• USD 27.7
  • EUR 32.8
  • GBP 36.4
Спецпроекты

"Гетьманські рептилії". Як Директорія хотіла попередників під суд віддати

Наприкінці січня 1919-го через наближення більшовицьких військ владі УНР довелося розпочати евакуацію з Києва. Зі столиці вивезли й найбільш важливих арештантів — колишніх міністрів гетьманського уряду

Лук'янівська тюрма в Києві, де були ув'язнені колишні урядовці Української Держави. Світлина початку XX століття
Лук'янівська тюрма в Києві, де були ув'язнені колишні урядовці Української Держави. Світлина початку XX століття
Реклама на dsnews.ua

Історія знає безліч прикладів того, як після зміни влади в певній країні представники попереднього уряду опинялися за ґратами. Не є винятком і Україна — ані в сучасну добу, ані сто років тому. 

Після повалення Центральної Ради на лаві підсудних опинилися екс-голова уряду УНР Всеволод Голубович, міністри Олександр Жуковський і Микола Любинський. Згодом заарештували Симона Петлюру, Миколу Порша, Миколу Ковалевського. Затримали на добу навіть Володимира Винниченка. Тепер, після повалення Гетьманату, настала черга гетьманських міністрів "сушити сухарі".

Одразу зазначимо, що не всім із них вдалося пережити зміну влади в Україні. Найпершим загинув міністр ісповідань та екс-губернатор Бессарабії Михайло Воронович, якого наприкінці листопада 1918-го відрядили до Ясс налагоджувати контакти з представниками Антанти. Обставини його смерті змалював міністр юстиції Віктор Рейнбот: "В Жмеринке, расположенной среди фронта Петлюры, в купе вагона, в котором ехал под чужой фамилией М. М. Воронович с каким-то германским офицером, вышедшим на перрон, внезапно ворвался вооруженный дозор петлюровских казаков. Воронович был ими схвачен и вытащен в буквальном смысле слова на железнодорожные пути, где затем связанным был брошен в станционный магазин. Через несколько часов, после обыска и допроса, сопровождавшегося издевательствами и пытками, Воронович по распоряжению штаба Петлюры был расстрелян. Раздетое догола тело убитого было брошено в наскоро вырытую яму и засыпано угольным шлаком. Можно подозревать, что продал Вороновича герм[анский] офицер".

Щоправда, за повідомленнями преси, повстанці заарештували Вороновича не у Жмеринці, а у Фастові. Військово-польовий суд засудив його до смерті, але вирок буцімто не виконали. Та схоже, Вороновича все-таки стратили, оскільки жодних свідчень про його життя після 1918-го не знайдено.

Трагічно склалася й доля Миколи Сахна-Устимовича. Він був першим керівником (отаманом) Ради міністрів Української Держави з 29 до 30 квітня 1918-го, а далі очолював відділ конярства міністерства земельних справ. У грудні 1918-го чи на початку січня 1919-го його вбили в Дарниці. За даними Євгена Чикаленка, Сахно-Устимович "поїхав на Полтавщину за кіньми, а може й для переговорів з Болбочаном… попав в руки отаманові 2-ої Дніпровської дивізії, який, одібравши у нього 1,5 мільйона грошей, розстріляв його". За словами ж Олександра Шульгина, "десь над Дніпром банда повстанців захопила його, пограбувала і живим пустила під лід".

Після вступу військ Директорії УНР до Києва в середині грудня 1918-го були заарештовані: останній голова Ради міністрів Української Держави Сергій Гербель, міністр фінансів Антон Ржепецький, міністр юстиції Віктор Рейнбот, освіти — Володимир Науменко, голова Малої Ради міністрів і товариш міністра продовольства Микола Гаврилов, товариш міністра внутрішніх справ Сергій Варун-Секрет і член правління Київського обласного Союзу земельних власників, учасник тимчасової юридичної комісії при міністерстві внутрішніх справ Георгій Ненарокомов. Але більшості високопосадовців Гетьманату вдалося уникнути арешту, переховуючись у Києві або виїхавши з міста.

Реклама на dsnews.ua

В перші дні відновленої Української Народної Республіки ЗМІ рясніли заголовками про "злочинних попередників". Так, уже 17 грудня київська газета "Нова Рада" оприлюднила статтю з промовистою назвою "Під суд!", в якій безапеляційно стверджувалося:

"Гетьманський уряд являється групою злочинців перед карним законом. Сім з половиною місяців правили Україною не тільки узурпатори влади, не тільки реакціонери, але й самі справжні шантажисти, злодії та насильники. Злодій сидів на злодію, і шантажист допомагав насильникові… Днем всенародного тріумфу демократії буде прилюдний суд над злочинцями".

Інше столичне видання, "Відродження", опублікувало серію матеріалів під назвою "Гетьманська камарілья", де викривалася "антиукраїнська" діяльність попереднього уряду. В одній з таких заміток діячів поваленого режиму охрестили "гетьманськими рептиліями".

А 24 грудня на шпальтах видання зʼявився фейлетон "Фамиліологія", в якому прізвища кожного з провідних політиків Гетьманату супроводжувалися уїдливими коментарями. Наведемо фрагменти цього твору:

"Скоропадський. — Генер[ал] Скоропадський напевно не забобонна людина, бо як би він був такою, то не домагався б булави, вважаючи на своє призвіще, яке складається з пророчих слів "скоро" й "падати".

Лизогуб. — Загадкове це призвіще! Відомо тільки те, що з призначенням на посаду голови ради министрів він частіше став облизувати губи, ніж раніш це робив.

Гербель. — Чи не від слова "герб" (звичайно російський) походжує призвіще? А може й "гарбати". Тоді зрозуміло буде те, що робив його брат (здається, Михайло) і чому й сам министр був призначений министром продовольчих справ.

Мерінг. — Згучить подібно російському слову "мерин", про якого є цікава приповідка…

Рейнбот. — Чи не з берегів Рейну появився цей українець?..

Кістяківський. — Справді один лише кістяк, бо душі у нього щось бракувало…

Ржепецький. — Погано починається це призвіще. Немов від слова "ржати". Як що так, то чи не ржав він з початку від радости, а наприкінці, з переляку?..

Романов. — Очевидно, призвіще завжди має вплив на почуття людини, бо й цей "український" министр тако-ж любив український нарід, як і його коронований однофамилець…

Долгорукий. — Може по призвіщу воно й так, а в дійсности рук не вистачило…".

17 грудня Директорія ухвалила постанову про "державну зраду і злочини проти українського народу Павла Скоропадського". В документі — без проведення попереднього слідства — стверджувалося, що вина колишнього глави держави "не викликає ніякого сумніву". Його оголосили поза законом із конфіскацією всього майна.

Та Скоропадський уник арешту. Він виїхав із України з німецькими військами, скориставшись документами загиблого мушкетера 2-го ландверного Фрідріха-Вільгельма полку, простого ельзаського слюсаря на імʼя Фрідріх Авґуст Благау. Дещо пізніше Володимир Винниченко на сторінках "Відродження нації" звинуватив Симона Петлюру в тому, що він буцімто допоміг Скоропадському залишитися на свободі, діючи за розпорядженням масонів.

21 грудня Директорія створила "Верховну слідчу комісію УНР по розслідуванню діяльності уряду Скоропадського", яку очолив міністр юстиції УНР Сергій Шелухін. Працювала вона в будинку по вулиці Великій Володимирській, 56. Раніше там діяв Державний Сенат Української Держави, а ще раніше — київський військовий окружний суд.

Заарештованих можновладців утримували в Лукʼянівській вʼязниці. Тільки Володимира Науменка — з огляду на його поважний вік (66 років) і майже півстолітній стаж участі в українському русі — випустили на поруки. Усім висунули звинувачення у спробі "скасувати українську державність і прилучити Україну до Московської (Російської) держави озброєною силою, а також розбить тією силою українські народні маси, які повстали для захисту незалежности, державности й суверенности Української Народньої Республіки". Йшлося про проголошений в листопаді 1918-го курс на федерацію з небільшовицькою Росією та збройну боротьбу з військами Директорії.

Відповідати українською мовою на запитання слідчих спромігся лише Науменко. Решта просто не володіла нею на належному рівні. Рейнбот, наприклад, відверто заявив: "Я затрудняюсь выражаться на українській мові и буду давать объяснения на русском языке".

Всі заарештовані категорично відкинули звинувачення. Кожен на допитах намагався довести, що діяв винятково в інтересах Української Держави. До честі екс-урядовців слід сказати, що жоден із них не намагався виправдатися шляхом перекладання провини на своїх колег.

Через евакуацію столиці перед більшовицьким наступом заарештованих вивезли спочатку до Вінниці, потім до Жмеринки і, зрештою, до Камʼянця-Подільського. В Києві залишили тільки Володимира Науменка. Для нього це мало фатальні наслідки — 8 липня 1919-го його розстріляли чекісти.

Але до судового процесу над урядовцями Гетьманату справа не дійшла. Події першої половини 1919-го складалися таким чином, що під загрозою опинилося власне існування УНР.

Наприкінці березня Верховній слідчій комісії довелося евакуюватися до Рівного, залишивши вʼязнів у Камʼянець-Подільській тюрмі. 11 квітня Рада народних міністрів УНР раптом згадала про них і доручила міністрові юстиції "вжити заходів, до як найскоршого переведення суду над особами, про яких переведено верховною слідчою комісією слідство".

Аж тут зʼясувався приголомшливий факт: двома днями раніше прокурор Камʼянецького окружного суду Нестеровський звільнив арештантів. Свої дії він аргументував тим, що, по-перше, під час переведення їх до місцевої вʼязниці не було надано постанови про арешт, а по-друге, їм загрожувала небезпека з боку більшовиків. Після звільнення пʼятеро осіб — Сергій Гербель, Віктор Рейнбот, Микола Гаврилов, Сергій Варун-Секрет і Георгій Ненарокомов — виїхали до Хотина, що контролювався румунами. Шостого, Антона Ржепецького, ще наприкінці лютого через тяжку хворобу залишили у Жмеринській залізничній лікарні. Навесні зʼявилися чутки, нібито там він і помер.

Оскільки відшукати колишніх заарештованих не вдалося, 23 жовтня 1919-го уряд УНР під керівництвом Ісаака Мазепи ухвалив рішення про скасування Верховної слідчої комісії. Всі справи та кошти цієї установи передали до міністерства юстиції.

Як і слід було чекати, майже всі звільнені урядовці (щодо Гаврилова і Ненарокомова інформації віднайти не вдалося) повʼязали свою долю з російським Білим рухом і, в подальшому, з російською політичною еміграцією.

Колишній очільник гетьманського уряду Сергій Гербель певний час займався продовольчим постачанням білогвардійських військ. Герцог Георгій Лейхтенберзький в середині 1919-го повідомляв про нього:

"В настоящее время этот мужественный и честный человек тяжело болен, умирая от голода и от последствий того дурного обращения, которому подвергался он со стороны Директории"

. Втім, це не завадило Гербелю в жовтні 1920-го брати участь в економічній нараді в Севастополі, а після поразки білих перебратися за кордон — до Сербії, Франції, Німеччини. Точна дата його смерті досі незʼясована. В науковій літературі здебільшого фігурують 1928 або 1936 роки.

Екс-міністр юстиції Віктор Рейнбот емігрував до Польщі, а згодом до Франції. Написав спогади під назвою "Четыре месяца в кресле министра гетманского правительства. Записки бывшего министра". Помер 6 червня 1956 року в Ніцці. З-поміж міністрів Гетьманату Павла Скоропадського його пережили тільки двоє — Василь Зеньковський († 1962) і Борис Плакса-Щуцькой († 1964).

Колишній товариш міністра внутрішніх справ Сергій Варун-Секрет після нетривалої служби у Денікіна переїхав до Югославії, а зрештою також до Франції. Брав активну участь в російському монархічному русі. Помер на 94-му році життя, 30 квітня 1962-го в Кормей-ан-Паризі під Парижем.

Чи не найцікавіше склалася доля екс-міністра фінансів — київського поляка Антона Ржепецького. Перефразовуючи Марка Твена, чутки про його смерть у Жмеринській лікарні виявилися "дещо перебільшеними". Попри буцімто тяжку хворобу та стрімкий наступ більшовиків, Ржепецькому вдалося дістатися Стамбула й створити там італійсько-російське товариство з постачання денікінців продовольством і спорядженням. На еміграції Ржепецький став помічником скарбничого в паризькій масонській ложі "Юпітер". Як і Рейнбот, оселився він на Лазуровому березі Франції, в Ніцці, де й пішов із життя в грудні 1932-го.

    Реклама на dsnews.ua