• USD 27.1
  • EUR 30.9
  • GBP 34
Спецпроекты

"Тридюймовки" і гармати з мідними стволами. Чим воювала українська артилерія 100 років тому

Широкому загалу залишаються практично невідомими артилерійські системи, які використовувались в українських арміях
Українська артилерія на марші. Фрагмент обкладинки "Календаря Червоної Калини" на 1928 рік
Українська артилерія на марші. Фрагмент обкладинки "Календаря Червоної Калини" на 1928 рік
Реклама на dsnews.ua

Артилерія відігравала значну роль в українській війні за незалежність 1917-1920 років. У спогадах з тих часів повсякчас зустрічаються згадки про гармашів та їхні дії. Поряд з тим, широкому загалу залишаються практично невідомими артилерійські системи, які використовувались в українських арміях.

Українські армії - чи то Наддніпрянські (доби УНР, Української Держави, Директорії), чи то Галицька - користувались зброєю і спорядженням, успадкованими від армій імперій часів Першої світової війни. Це стосувалось і артилерії. Найпоширенішою артилерійською системою в українських арміях була російська польова "тридюймовка" - гармата калібру три дюйми, тобто 76,2 мм. Належала вона до нової ґенерації швидкострільних артсистем, які набули поширення у провідних арміях світу на початку ХХ ст. Основною відмінністю їх від гармат попередньої ґенерації стало введення у конструкцію противідкатних пристроїв. Завдяки цьому артсистема була значно більш стійкою на позиції - не потрібно було заново наводити її після кожного пострілу.

Російська "тридюймовка", створена на Путиловському заводі (Санкт-Петербург), мала французьке коріння - у ній використовувались деякі ноу-хау 75-мм польової гармати Кане. Виготовлялась вона у двох варіантах - зразка 1900-го і зразка 1902-го (останній мав суттєво удосконалений лафет). Йдучи за французькою доктриною, російське командування спочатку включило в боєкомплект "тридюймовки" єдиний вид боєприпаса - шрапнель (розривний снаряд), начинену 260 кулями. Прицільний залп шрапнелями батареї гармат здатен був змести з поля бою батальйон піхоти. Однак проти тієї ж піхоти в окопах шрапнель була безсилою. Тому за кілька років прийняли на озброєння 76,2-мм осколково-фугасний снаряд (за тодішньою термінологією - гранату) масою 6,5 кг. А вже під час Першої світової війни почався випуск снарядів спеціального призначення - освітлювальних, димових, хімічних (начинених отруйним газом).

Транспортування "тридюймовки" (як, зрештою, і всіх інших тогочасних польових артсистем) здійснювалось кінною тягою. Шестикінний запряг тягнув гармату з передком, ще один такий же запряг тягнув зарядний ящик. Для обслуговування гармати в бою достатньо було шести-семи осіб, але з урахуванням їздових ця кількість досягала півтора десятки осіб. Їздові, крім безпосередніх обов'язків "водіїв" запрягів, мусили ще й пильнувати коней, відведених з позиції у безпечне місце - адже кінь не автомобіль, його не можна просто вимкнути. Загибель у бою навіть пари коней з запрягу майже неминуче вела до втрати гармати.

В бойовому положенні гармата зразка 1902-го важила трохи більше тони, а в похідному (з передком) - майже 2,5 т. Добре тренований розрахунок міг вести вогонь темпом 10-12 пострілів на хвилину, однак у більшості випадків так швидко стріляти не доводилось. Стандартний боєкомплект становив 136 снарядів на кожну гармату: 40 в передку і 96 в зарядному ящикові.

Масове виробництво гармат зразка 1902-го велось на кількох заводах Санкт-Петербургу, Мотовіліхінському заводі в Пермі, а вже під час Першої світової війни було налагоджене на підприємствах Царицина (нині Волгоград). З українських підприємств у цій програмі був задіяний Київський арсенал, який випускав лафети для гармат.

Станом на червень 1917-го у російській армії було 8605 76-мм польових гармат - 984 зразка 1900-го і 7621 зразка 1902-го. Тобто, коли у спогадах чи зведеннях про бойові дії зустрічається "тридюймовка", то з великою часткою впевненості можна стверджувати, що це була гармата зразка 1902-го.

У 1917-му піхотна дивізія російської армії включала шестибатарейну артилерійську бригаду, озброєну тридюймовими гарматами. Цьому відповідала і організація артилерії в українізованих з'єднаннях. Однак коли навесні 1918-го розроблялась структура армії УНР, організацію артилерійської бригади пішої дивізії змінили: тепер вона включала три полки по три батареї (чотири гармати в кожній, тобто 36 76,2-мм гармат в дивізії). Це краще відповідало вимогам тактики, адже піша дивізія складалась з трьох піхотних полків, і тепер кожному з них можна було приділити свій гарматний полк. Назагал ця структура зберігалась і в часи гетьманату. В травні 1919-го організацію гарматного полку змінили: тепер він включав дві гарматні батареї і одну гаубичну (зі 122-мм гаубицями). Однак за часів Директорії артилерійські частини далеко не завжди комплектувались відповідно до штату. Під час бойових дій у 1919-1920 рр. гармаші рідко діяли цілими полками - здебільшого, артилерія застосовувалась побатарейно. Поширеним способом підвищення мобільності було встановлення "тридюймовок" на залізничні платформи - такі імпровізовані "бронепотяги" використовувались, зокрема, січовими стрільцями в бою під Мотовилівкою 18 листопада 1918-го.

Відповідником гармати зразка 1902-го в австро-угорській армії була 76,5-мм польова гармата М 1905. Цікавою її особливістю був бронзовий ствол - анахронізм для того часу, коли основним матеріалом для виготовлення артилерійських стволів була сталь. Річ у тім, що свою частку у патенті на особливий ґатунок артилерійської бронзи мав один з високопосадовців..

Гармата М 1905 важила стільки ж, скільки й російський відповідник (одну тонну в бойовому положенні і 2,5 - в похідному), приблизно однаковими були й параметри боєприпасів (шрапнелі та гранати). Засобом тяги був шестикінний запряг. Удосконаленим варіантом стала гармата М 5/8 - вона була розбірною, що полегшувало транспортування в гірських умовах. Саме вона була найбільш масовим типом артсистеми в Галицькій Армії.

Наприкінці 1918-го - початку 1919-го в галицьких артилерійських частинах використовувалось близько сотні гармат М 5/8. Однак вже у квітні 1919-го через вичерпання запасів снарядів їх довелось замінити гарматами зразка 1902 р., доставленими з Наддніпрянщини (до гармат російського взірця снарядів було вдосталь).

Ще одним цікавим взірцем артилерійського озброєння доби Перших визвольних змагань була 76,2-мм гірська гармата зразка 1909-го - варіант французької системи Данґліза-Шнейдера, який виготовлявся в Росії за ліцензією. Випускали ці гармати Путіловський і Петроградський гарматний заводи, а лафети до них постачав Київський арсенал. Гармата була досить компактною (важила в бойовому положенні 625 кг), з коротшим стволом, ніж у польової тридюймовки. До того ж, вона могла розбиратись на сім частин для транспортування в'ючним способом.

Дві гірські гармати, взяті чорними гайдамаками в казармах запасного кінно-гірського дивізіону, в січні 1918-го використовувались в боях за Арсенал. Саме така гармата встановлена і на пам'ятникові поблизу Арсенала. В складі Гайдамацького Коша Слобідської України гарматами зразка 1909-го була укомплектована окрема кінно-гірська батарея, якою командував полковник Олекса Алмазов. В березні 1918-го її розгорнули в Запорозький кінно-гірський гарматний дивізіон (три батареї по чотири гармати), який став найбільш відомою артилерійською частиною доби Української революції. Дивізіон, незмінним командиром якого був полковник Алмазов, брав участь в Кримському поході, боях проти більшовиків і денікінців, поході на Київ в серпні 1919-го, Першому зимовому поході армії УНР. В листопаді 1920-го разом з залишками армії УНР дивізіон перейшов через річку Збруч на зайняту поляками терирорію, де був інтернований.

Важчим класом артилерії порівняно з тридюймовими гарматами були польові гаубиці. Якщо в Німеччині та Австро-Угорщині такі системи мали калібр 100-105 мм, то Росія в Першій світовій війні використовувала 122-мм гаубиці - 48-лінійні (лінія - це 1/10 дюйма). Якщо тридюймовки призначались, насамперед, для ураження живої сили на відкритій місцевості, то гаубиці зі значно важчими снарядами і більш крутою траєкторією їх польоту - для знищення польових укріплень. Галицька армія до переозброєння на російські взірці використовувала австро-угорські 100-мм польові гаубиці М 14 виробництва знаної фірми "Шкода". Добре відомими є знімки цих артсистем, зроблені під час боїв за Львів.

На озброєнні російської армії перебували два типи 122-мм гаубиць, однакових за балістичними характеристиками: зразка 1909-го (системи Круппа) і зразка 1910-го (системи Шнейдера). Для обох типів гаубиць використовувались однакові снаряди й заряди, однаковими були передки і зарядні ящики, але самі гаубиці були абсолютно різними за конструкцією. Таке дивне рішення зумовлювалось активним і успішним лобіюванням французькою фірмою своїх інтересів у російських правлячих колах. 

Фугасний снаряд 122-мм гаубиці важив майже 23 кг; крім нього, в боєкомплект входив шрапнельний снаряд. Максимальна дальність стрільби перевищувала 7,5 км. Розрахунок складався з восьми осіб - без врахування їздових. В бойовому положенні гаубиця важила близько півтори тонни, в похідному, з передком, була на тонну важчою. Транспортувалась вона шестикінним запрягом.

В російській армії 122-мм гаубиці служили в мортирних дивізіонах, підпорядкованих армійським корпусам. В українських збройних силах вони лишались у корпусній ланці, хоч навесні 1919-го, як ми вже згадували, такі артсистеми ввели в штат артполків дивізій. Порівняно з "тридюймовками", 122-мм гаубиці були значно менш популярними в українських частинах - за умов маневреної війни легкі гармати були зручнішими.

Українцям не доводилось штурмувати укріплені ворожі позиції - а саме для цього й потрібні були гаубиці. Ще менш затребуваними виявились важчі артилерійські системи - 42-лінійні (107-мм) гармати та шестидюймові (152-мм) гаубиці. Останні існували у двох варіантах, зразка 1909-го і 1910-го. Обидві були системи Шнейдера, причому гаубиця зразка 1909-го вважалась фортечною, але використовувалась і в польових військах. Шнейдерівською була і 107-мм гармата зразка 1910-го. Ці важкі системи (в бойовому положенні 2,5-2,7 тонни) потребували добрих коней-ваговозів для запрягів - звичайним селянським конячкам не вистачало сили.

Аналізуючи структуру артилерійського озброєння українських армій, можемо відзначити тенденцію її "полегшення". В 1918-му в арміях Центральної Ради та Української Держави співвідношення легких "тридюймовок" і важчих артсистем було приблизно таким же, як і в російській армії у 1917-му. Але в 1919-1920 роках частка 122-мм і 152-мм гаубиць та 107-мм гармат значно знижується. Скажімо, коли Південно-Східна група Дієвої армії 17 квітня 1919-го перейшла Дністер і була інтернована й роззброєна румунами, то останні отримали 65 польових "тридюймовок", 12 гірських гармат такого ж калібру, але лише 9 122-мм і 7 152-мм гаубиць. Чисельність артилерійських систем теж поступово скорочується. Якщо за штатами 1918-го у пішій дивізії мало бути 36 гармат, то 16 серпня 1919-го Дієва армія УНР мала на 13 дивізій лише 181 гармату (включаючи встановлені на бронепотягах).

Реклама на dsnews.ua