Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Боротьба за кордон. Як Україну змусили від Білгорода відмовитися

Понедельник, 11 Февраля 2019, 20:00
11 лютого 1919-го харківські "Известия" оприлюднили постанову Раднаркому УСРР, за якою "до встановлення кордонів поміж Україною та РСФРР" Білгородський, Грайворонський та низка інших до того часу українських повітів визнавалися належними Росії
Світлини з Білгорода часів Української Держави. Журнал

Світлини з Білгорода часів Української Держави. Журнал "Око", 1918 р.

Питання про територію України постало одразу після повалення самодержавства. Тоді, зрозуміло, йшлося про автономію у складі Росії. Озвучене на Всеукраїнському національному конгресі означення "Україною ми називаємо край, заселений поспіль нашим українським народом" чітко відбивало український підхід до проблеми. Незабаром воно було практично втілене - спочатку як офіційні претензії-пропозиції української сторони на перемовинах із Тимчасовим урядом (травень-липень 1917), а потім - і як складова частина ІІІ Універсалу Української Центральної Ради (20 листопада 1917). І хоча кількість губерній, які визначалися українськими, при цьому коливалася від дванадцяти до дев'яти, характерною рисою усіх цих рішень було обмеження губернським рівнем. Виглядало таке обмеження доречним, оскільки часу і можливостей для зміни адміністративного поділу не було. 

Українська Народна Республіка за ІІІ Універсалом/ Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель. Д. Вортман та ін. Харків, 2017

24 листопада, тобто на четвертий день після проголошення Універсалу, Центральна Рада у визначенні меж України перейшла до повітового рівня. Цього дня вона ухвалила перший розділ Закону про вибори до Установчих Зборів УНР, у якому йшлося про створення 10 виборчих округ. Окрім дев'яти, які формувалися за названими в ІІІ Універсалі українськими губерніями (при цьому Таврійська округа складалася лише з трьох материкових повітів - Бердянського, Дніпровського та Мелітопольського повітів, до Чернігівської прилучався Путивльський, а до Харківської - Грайворонський повіти) створювалася ще одна округа - Острогозька. До неї мали увійти суміжні з Україною повіти з українською більшістю населення: Острогозький, Валуйський, Бірючанський і Богучарський Воронезької губернії та Новооскольский Курської губернії.

Для неназваних у законі повітів з українською більшістю населення була передбачена лазівка - зазначалося право "постановою повітового (народного) земського зібрання" долучитися до виборів, а, отже, і до України. Під час обговорення питання доповідач Олександр Севрюк прямо вказував: "Деякі українські землі, як, наприклад, Таганрозька [округа] Донської області та Хотинський повіт Бессарабщини, не включені в округи з політичних причин" та відзначав, що відповідні земства самі це можуть зробити.

Визначену Центральною Радою територію України вважав своєю і більшовицький уряд України - Народний секретаріат, який було створено у грудні 1917-го. У ноті радянської УНР до уряду РСФРР від 6 квітня 1918-го з цього приводу зазначалося, що від початку свого існування Народний секретаріат ставив за мету "об'єднати для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх територій, на які претендує Центральна Рада". Такою ж була і позиція більшовицького центру.
Радіограма за підписом В.Леніна з вказівкою на регіони, які російський Раднарком визнавав належними Україні
Ситуацію на початку 1918-го на сході України, в тому числі, статус Таганрогу як частини радянської УНР та нетривалі проблеми з Донецько-Криворізькою республікою, ми вже розглядали. Варто додати, що після укладення Україною Брестського мирного договору її керівники сподівалися, що Договір змусить Росію не лише визнати УНР, а й поступитись їй усіма заселеними переважно українцями землями. 27(14) лютого Рада народних міністрів (РНМ, так тепер називався уряд УНР) розглянула питання про укладення миру із совітською Росією. Питання про кордони ставилося радикально: до складу України вимагалося передати "частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропольську губернію, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронезької губернії, українську колонію на Сибіру - Зелений клин на Амурі. Крим залишається під впливом України". Не виключено, що при цьому керманичі УНР сподівалися при переговорах "зійтися десь посередині" - поле для компромісу було.

Реалізувати повною мірою територіальні наміри не змогла ні УНР, ні Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським, який прийшов до влади наприкінці квітня 1918-го. Угоду про кордони, перемовини щодо якої велися між Українською Державою та РСФРР у травні-жовтні 1918-го, так і не було укладено. Однак фактична територія України була збільшена. За постановою Ради міністрів Української Держави від 14 серпня 1918-го українська влада розповсюдилася на Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскільський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії. На цих землях була створена українська адміністрація. При цьому Путивльський та Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта - до Харківської губерній. За межами України залишилася більшість населених переважно українцями регіонів Воронезької губернії.
Політична ситуація на кінець червня 1918-го. Похід Кримської групи - квітень 1918-го/ Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель. Д. Вортман та ін. Харків, 2017
Після початку повстання Директорії УНР проти гетьмана Скоропадського Кремль, з огляду на неочікувану важливість національного чинника, вирішив повернутися до практики використання національної форми. Там погодилися, щоб боротьбу за опанування України очолив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ), який за особистого сприяння Й.Сталіна було створено 28 листопада 1918 р. у Курську. Згодом ТРСУУ було реорганізовано в Раду народних комісарів (РНК) УСРР. Саме УСРР з 1919-го і залишилася єдиним репрезентантом з українського боку у питанні про східний кордон України.



На першому ж засіданні ТРСУУ визначив місцем свого перебування Суджу, нині - містечко на Курщині. Рішення було логічне: український уряд мав базуватися на території України. У повній згоді з цим принципом була й ухвала від 27 грудня 1918-го про переїзд уряду до Білгорода. Щоправда, там ТРСУУ не затримався - завдяки сприятливим обставинам, в тому числі й допомозі німецького гарнізону, вже 3 січня 1919-го більшовики опанували Харків, куди й переїхав уряд .
Один із німецьких пробільшовицьких загонів у Харкові. Січень 1919-го
Зазначимо, що наприкінці 1918 року в Росії визнавали українську приналежність Білгорода, про що, зокрема, свідчать рядки із тогочасної преси:

Ще 11 грудня 1918-го, тобто під час перебування у Суджі, уряд поставив питання про кордони з Росією. Але одразу і зняв його - "до визнання Тимчасового робітничо-селянського уряду України Радою народних комісарів РСФРР". Такого визнання в Україні дочекалися аж у грудні 1920 року. Втім, це не завадило урядовцям позиціонувати УСРР як окрему державу ще з грудня 1918-го.

Так само як і роком раніше, y питанні про кордон з Росією керівники радянської України відштовхувалися від позиції своїх попередників з українських національних урядів. Тому всі новонабуті Україною у 1918-му території в ТРСУУ вважали своїми. Про загальну поширеність такого підходу свідчить, зокрема, текст рядового поточного документа - рішення особливої комісії при Комісаріаті фінансів, яке 3 березня 1919-го було заслухане на засіданні РНК УСРР (так називався уряд радянської України з 29 січня, але до березня паралельно вживалася і стара назва).


Йшлося про клопотання виконкому Валуйського повітового з'їзду рад щодо виплати освітянам повіту заробітної плати за листопад 1918 р. Клопотання задовольнили. Мотиваційна частина виглядала так: "З огляду на те, що Валуйський повіт постановою гетьманського уряду був віднесений до території України і нова постанова з цього приводу радянського українського уряду, за якою Валуйський повіт визнаний таким, що відійшов Російській Радянській Республіці /Воронезька губ./ була ухвалена лише 10 лютого (насправді - 7 лютого - авт.)".

Подібне клопотання викладачів Білгородського духовного училища залишили без задоволення лише через те, що їхня праця "не відповідає основним принципам радянської влади", а не тому, що училище перебувало в Білгороді.

Саме Білгородський повіт став основним каменем спотикання у територіальній суперечці на початку січня 1919-го. Керівництво Курської губернії після захоплення більшовиками Харкова хотіло забрати в Україні повіт, який українські урядовці вважали своїм. Це спричинило ухвалення 13 січня (опубліковано 17 січня) спеціальної постанови ТРСУУ, в якій наголошувалося на українській належності повіту:

Певний час тривало жорстке протистояння, про згоду між сторонами говорити не доводилося,. Так, приміром, 22 січня 1919-го курський губернський чрезвичком (від російського ЧК - "Чрезвычайная Комиссия", - авт.) надіслав до українського уряду телеграму такого змісту: "Згідно з постановою ЦВК Рад повіти, що звільняються, підпорядковуються своєму губернському центру (така постанова Всеросійського ЦВК була опублікована в московських "Известиях" 12 січня і, власне, "білгородське" рішення ТРСУУ від 13 січня виглядає реакція на неї, - авт.). Відповідно повіти Курської губернії, які звільняються, підпорядковуються Курську, а не Харкову. Прошу вас негайно зробити розпорядження Білгородській, Путивльській, Грайворонській та іншим повітовим ЧК (виділення авт.) Курської губернії, які до цього часу підпорядковувалися українському уряду, про те, що вони підпорядковуються Курську, а не Харкову".

Звернення було розглянуто 29 січня. Залишили все без змін. У надісланих з українського центру тими днями на місця телеграмах вказувалося, що Грайворонський повіт перебуває у складі України. За день до розгляду цього звернення завідувач відділу внутрішніх справ Василь Аверін у відповідь на запит поштового відомства зазначав: "Грайворон, Білгород і Ворожба належать Харківській губернії".

31 січня телеграма з вказівкою на українську приналежність Білгорода була відправлена до Курська білгородським ревкомом. Закінчувалася вона словами, які б зараз хтось міг означити як тролінг високого рівня: "Дивуюся вашій непоінформованості".

Уряд УСРР мав намір жорстко відстоювати свій підхід та наполягав на потребі проведення "з'їзду окраїнних республік", де й мало вирішитися це питання. До того ж, серед тих, кому 31 січня було доручено відстоювати українську позицію, був Георгій П'ятаков, який не лише підписав згадане вище рішення про належність Білгородського повіту Україні, а й мав досвід жорсткого протистояння Леніну та Сталіну на партійній конференції навесні 1917 року.

Однак збереження усталеного за часів Української Держави українсько-російського кордону не входило до планів Кремля, який до певного періоду прямо не втручався у суперечку між Харковом та Курськом. Трибуну П'ятакову не дали, зрікшись навіть ідеї такого з'їзду. Натомість Україні була дана вказівка по суті повернутися до означених ІІІ-м Універсалом УЦР губернських меж. З огляду на те, що, як наприкінці січня вказував новопризначений голова уряду УСРР Х.Раковський, "Тимчасовий робітничо-селянський уряд створено постановою ЦК РКП, є його органом і здійснює усі його розпорядження та накази безумовно", можливість відмови від виконання прямого розпорядження Кремля навіть не розглядалася.

Відповідно до вказівки 7 лютого 1919-го була затверджена, а 11 лютого опублікована постанова РНК УСРР "Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України".

А вже 9 лютого до Курська, Москви, Білгорода та Грайворона з посиланням на цю постанову була відправлена з Харкова телеграма з повідомленням про визнання Білгородського та Грайворонського повітів частиною Курської губернії. Цікава деталь: адресатом телеграми у Курську, з яким, власне, і сперечався Харків, був голова губвиконкому Сергій Буздалін. Вже через десять днів він став... одним із членів Харківського губвиконкому та очолив Харківський революційний трибунал. А "основним джерелом судового переведення" ревтрибуналом офіційно декретувалася "революційна свідомість".

Хоча формально постанова від 7 лютого лише дублювала згадане рішення Всеросійського ЦВК від 12 січня, але відтепер і для українського керівництва термін "губернський поділ" став ідентичним поняттю "дореволюційний губернський поділ". Після цього керівництво радянської України вже не називало українськими ті повіти, які до революції не належали до дев'яти "українських" губерній.

Формально ухвала про кордони була оформлена 25 лютого 1919-го спільно з представниками Росії на "Міжвідомчій нараді з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною". Цікаво, що у внутрішньому листуванні, можливо, ще сподіваючись на рівноправність у вирішенні спірних питань, українські урядовці навіть 26 лютого означали цю нараду як "конференцію окраїнних республік з питання кордонів".

Хоча представники УСРР на цій нараді ще намагалися відстояти українську приналежність Білгорода та Грайворона, успіху вони не мали. У ході дискусій представник Росії Давид Гопнер підкреслив, що до питання про Білгород доцільніше підходити "з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. В тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому".

Коли ж українська сторона спробувала посперечатися за Білгородський та Грайворонський повіти, їй як аргумент продемонстрували телеграму Християна Раковського Георгію Чичеріну від 16 лютого, де прямим текстом відзначалося: "Український робітниче-селянський уряд відмовляється від якої то не було юрисдикції над цими повітами". Цікаво, що того ж таки дня на першій сторінці додатку до "Петроградської правди" було опубліковано портрет Раковського, на той час беззастережного централіста.


Передачею набутих Україною влітку 1918-го повітів до складу Росії на нараді не обмежилися. Загалом кордони між Україною та Росією були встановлені довоєнні, міжгубернські, тобто в межах тих губерній (Таврійська без Криму), які визначила українськими Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом. Але був виняток: чотири північні повіти Чернігівської губернії відходили до РСФРР. Ці положення і стали змістом Договору про кордон з РСФРР, який був затверджений українським Раднаркомом 10 березня 1919-го.

Такими чином, у 1919 р., якщо порівнювати з кордонами за ІІІ Універсалом, жодного етнографічно українського регіону з РСФРР до складу УСРР не було передано, тоді як в УСРР відібрали етнографічно неукраїнські повіти. Інакше кажучи, очевидною була нерівноправність радянських республік і невідповідність декларацій реальним діям. Керівництво УСРР це усвідомлювало і згодом неодноразово піднімало питання про перегляд кордонів, зокрема, про повернення Білгорода.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте