Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

"Тридюймовки" і гармати з мідними стволами. Чим воювала українська артилерія 100 років тому

Среда, 9 Октября 2019, 20:00
Широкому загалу залишаються практично невідомими артилерійські системи, які використовувались в українських арміях
Українська артилерія на марші. Фрагмент обкладинки

Українська артилерія на марші. Фрагмент обкладинки "Календаря Червоної Калини" на 1928 рік

Артилерія відігравала значну роль в українській війні за незалежність 1917-1920 років. У спогадах з тих часів повсякчас зустрічаються згадки про гармашів та їхні дії. Поряд з тим, широкому загалу залишаються практично невідомими артилерійські системи, які використовувались в українських арміях.

Українські армії - чи то Наддніпрянські (доби УНР, Української Держави, Директорії), чи то Галицька - користувались зброєю і спорядженням, успадкованими від армій імперій часів Першої світової війни. Це стосувалось і артилерії. Найпоширенішою артилерійською системою в українських арміях була російська польова "тридюймовка" - гармата калібру три дюйми, тобто 76,2 мм. Належала вона до нової ґенерації швидкострільних артсистем, які набули поширення у провідних арміях світу на початку ХХ ст. Основною відмінністю їх від гармат попередньої ґенерації стало введення у конструкцію противідкатних пристроїв. Завдяки цьому артсистема була значно більш стійкою на позиції - не потрібно було заново наводити її після кожного пострілу.

Російська "тридюймовка", створена на Путиловському заводі (Санкт-Петербург), мала французьке коріння - у ній використовувались деякі ноу-хау 75-мм польової гармати Кане. Виготовлялась вона у двох варіантах - зразка 1900-го і зразка 1902-го (останній мав суттєво удосконалений лафет). Йдучи за французькою доктриною, російське командування спочатку включило в боєкомплект "тридюймовки" єдиний вид боєприпаса - шрапнель (розривний снаряд), начинену 260 кулями. Прицільний залп шрапнелями батареї гармат здатен був змести з поля бою батальйон піхоти. Однак проти тієї ж піхоти в окопах шрапнель була безсилою. Тому за кілька років прийняли на озброєння 76,2-мм осколково-фугасний снаряд (за тодішньою термінологією - гранату) масою 6,5 кг. А вже під час Першої світової війни почався випуск снарядів спеціального призначення - освітлювальних, димових, хімічних (начинених отруйним газом).

Транспортування "тридюймовки" (як, зрештою, і всіх інших тогочасних польових артсистем) здійснювалось кінною тягою. Шестикінний запряг тягнув гармату з передком, ще один такий же запряг тягнув зарядний ящик. Для обслуговування гармати в бою достатньо було шести-семи осіб, але з урахуванням їздових ця кількість досягала півтора десятки осіб. Їздові, крім безпосередніх обов'язків "водіїв" запрягів, мусили ще й пильнувати коней, відведених з позиції у безпечне місце - адже кінь не автомобіль, його не можна просто вимкнути. Загибель у бою навіть пари коней з запрягу майже неминуче вела до втрати гармати.

В бойовому положенні гармата зразка 1902-го важила трохи більше тони, а в похідному (з передком) - майже 2,5 т. Добре тренований розрахунок міг вести вогонь темпом 10-12 пострілів на хвилину, однак у більшості випадків так швидко стріляти не доводилось. Стандартний боєкомплект становив 136 снарядів на кожну гармату: 40 в передку і 96 в зарядному ящикові.

Масове виробництво гармат зразка 1902-го велось на кількох заводах Санкт-Петербургу, Мотовіліхінському заводі в Пермі, а вже під час Першої світової війни було налагоджене на підприємствах Царицина (нині Волгоград). З українських підприємств у цій програмі був задіяний Київський арсенал, який випускав лафети для гармат.

Станом на червень 1917-го у російській армії було 8605 76-мм польових гармат - 984 зразка 1900-го і 7621 зразка 1902-го. Тобто, коли у спогадах чи зведеннях про бойові дії зустрічається "тридюймовка", то з великою часткою впевненості можна стверджувати, що це була гармата зразка 1902-го.

Розрахунок гармати зразка 1902-го зі складу 1-го полку Січових Стрільців. 26 квітня 1918-го
У 1917-му піхотна дивізія російської армії включала шестибатарейну артилерійську бригаду, озброєну тридюймовими гарматами. Цьому відповідала і організація артилерії в українізованих з'єднаннях. Однак коли навесні 1918-го розроблялась структура армії УНР, організацію артилерійської бригади пішої дивізії змінили: тепер вона включала три полки по три батареї (чотири гармати в кожній, тобто 36 76,2-мм гармат в дивізії). Це краще відповідало вимогам тактики, адже піша дивізія складалась з трьох піхотних полків, і тепер кожному з них можна було приділити свій гарматний полк. Назагал ця структура зберігалась і в часи гетьманату. В травні 1919-го організацію гарматного полку змінили: тепер він включав дві гарматні батареї і одну гаубичну (зі 122-мм гаубицями). Однак за часів Директорії артилерійські частини далеко не завжди комплектувались відповідно до штату. Під час бойових дій у 1919-1920 рр. гармаші рідко діяли цілими полками - здебільшого, артилерія застосовувалась побатарейно. Поширеним способом підвищення мобільності було встановлення "тридюймовок" на залізничні платформи - такі імпровізовані "бронепотяги" використовувались, зокрема, січовими стрільцями в бою під Мотовилівкою 18 листопада 1918-го.

"Тридюймовки" на позиції під Проскуровом. 8 червня 1919-го

Відповідником гармати зразка 1902-го в австро-угорській армії була 76,5-мм польова гармата М 1905. Цікавою її особливістю був бронзовий ствол - анахронізм для того часу, коли основним матеріалом для виготовлення артилерійських стволів була сталь. Річ у тім, що свою частку у патенті на особливий ґатунок артилерійської бронзи мав один з високопосадовців..

Гармата М 1905 важила стільки ж, скільки й російський відповідник (одну тонну в бойовому положенні і 2,5 - в похідному), приблизно однаковими були й параметри боєприпасів (шрапнелі та гранати). Засобом тяги був шестикінний запряг. Удосконаленим варіантом стала гармата М 5/8 - вона була розбірною, що полегшувало транспортування в гірських умовах. Саме вона була найбільш масовим типом артсистеми в Галицькій Армії.

Наприкінці 1918-го - початку 1919-го в галицьких артилерійських частинах використовувалось близько сотні гармат М 5/8. Однак вже у квітні 1919-го через вичерпання запасів снарядів їх довелось замінити гарматами зразка 1902 р., доставленими з Наддніпрянщини (до гармат російського взірця снарядів було вдосталь).

Ще одним цікавим взірцем артилерійського озброєння доби Перших визвольних змагань була 76,2-мм гірська гармата зразка 1909-го - варіант французької системи Данґліза-Шнейдера, який виготовлявся в Росії за ліцензією. Випускали ці гармати Путіловський і Петроградський гарматний заводи, а лафети до них постачав Київський арсенал. Гармата була досить компактною (важила в бойовому положенні 625 кг), з коротшим стволом, ніж у польової тридюймовки. До того ж, вона могла розбиратись на сім частин для транспортування в'ючним способом.

Гірська "тридюймовка", встановлена на пам'ятнику поблизу Арсеналу

Дві гірські гармати, взяті чорними гайдамаками в казармах запасного кінно-гірського дивізіону, в січні 1918-го використовувались в боях за Арсенал. Саме така гармата встановлена і на пам'ятникові поблизу Арсенала. В складі Гайдамацького Коша Слобідської України гарматами зразка 1909-го була укомплектована окрема кінно-гірська батарея, якою командував полковник Олекса Алмазов. В березні 1918-го її розгорнули в Запорозький кінно-гірський гарматний дивізіон (три батареї по чотири гармати), який став найбільш відомою артилерійською частиною доби Української революції. Дивізіон, незмінним командиром якого був полковник Алмазов, брав участь в Кримському поході, боях проти більшовиків і денікінців, поході на Київ в серпні 1919-го, Першому зимовому поході армії УНР. В листопаді 1920-го разом з залишками армії УНР дивізіон перейшов через річку Збруч на зайняту поляками терирорію, де був інтернований.

Важчим класом артилерії порівняно з тридюймовими гарматами були польові гаубиці. Якщо в Німеччині та Австро-Угорщині такі системи мали калібр 100-105 мм, то Росія в Першій світовій війні використовувала 122-мм гаубиці - 48-лінійні (лінія - це 1/10 дюйма). Якщо тридюймовки призначались, насамперед, для ураження живої сили на відкритій місцевості, то гаубиці зі значно важчими снарядами і більш крутою траєкторією їх польоту - для знищення польових укріплень. Галицька армія до переозброєння на російські взірці використовувала австро-угорські 100-мм польові гаубиці М 14 виробництва знаної фірми "Шкода". Добре відомими є знімки цих артсистем, зроблені під час боїв за Львів.

Гаубиця М 14 на позиції на Високому замку. Листопад 1918-го

На озброєнні російської армії перебували два типи 122-мм гаубиць, однакових за балістичними характеристиками: зразка 1909-го (системи Круппа) і зразка 1910-го (системи Шнейдера). Для обох типів гаубиць використовувались однакові снаряди й заряди, однаковими були передки і зарядні ящики, але самі гаубиці були абсолютно різними за конструкцією. Таке дивне рішення зумовлювалось активним і успішним лобіюванням французькою фірмою своїх інтересів у російських правлячих колах. 

Фугасний снаряд 122-мм гаубиці важив майже 23 кг; крім нього, в боєкомплект входив шрапнельний снаряд. Максимальна дальність стрільби перевищувала 7,5 км. Розрахунок складався з восьми осіб - без врахування їздових. В бойовому положенні гаубиця важила близько півтори тонни, в похідному, з передком, була на тонну важчою. Транспортувалась вона шестикінним запрягом.

В російській армії 122-мм гаубиці служили в мортирних дивізіонах, підпорядкованих армійським корпусам. В українських збройних силах вони лишались у корпусній ланці, хоч навесні 1919-го, як ми вже згадували, такі артсистеми ввели в штат артполків дивізій. Порівняно з "тридюймовками", 122-мм гаубиці були значно менш популярними в українських частинах - за умов маневреної війни легкі гармати були зручнішими.

Українцям не доводилось штурмувати укріплені ворожі позиції - а саме для цього й потрібні були гаубиці. Ще менш затребуваними виявились важчі артилерійські системи - 42-лінійні (107-мм) гармати та шестидюймові (152-мм) гаубиці. Останні існували у двох варіантах, зразка 1909-го і 1910-го. Обидві були системи Шнейдера, причому гаубиця зразка 1909-го вважалась фортечною, але використовувалась і в польових військах. Шнейдерівською була і 107-мм гармата зразка 1910-го. Ці важкі системи (в бойовому положенні 2,5-2,7 тонни) потребували добрих коней-ваговозів для запрягів - звичайним селянським конячкам не вистачало сили.

Аналізуючи структуру артилерійського озброєння українських армій, можемо відзначити тенденцію її "полегшення". В 1918-му в арміях Центральної Ради та Української Держави співвідношення легких "тридюймовок" і важчих артсистем було приблизно таким же, як і в російській армії у 1917-му. Але в 1919-1920 роках частка 122-мм і 152-мм гаубиць та 107-мм гармат значно знижується. Скажімо, коли Південно-Східна група Дієвої армії 17 квітня 1919-го перейшла Дністер і була інтернована й роззброєна румунами, то останні отримали 65 польових "тридюймовок", 12 гірських гармат такого ж калібру, але лише 9 122-мм і 7 152-мм гаубиць. Чисельність артилерійських систем теж поступово скорочується. Якщо за штатами 1918-го у пішій дивізії мало бути 36 гармат, то 16 серпня 1919-го Дієва армія УНР мала на 13 дивізій лише 181 гармату (включаючи встановлені на бронепотягах).

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте