• USD 27.1
  • EUR 30.7
  • GBP 34.1
Спецпроекты

До "лінії Керзона". Як Антанта галицьке питання провалила

22 грудня 1919-го Паризька мирна конференція відмовилась від свого попереднього рішення - надати Польщі мандат на тимчасове управління Східною Галичиною
Верховна Ради Антанти: Вітторіо Орландо (Італія), Девід Ллойд Джордж (Велика Британія), Жорж Клемансо (Франція), Вудро Вільсон (США)
Верховна Ради Антанти: Вітторіо Орландо (Італія), Девід Ллойд Джордж (Велика Британія), Жорж Клемансо (Франція), Вудро Вільсон (США)
Реклама на dsnews.ua

У січні 1919-го почала свою роботу Паризька мирна конференція, серед завдань якої було і визначення кордонів нових держав, що постали по завершенню Першої світової війни. Галичина виявилася для конференції складною проблемою. Польща, яку офіційно визнали та підтримували Союзні та приєднані держави (дещо спрощено будемо називати їх Антантою), прагнула включити до свого складу як західну, так і східну частини краю. Однак на сході переважали українці, які самовизначилися у формі ЗУНР і створили досить великі та дисципліновані збройні сили - Галицьку Армію. Хоча Антанта не визнавала ЗУНР, та все ж не могла ігнорувати настроїв українців та їх здатності за себе постояти.

Відповідно до 14-ти пунктів Вудро Вільсона, Східна Галичина мала право на національне самовизначення як провінція колишньої Австро-Угорщини. Однак реалізація цього права галичанами викликала в Парижі застереження. Під впливом польської і частково російської пропаганди набула поширення думка про нездатність українців створити стабільну і життєздатну державу. Побоювались, що ЗУНР стане маріонеткою чи здобиччю ворожих Антанті сил - німців або більшовиків.

Поки українці контролювали більшу частину Східної Галичини і мали високі шанси повернути собі Львів, Паризька мирна конференція займалася питаннями не кордонів і статусу, а перемир'я і демаркаційної лінії. З боку Антанти це виглядало як місія з порятунку Львова - від українців. Польські дипломати в Парижі всіляко переконували, що втрата міста спровокує у Польщі революцію і хаос. Крім того, вони залякували "українськими звірствами", а Галицьку Армію представляли як керовані німецькими офіцерами більшовицькі банди.

Наприкінці лютого під тиском Антанти українські війська призупинили наступ на Львів. Однак ненадовго. Вже на початку березня бойові дії у Східній Галичині відновилися. Перша міжсоюзницька місія із врегулювання польсько-українського конфлікту зазнала фіаско. Детально опрацьована нею

.

Вже 19 березня з Парижу знову закликали українців та поляків до примирення. Антанта запропонувала сторонам припинити бойові дії, залишаючись на займаних позиціях, та надіслати до Парижу дипломатичні місії. Українці сприйняли це як зміну пропонованої демаркаційної лінії. Їм здавалося, що замість "несправедливої" "лінії Бартелемі" міжнародні арбітри вирішили зафіксувати поточну лінію фронту. Однак польські війська продовжили наступальні операції, займаючи нові території. Під час переговорів у Хирові, організованих американцем Френсісом Кернаном, українська сторона вимагала повернення сил на позиції, які вони займали перед польським наступом, в той час як поляки знову наполягали на "лінії Бартелемі". Посередництво Кернана результатів не принесло, тож миротворчий процес перенесли до французької столиці.

Конференція у Парижі спеціально створила Міжсоюзницьку комісію на чолі з південноафриканським прем'єром Луїсом Ботою. Як поляки, так і українці пригадали, що на початку століття Бота командував бурськими силами у Другій англо-бурській війні. Він був серед підписантів мирного договору, за яким держави бурів втратили незалежність та стали британськими колоніями. Втім, невдовзі ці колонії отримали статус самоврядного домініону, прем'єром якого став Бота. Можливо, схожа доля чекала і на Східну Галичину.

Комісія Боти вивчила питання та провела зустрічі - спочатку з поляками Романом Дмовським та Інгацієм Падеревським, а потім українцями Михайлом Лозинським та Дмитром Вітовським. 12 травня Комісія підготувала проєкт угоди, схвалений Верховною Радою Антанти. Передбачена ним "Лінія Боти" була для українців вигіднішою, ніж пропозиції Бартелемі. Хоча Львів мав бути польським, інший цінний актив - Бориславсько-Дрогобицький нафтовий басейн - залишався за українцями. Як і у випадку з "Лінією Бартелемі", пропозиції Боти передбачали одностороннє відведення Галицької Армії та просування до нових рубежів польських військ. Однак цього разу баланс сил на фронті був на польську користь, тому, приймаючи мирну пропозицію, українці розраховували убезпечити себе від подальших територіальних втрат.

Мирний план з'явився занадто пізно - до Польщі вже прибула Армія Галлера. Поляки відхилили угоду, а наступного дня розпочали масштабний наступ, який відкинув Галицьку Армію аж до Збруча. Так чергова спроба помирити поляків з українцями зазнала невдачі. Антанта обурювалася польською поведінкою і навіть погрожувала Падеревському припинити постачання. Юзеф Пілсудський незграбно

, а поляки лише "змушені оборонятися".

Попри роздратування, лідери Антанти швидко усвідомили, що польська окупація Східної Галичини принаймні звільняє їх від необхідності займатися перемир'ям. Отже, можна зосередитись на вирішенні суто політичних питань: кордонів та статусу. 25 червня Верховна Рада Антанти санкціонувала польську окупацію краю, але не його анексію. Для українців боротьба змістилася у дипломатичну площину. Вони вірили, що Мирна конференція врешті прийме вигідну для них ухвалу та змусить Польщу підкоритися цьому рішенню. З надією на справедливих і сильних арбітрів галицький уряд з армією перейшов на східний берег Збруча.

Підготовкою політичних пропозицій займалася Комісія у справах Польщі на чолі з Жюлем Камбоном та підзвітна їй Підкомісія з вивчення питання східного кордону Польщі Анрі ле Ронда. 17 червня Камбон представив пропозиції щодо Східної Галичини на розгляд Верховної Ради Антанти. Було п'ять альтернативних варіантів, починаючи з визнання незалежності і завершуючи безумовним приєднанням краю до Польщі. Як найбільш вдалий пропонувався варіант встановлення тимчасової польської адміністрації з перспективою проведення плебісциту місцевого населення.

Належало також встановити адміністративний кордон між Західною (безумовно польською) та Східною Галичиною. В ідеалі він мав відповідати етнічному розмежуванню. Українці мали готове рішення у вигляді лінії річки Сян з деякими корективами, відповідно до етнографічних карт ХІХ - початку ХХ ст. Натомість поляки вказували на складність проблеми. За словами польського картографа Еугеніуша Ромера, етнографічна лінія в Галичині проходила "через подружнє ложе". Доказом цього мав слугувати рід Шептицьких, один з представників якого був українським митрополитом, а його рідний брат - польським генералом. Падеревський стверджував, що провести етнічний кордон в Галичині абсолютно неможливо, адже на Тернопільщині біля Збруча поляків проживало більше, ніж в околицях Львова.

Комісія Камбона запропонувала два варіанти проходження кордону. У разі збереження зв'язку Східної Галичини із Польщею надавалася перевага лінії, яка залишає Львів та нафтовий басейн на "українському" боці ("Лінія А"). У протилежному випадку ці "активи" пропонувалося вилучити зі Східної Галичини та передати безпосередньо Польщі ("Лінія Б"). "Лінія А", залишаючи на польському боці Надсяння з Перемишлем і Лемківщину, була схожа на сучасний польсько-український кордон на ділянці Львівської області. Пізніше вона стала складової знаменитої "Лінії Керзона". "Лінія Б" нагадувала пропозиції Бартелемі.

Верховна Рада Антанти принципово схвалила ідею тимчасової автономії Східної Галичини у складі Польщі та "Лінію А". У серпні Комісія Камбона підготувала проєкт Статуту для Східної Галичини - фактично, місцеву конституцію автономного краю. Це мала бути досить обмежена автономія, сейм якої завідував невеликим колом питань та залежав від призначеного Варшавою губернатора. Однак польську сторону категорично не влаштовував тимчасовий статус - 10 років, після яких Антанта мала визначити час і спосіб врахування думки місцевого населення краю для ухвалення остаточного рішення. З огляду на це, а також на застереження британської делегації, яка не відкидала можливості передачі Східної Галичини білогвардійській Росії, Антанта відхилила перший проєкт Статуту.

10 вересня було підписано Сен-Жерменський договір з Австрією як спадкоємницею австрійської частини монархії Габсбургів, у якому зафіксовано суверенні права Антанти на Східну Галичину. Фактично ж із липня в краї запанувала польська адміністрація.

До галицького питання в Парижі повернулися пізньої осені. Комісія Камбона переробила проєкт Статуту в дусі мандату Ліги Націй (такі мандати пізніше були надані державам Антанти на управління колишніми німецькими і османськими володіннями). Строк дії тимчасового статусу збільшили з 10 до 25 років, після чого Ліга Націй мала право продовжити чинність Статуту, внести в нього зміни або ж припинити його дію. У такому вигляді Статут був схвалений Верховною Радою Антанти 21 листопада. Здавалося, тепер авторитет паризьких миротворців уже не підважить непослух бунтівних східних європейців, як це трапилося з місією Бартелемі та Комісією Боти.

Цікаво, що у випадку негайної реалізації плану, Ліга Націй мала повернутись до остаточного вирішення долі Східної Галичини у 1944 році. Як ми знаємо, саме тоді і було остаточно вирішене питання єдності східних та західних земель України. Щоправда, без урахування думки галичан і під владою сталінського режиму.

Варшаву і цього разу не задовольнив Статут. Польща була в принципі розчарована рішеннями Антанти щодо свого східного кордону. У таких умовах поляки почали тиснути на дипломатичну місію УНР у Варшаві, змушуючи її зректися Галичини і західних повітів Волині. 2 грудня голова української місії Андрій Лівицький, розраховуючи бодай на якусь допомогу Польщі для УНР, був змушений виступити з відповідною заявою. Маючи офіційну згоду українців на проходження кордону у відповідності до польських побажань, поляки розгорнули кампанію проти галицького Статуту в Парижі.

Вони переконували, що зміст пропонованої угоди деморалізує польське суспільство і дасть безпідставні надії деструктивним елементам у Східній Галичині. Польські політики стверджували: Польща та Східна Галичина були особливо вразливі наприкінці 1919-го, адже поряд війська Денікіна безладно відступали під ударами Червоної Армії. Врешті аргумент про необхідність зміцнення Польщі перед лицем більшовицької загрози прийняв головуючий на Паризькій мирній конференції французький прем'єр Жорж Клемансо. Він переконав британського колегу Девіда Ллойд Джорджа відкласти питання Статуту на пізніше. Відповідне рішення і було ухвалене Верховною Радою 22 грудня.

По суті під кінець Мирної конференції, офіційне закриття якої відбулося через місяць, Антанта розписалася у власній неспроможності розв'язати вузол польсько-українських проблем. Але останнє її рішення було сприйняте сторонами конфлікту з полегшенням. Як полякам, так і українцям пролонгований стан невизначеності давав підстави сподіватися на краще для себе вирішення питання у майбутньому.

Вже наступного року галицька проблема знову про себе нагадає. Тоді ж вона стане міцно асоціюватися з прізвищем британського міністра закордонних справ лорда Керзона.

Реклама на dsnews.ua