• USD 27.7
  • EUR 32.8
  • GBP 36.4
Спецпроекты

Остання місія Боржинського. Чому Кубань так і не об'єдналась з Україною

Центральна Рада, а згодом і Гетьман Скоропадський мали намір утворити державу в межах етнічного розселення українців

Реклама на dsnews.ua

Першого листопада 1918-го у Катеринодарі на засіданні Кубанської Законодавчої Ради новоприбулий український посол Федір Боржинський урочисто вітав Кубанське Козацтво від імені Української Держави та гетьмана Павла Скоропадського, наголошуючи на завданні "злиття в тісний братський союз" України і Кубані. Однак із обʼєднанням Кубані з Україною не склалося. 

Найбільш боєздатна одиниця української армії — Окрема Запорозька дивізія Олександра Натієва — після успішних боїв проти більшовиків на донецькому і кримському напрямках ранньої весни 1918-го влітку того ж року "зібралася" в один підрозділ на Приайдарщині (тодішній схід Харківської губернії, нині — північ Луганщини). Це був найспокійніший період не тільки для дивізії, й для всієї Української Держави. Дивізія "відпочивала" без серйозних боїв на східному кордоні, чекаючи наказу рухатися вглиб Росії на місця розселення етнічних українців. На цьому базувалися наміри спочатку Центральної Ради, а згодом Гетьмана Павла Скоропадського утворити державу в межах етнічного розселення українців. Важливу роль в цих намірах повинні були зіграти Запорожці.

І такий наказ для Дивізії готувався на час завершення переговорів про східний кордон України, які велися між Києвом і більшовицькою делегацією на чолі з Християном Раковським та Дмитром Мануїльським. Проте сподівань на успішне завершення переговорів з Москвою було небагато. На успіх не очікували і німці, які зупинили Запорожців на старому адміністративному кордоні між Харківською і Воронізькою губерніями.

Розташування військ Запорозької дивізії у 1918-му за спогадами учасників тих подій (основа карти: карта Воронежського намісництва (19 ст.), до якої додано авторські позначення)

1 — 1-й Запорізький піший полк імені гетьмана Петра Дорошенка. В Новомарківці розташована кінна сотня, в слободі Пантюшине та Бондарівці — піхота цього полку. Штаб і командир, Олександр Загродський, знаходилися в слободі Камʼянка.

2 — певний час тут перебували різні підрозділи: 2-й Запорізький піший полк (також відомий як "республіканський") Петра Болбочана, 3-й Гайдамацький полк Володимира Сікевича зі штабом у Білолуцьку і 1-й Запорізький імені кошового Кості Гордієнка полк кінних гайдамаків зі штабом в слободі Павлівка під Білокуракіним та гарматним дивізіоном Олекси Алмазова.

Реклама на dsnews.ua

3 — 3-й (4-й) Запорізький імені гетьмана Богдана Хмельницького полк Олександра Шаповала.

З більшим оптимізмом, аніж щодо північної Слобожанщини, Київ дивився на можливість приєднання до Української Держави Кубані. Ось як про це згодом писав гетьманський міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко: "В справі Кубані українське правительство вело таку лінію, щоб якомога тісніше зблизитись з єдинокровним з нами кубанським козацтвом і нахилити його до злуки з Україною. Воно дивилось на Кубань, як на частину української землі, котра раніше чи пізніше повинна приєднатись до України або як автономна область, або на федеративних основах".

Одначе справа злуки з Україною ускладнювалася тим, що з часу утворення республіки Кубань увійшла в спілку з північно-кавказькими горцями і терськими козаками. Крім того, негативну роль грав на Кубані так званий "іногородній" (непокозачений) елемент, що звʼязувало руки прихильникам України. Та найгірше було те, що на початку літа 1918-го Кубань майже вся перебувала під більшовицькою окупацією.

Кубанський уряд, Крайова Рада, залишки козацького війська і багато місцевої інтелігенції перебували на той час на півночі Кубанського краю, де була і Добрармія з генералами Михайлом Алєксєєвим (командуючий) та Антоном Денікіним (заступник). Як випливає зі спогадів Павла Скоропадського і Дмитра Дорошенка, Алєксєєв був толерантним до Гетьмана і українців з їх незалежністю. Денікін же ненавидів їх не менше, ніж більшовиків, і до Української Держави з її Гетьманом ставився вороже, як і до тяжіння кубанців до України, відповідно.

28 травня 1918-го до Києва прибула делегація Кубанської Законодавчої Ради і уряду на чолі з Миколою Рябоволом. В Міністерстві закордонних справ і при Гетьманському дворі зустріли делегацію "дуже тепло й прихильно" (за Дорошенком).

Кубанські делегати йшли назустріч стремлінню українців включити Кубань в склад Української Держави, якщо не на правах автономної провінції, то, принаймні, як частину федерації Україна-Кубань. Делегати Кубані виставили були ідею ще ширшого федеративного союзу, до якого увійшов би й Дон та північний Кавказ. Отаман Краснов готовий був іти на федерацію з Україною, але його домагання від Скоропадського територій Луганська і Старобільська на користь Дону та відмова передати Україні Таганрожчину перевели розмови й переговори про федерацію з Всевеликим Військом Донським в область теоретичних міркувань.

Як передає у своїх спогадах Дорошенко, місія Рябовола досягла таємної угоди з Києвом в єдиному варіанті: вести справу до зʼєднання Кубані з Україною. Також була надана грошова допомога для ведення агітації і зброя.

Але цим допомога Гетьмана Кубані не мала обмежуватися. Оскільки саме в цей час Добрармія готувалася до заняття окупованої більшовиками Кубані, було вирішено випередити її зʼєднаними силами українського десанту і силами повстанців, які повинні були підняти повстання до моменту його висадки. Для десанту була намічена Окрема Запорозька дивізія. Була спланована операція і відпущені на її реалізацію засоби і кошти.

Гетьман розумів, що підрозділ вже показав свою боєздатність і за наявності великої кількості військового майна і озброєнь ще мав виконати функцію збирання українських етнічних земель Подоння і Кубані.

За планом операції по десантуванню на Кубань Запорожців потрібно було перекинути залізницею до Азовського моря, для чого, по узгодженню з німцями, вже було віддано наказ стягнути підрозділи дивізії до місць навантаження. В спогадах Скоропадського і Дорошенка ці місця не згадуються, але, найвірогідніше, це могла бути найближча залізнична станція Сватове. Німці погодилися замінити дивізію на Приайдарщині і стояти на кордоні проти більшовиків своїм військом. Потім дивізію необхідно було пересадити на кораблі і висадити десантом на Кубанському побережжі. Тим часом на Кубані під планований десант готувалося повстання, після чого спільними зусиллями можна було б вигнати з краю більшовиків, які загрожували з півночі, а з північного сходу — Добрармію. Важливо було випередити генерала Алексєєва, захопити Катеринодар і тоді було б можна проголосити злуку Кубані з Україною.

Про план зʼєднання Кубані з Україною одразу дізналося керівництво Добрармії. Сам міністр Дорошенко, який з Гетьманом і Рябоволом його складав, згадував, що план десантування Запорожців на Кубань не був своєчасно приведений у виконання через зраду одного з "високих чинів військового міністерства" в Києві, який був у зносинах з генералом Алексєєвим і навмисне затримував його виконання. Передчасна смерть Алексєєва в жовтні 1918-го тільки прискорила агонію "добрих" відносин між союзниками в боротьбі проти більшовиків: його замінив українофоб Денікін, тому

"відносини відразу змінилися, — пише в спогадах П. Скоропадський, — розпочалася дуже сильна агітація серед офіцерів проти мене…".

Прізвище цього "високого чину" Дорошенко не згадує, але зрозуміло, що цей "чин" (очевидно, типовий "ватник" в оточенні П.Скоропадського) скористався нерішучістю Гетьмана перед німцями, відсутністю порозуміння між Скоропадським і "українськими самостійниками", тому діяв у руслі прихильників "єдіной і нєдєлімой". І змінив на початку ХХ ст карту не тільки України і Росії на користь останньої, а і, без перебільшення, Європи та світу!

Знаючи про плани Гетьмана Добрармія зіграла на випередження — Кубань була очищена від більшовиків без Рябовола і Скоропадського. В цій ситуації німці заборонили передислокацію з Приайдарщини і десантування Окремої Запорозької дивізії на Кубань. Як пише Дорошенко: "…вони (німці) не можуть допустити до збройної сутички між українцями й російськими добровольцями… Таким способом, замість приязної або навіть прилученої до нас Кубані постала територія, опанована Добровольчою російською армією з її ворожими до українства відносинами і планами відбудови "єдиної-неділимої" Росії. Кубанська Рада мусила коритися "добровольчим" генералам, котрі скоро взялися за нищення всякої автономії в краю".

Але і після окупації Катеринодару російською Добрармією Кубанський Крайовий Уряд не лишав надії зміцнювати відносини з Україною і, навіть, обʼєднання з нею в майбутньому. В кінці жовтня 1918-го до Києва прибула надзвичайна місія з кубанським полковником Вʼячеславом Ткачовим на чолі. В грамоті Військового Отамана Кубанського уряду гетьману Скоропадському були такі слова: "Насущні інтереси обох країн, як видко, вимагають якнайтіснішого зближення між ними, і Кубанське Правительство має тверду надію, що з давніх-давен звʼязані між собою кровними узами і повні яскравих прикладів боротьби за незалежність, Україна й Кубань знову дадуть зразок могучого братнього союзу".

У відповідь на прибуття до Києва місії Ткачова український уряд надіслав до на Кубані надзвичайну дипломатичну місію на чолі з полковником Федором Боржинським. Першого листопада 1918-го на засіданні Кубанської Законодавчої Ради у Катеринодарі новоприбулий український посол Федір Боржинський урочисто вітав Кубанське Козацтво від імені Української Держави словами гетьмана Павла Скоропадського:

"Маю тверду надію, що кубанське козацтво, яке є прямим нащадком запорожців, зіллється в тісний братський союз з рідною йому Україною на добро і на славу Кубанського Війська та Української Держави"

.

Діяв Боржинський активно. З листопада 1918-го по січень 1919-го він сприяв укладанню угоди між Кубанським крайовим урядом та Україною про торговельні та консульські відносини, допоміг місцевим проукраїнським активістам організувати в школах навчання українською мовою, розгорнути видавництво газет і книг рідною мовою по всій Кубані. Подібні кроки Боржинського спільно з Кубанською "Просвітою" знайшли щирий відгук у місцевого населення, яке раділо поверненню до своїх кровних і духовних витоків.

Це був останній крок на шляху "злиття в тісний братський союз" України і Кубані.

Незабаром Директорія УНР усунула Скоропадського від влади. Доля одного з перших дипломатів незалежної України полковника Федора Боржинського (родом з Умані) була трагічною. В кінці січня 1919-го він повертався з Кубані в Україну за інструкціями від нового уряду щодо роботи місії на Кубані. Відомо, що при плануванні поїздки в Київ Боржинський знехтував попередженням кубанських і донських козаків про загрози, які його чекають в дорозі. Вже на українській території, на станції Волноваха, його захопили російські добровольці, вивезли в Юзівку, де судили за "зраду" єдиній-неділимій Росії і, як такого, що "нє раскаялся", розстріляли разом з його підлеглими по дипломатичній місії. Наказ про страту дипломата віддав особисто генерал Володимир Май-Маєвський, командувач денікінськими окупаційними військами в Донецькому басейні. Таким було лице російського шовінізму, яке не змінилося до сьогодні.

Ще кілька слів про німецьке командування в Україні — другий після Добрармії фактор, який для гетьмана Скоропадського став "непрохідним" у справі обʼєднання українських земель і не дозволив Окремій Запорозькій дивізії передислокуватися з Приайдарщини на Подоння і Кубань.

Спочатку німці не дозволили в червні 1918-го частинам Окремої Запорозької дивізії переступити адміністративні межі між Харківською і Воронізькою губерніями, встановленими в Петербурзі майже за сто років до того. Хоча українські вояки мали усі можливості успішно дійти з Приайдарщини до самого Острогозька, зайняти Подоння, заселене з ХVІІ ст. "черкасами", адже на той час деморалізовані Брестським миром російські війська без бою залишали все, що можна.

Але, як зазначав Скоропадський у своїх спогадах, німці "окружили меня самым тщательным наблюдением" і без них Гетьман не міг фактично здійснювати серйозних військових операцій. Не міг навіть восени 1918-го, коли в Німеччині назрівала своя революція і Скоропадський бачив: "Они сами были в периоде разложения. Я их политики понять не мог".

Доки Гетьман аналізував специфіку німецького мислення, висока місія Окремої Запорозької дивізії по збиранню українських земель, освячена в нашій Приайдарщині, була зірвана. Кубанцям так і не вдалося долучитися до України.

    Реклама на dsnews.ua