника сил зла. Іншими словами, стати адвокатом (захисником) диявола.
До речі, навіть ім'я керівника компанії вибране неспроста. Джон Мілтон — це ще й знаменитий англійський літератор XVII століття, котрий уславився передовсім своєю поемою "Втрачений рай". Ключовий сюжет твору — історія гріхопадіння Адама і Єви. От тільки головним героєм є саме Сатана. Взагалі, тон поеми силуетно богоборницький. Ватажок сил зла вміє переконувати ангелів, як протистояти Богові. Таким чином, Сатана багато в чому нагадує героїв грецької трагедії (Прометея чи Едипа). Крім того, одна з сюжетних ліній розвиває тему ідолопоклонництва.
Проте словосполучення "адвокат диявола" (лат. advocatus diaboli) є цілком офіційним терміном, що використовується всередині католицької церкви. Коротко кажучи, ним позначається той, хто виступає проти канонізації певного кандидата з метою демаскувати будь-які недоладності в його характері чи для того, щоби продемонструвати помилковість доказів, які наводяться на користь канонізації. Говорячи ще ширше, процедура, яку провадить "адвокат диявола", передбачає особу, котра свідомо посідає альтернативну позицію, аби вивчити проблему чи певну думку якомога ретельніше.
Заведений римо-католицькою церквою процес включав неодмінне призначення юриста, котрий настирливо нашукував притики, покликані всіляко протистояти в справі канонізації. Робота цієї людини зводилася до того, що вона мусила кинути скептичний погляд на певного кандидата, шукала прогалини в доказах, стверджувала, що будь-які приписувані йому чудеса є шахрайством тощо. Фактично, "адвокат диявола" виконував протилежну роль до "захисника Бога" (лат. advocatus Dei). Дорученням останнього було, навпаки, добувати доводи на користь канонізації. В ході такого розбору "промотор справедливості" (promotor iustitiae) відповідає за точність свідчень про святість претендента.
Подібну інституційну форму було запроваджено в 1587 р., за часів Папи Сикста V. Та вже Папа Іван Павло ІІ трансформував її в 1983 р., значною мірою посприявши зміні форми проведення описаної процедури. Врешті, кількість канонізованих збільшилася практично в п'ять разів порівняно з процедурами, що відбулися в ХХ столітті до цього. Правило надавати свідчення критиків кандидатури на канонізацію існують і дотепер. Зокрема, Матір Терезу було проголошено святою 4 вересня 2016 р.. Ця процедура теж ураховувала позицію "адвоката диявола".
Загалом, аналогічна діалектична форма розбору відома з часів античності й нагадує двосторонній аргумент, у межах якого розглядається кожний із його аспектів, аби прийти до глибшої істини. Однотипний стиль думки бачимо, зокрема, в ранній софістичній риториці, речники якої вважали, що протиріччя є невідворотним результатом мислення. Власні переконання люди завжди повинні зважувати з багатьох позицій. Софіст Протагор зазначав: кожен аргумент має дві суперечливі сторони й обидві можна було б легко спростувати. Аристотель теж підтримував цю ідею, стверджуючи, що мислити варто за допомогою протилежностей, аби завбачати контраргументи та досягти розуміння. Бо те, що є відповідним для однієї групи, не конче вигідно іншій.
Нарешті, певним чином "адвоката диявола" дозволено порівняти з таким собі "соціальним ґедзем". Це людина, котра втручається в справи громади, порушуючи питання, які, як правило, вважаються непорушними. Часто таку особу зіставляли з давньогрецьким філософом Сократом. Він був завзятим подразником афінської політичної сцени, яку називав повільним і незграбним конем. З творів Платона ми пам'ятаємо, що на свій захист у звинуваченні в розбещенні молоді й неповазі до богів під час судового розгляду він сказав приблизно таке: громада значною мірою втрачає, коли усуває інакомислення.
В нинішніх реаліях теж трапляються ті, хто кидає виклик суспільству, владі чи просто якійсь популярній позиції. Тож не важко переконатися, що всяке слово сприймається по-різному: може значитися як зневажливе, звучати голосом громадянського обов'язку тощо. Та в кожному разі "добре" чи "погане" потрібно завжди розглядати крізь призму контексту, дивитися на нього з різних точок зору, з перспектив часу, місця, освіченості, риторичної вправності й естетичної вдачі й багато чого іншого. Однодумство аж надто часто буває тотожнім відсутності й думки, й права на неї.
