Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Їж, мандруй, переписуй. Як комедійний роман отримав Пулітцера

Среда, 18 Апреля 2018, 10:10
Зазвичай шортлісти і списки переможців премії комплектують із драматичних текстів, які звертаються до незагоєних історичних травм

Якби існувала окрема відзнака для найнесподіванішого лауреата Пулітцерівської премії, то цього року здобув би її, ймовірно, навіть не Кендрік Ламар (перший репер-переможець у музичній категорії), а Ендрю Шон Ґрір, що його роман "Лесс" переміг у номінації красного письменства.

"Лесс" - близький жанровий родич "Їсти, молитися, кохати" Елізабет Ґілберт, тільки в головній ролі постає Артур Лесс, письменник-невдаха середнього віку: репутації не заробив, бойфренд пішов до іншого, видавець відхилив останній роман. Та ще й у обличчя дихає п'ятдесятий день народження, після якого Лесс остаточно втратить право зватися молодим письменником: "Це як останній день у поїздці. Тільки нарешті з'ясуєш, де купувати каву, де можна випити, а де подають добрий стейк, як час їхати. І в цю країну ти більше не повернешся". У лабетах кризи середнього віку - і щоб мати вагомі підстави не з'являтися на весіллі свого колишнього - головний герой приймає всі запрошення на літературні резиденції, які йому надійшли, й рушає у навколосвітню подорож: отримувати маргінальну літературну нагороду в Італії, читати химерний гостьовий курс в університеті в Німеччині своєю ламаною німецькою ("сьогодні, любі студенти, я муситиму вбити більшість із вас"), святкувати день народження малознайомих людей у Марокко, жити в літературній резиденції при християнському монастирі в Індії, писати про сезонні страви в Японії. Десь між спробами порятувати свій найкращий костюм із пащі безпритульного пса, а своє почуття власної гідності від критиків ("І як вам живеться, усвідомлюючи власну посередність?") головному герою вдається полюбити себе, як то водиться. І зрозуміти, що його життя не таке вже й невдале.

Ендрю Шон Ґрір

Загалом, здавалося б, "Лесс" належить до того жанру, який читають під час відпустки і лишають у готелі для наступних відвідувачів. Пулітцера за таке не дають. І справді, "Лесс" не очолював жодних списків фаворитів: по-перше, де там письменнику третього ешелону до важковаговиків штибу "Лінкольна у бардо" Джорджа Сондерса (перший роман відомого своїми оповіданнями письменника, й одразу на поважну історичну тему: Лінкольн сидить біля труни свого сина, вчиться не бути батьком сина, вчиться бути батьком нації) чи "4321" Пола Остера (довгоочікуваного нового роману класика американського літературного постмодернізму). По-друге, проти "Лесса" працював його жанр: комедія може здобути прихильність читачів, але прихильність суддів серйозних нагород - украй рідко (для порівняння можемо згадати хоч би довгий шлях британця Говарда Джейкобсона до Букерівської премії). Шортлісти і списки переможців Пулітцера здебільшого комплектують із драматичніших текстів, які, скажімо, звертаються до незагоєних історичних травм. Минулорічний переможець "Підземна залізниця" Колсона Вайтхеда - текст про расизм, замаскований під пікарескний пригодницький роман; позаминулорічний переможець "Симпатик" В'єта Тана Нґуєна - замаскований під шпигунський роман текст про місце В'єтнамської війни в американській культурі та двоїсті, малосумісні між собою ідентичності у повоєнних країнах.

Що ж до текстів не про важку ходу великої історії, а нашу з вами сучасність, то найчастіше трапляються романи про екзистенційну пустку життя середнього класу (згадаймо, наприклад, недавнього номінанта Джонатана Франзена з "Поправками"), написані з таким виснажливим рівнем деталізації, наче дія відбувається на Страшному суді, Петро ненав'язливо побрязкує ключами, а головним героям ані найменшого переступу не пробачать і не забудуть. Одразу зазначу, що йдеться не про різницю між масовим текстом і текстом для, скажімо, фахового гуманітарія: тексти, написані виключно для фахових гуманітаріїв, до шортлістів Пулітцера узагалі не потрапляють, усі згадані вище твори представляють різні жанри масової літератури. Йдеться саме про вибір тону: мінорного чи мажорного. І головний герой "Лесса" у своїх мандрах - поміж іншим - виявляє, що певні сюжети у мінорному тоні із атрибуту серйозного письменника вже встигли зацементуватися до рівня штампу.

Роман головного героя не видають - натякають інші персонажі "Лесса" - тому, що він банальний до межі: чоловік середнього віку і середнього класу, таке собі альтер его Артура Лесса, ходить рідним містом і рефлексує, обігруючи, як і десятки письменників до нього, "Улісса" в сучасному антуражі і сентиментальному ключі. Допіру вирушивши у свою навколосвітню подорож, Артур Лесс починає спілкуватися з людьми з іншим досвідом, виборсується унаслідок цього із самокритичного егоїзму, і тому починає менше жаліти свого персонажа, явно автоібографічного. Він переписує свій роман (читач мусить припускати, що покращуючи), додаючи йому абсурду в моменти, які у першій редакції були найтрагічніші: скажімо, щойно персонаж заб'ється у брудний громадський туалет понюхати кокаїн, як вмикається автоматична сушилка для рук, і весь кокаїн розлітається. Коротше, роман, який пише головний герой, типологічно збігається з тим романом, який читаємо ми, емпіричні читачі. З інтерв'ю Ендрю Шона Ґріра до виходу "Лесса" знаємо: історія постання "Лесса" збігається з історією у романі. Комічний роман про навколосвітню подорож справді виріс із драматичного роману про кружляння містом.

Є в "Лесса" і разючі хиби. Скажімо, спроби подати суто туристичні маршрути як автентичний контакт із іншою культурою викликають у кращому разі подив. Зрозуміло, чому мандрам у нашій культурі приписують духовний вимір (завдяки традиції прочан, переосмисленій потім романтиками), але тільки дуже несамокритичний автор описуватиме проживання в санаторії олл-інклюзів як шлях до своєї автентичної особистості. Але значна частина спірних моментів компенсується сильними сторонами роману. Це рідкісно лагідний і людяний текст, який нагадує, що негативний досвід згодиться бодай на анекдоти, а те, що в недоброзичливих очах (скажімо, власних на хвилі самокритики) виглядає страшним переступом, для доброзичливішого спостерігача цілком може стати чарівною оповідкою.

Тексти, ласкаві до своїх героїв, зазвичай видаються нам підозрілими. Ми автоматично оцінюємо їх як менш вартісні (їхній ареал - як не відпустка, то мотиваційні притчі у журналі). Натомість цьогорічний вибір пулітцерівського журі на користь "Лесса" нагадує, що інквізиційна нещадність до всіх похибок, переступів і ляпів у біографії сама по собі несе анітрохи не більше естетичної цінності, ніж схильність їх пробачати.

Загалом, якщо у вас виникає потреба пожаліти себе, ви раптом зрозуміли, що під вашу вікову групу вже не складають списки "100 найвидатніших діячів віком до Х років", і взагалі почуваєтеся зайвим, як друге "л" у Голландії (чи, якщо в оригіналі, as superfluous as the extra a in quaalude), то "Лесс" - це прекрасне читво, яке нагадує, що наші страхи і слабкощі - не вирок, а початок, власне, всіх історій. Більш того, саме вони - те, що єднає нас із абсолютно усім людством.

Больше новостей об общественных событиях и социальных проблемах Украины читайте в рубрике Общество