Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Перша у світі вулиця Леніна. Як більшовики київські вулиці перейменовували

Понедельник, 25 Марта 2019, 20:00
Тільки одна назва з перейменованих у 1919-му вулиць існує й сьогодні - бульвар Тараса Шевченка.
Сьогодні колишня вулиця Фундуклеївська носить ім'я Богдана Хмельницького

Сьогодні колишня вулиця Фундуклеївська носить ім'я Богдана Хмельницького

Багато списів було зламано в останні роки з питання про перейменування вулиць Києва. Нікуди не дітися від факту: питання це є ідеологізованим. Назви вулиць звучать постійно, у різноманітних контекстах, і нагадують мешканцям про те, хто або що в даний час вважається гідним увічнення. Тому зі зміною політичного клімату змінюються і назви вулиць. 23 березня 1919-го у Києві набуло чинності перше після повалення самодержавства рішення про масове перейменування вулиць, площ, бульварів, парків. Згадаймо, що й чому змінилося тоді в київській топонімії.

Ідея перейменування вулиць і міст на революційний лад походить звідти, звідки й більшість подібних ініціатив - з Великої французької революції. У квітні 1791 року письменник і політик маркіз Шарль де Вільєтт перейменував набережну Театинців на набережну Вольтера. Зробив він це простим до подиву шляхом: стер напис "Набережна Театинців" на розі власного будинку й написав "Набережна Вольтера". Наступне перейменування - рю Платрьєр (Вапняну) на вулицю Жан-Жака Руссо - все-таки затвердила паризька влада. Революціонерам це швидко прийшлося до смаку: прохання про перейменування вулиць стали надходити мало не щодня. Потім взялися за назви районів Парижа, а відтак за міста. "За недостатньо сучасний образ думок" позбулися своїх імен Тулон, Ліон і Марсель. Нові топоніми частково зникли під час термідорської реакції, частково були скасовані Наполеоном.

У Києві перше систематичне перейменування вулиць і площ відбулося сто п'ятдесят років тому - у 1869 році. Одна з причин була цілком прагматичною: усунення дублюючих назв (наприклад, Микільских вулиць в Києві на той час утворилося три, а Загородніх - чотири!). Але саме тоді на карту вперше планомірно помістили імена "ідеологічно витриманих" персонажів - головним чином імператорів та імператриць, київських генерал-губернаторів і губернаторів. Так з'явилися Катерининська, Єлисаветинська, Фундуклеївська, Безаківська вулиці, Бібіковський бульвар, Царська площа тощо.

Повалення самодержавства спонукало до рішучих дій. Перші пропозиції про перейменування київських вулиць надійшли вже в березні 1917 року; йшлося, природно, про позбавлення від назв, що асоціювалися зі старим режимом. Цікаво, що один з тодішніх "активістів" запропонував перейменувати Фундуклеївську вулицю на Шевченківську, а Бібіковський бульвар - на Український. Але ці пропозиції не були реалізовані. У травні того ж року група солдатів діючої армії звернулася до міського голови з пропозицією перейменувати Олександрівську вулицю на Англійську, Миколаївську - на Бельгійську, Петровську алею - на Італійську, а Столипінську вулицю - ні багато ні мало, на Керенську. І це, однак, ні в що не вилилося.

Наприкінці жовтня 1917-го зі схожою ініціативою виступила українська міська рада в Києві. Її проект можна назвати "українізаторським": пропонувалися вулиці Котляревського, Костомаровська, Драгоманова. Примітно, що два з перейменувань, які запропонувала рада, були втілені в життя: одне через півтора року, друге - через сімдесят два! Тоді Бібіковський бульвар запропонували назвати бульваром Шевченка, а Олександрівську вулицю - вулицею Сагайдачного. Саме під цими назвами ми їх сьогодні знаємо. Але ні цей проект, ані пропозиція "Комісії з відновлення історичних і старовинних назв вулиць, площ і урочищ м. Києва" (під егідою Департаменту мистецтва Міністерства освіти УНР, навесні 1918 року), в якому також фігурувало кілька українських топонімів (вулиця Ушинського, провулок Василя Тарновського, знову-таки бульвар Шевченка) не було втілено в життя. Крім усього іншого, влада в місті тоді змінювалася дуже швидко...
 Бібіковський бульвар (нині - бульвар Тараса Шевченка). З поштової листівки

І лише в 1919-му більшовики, вдруге прийшовши до влади в Києві, підійшли до топонімічного питання з характерною для них рішучістю. Захопили Київ вони 5 лютого, а вже наприкінці того ж місяця було опубліковано перший (наскільки нам відомо) радянський проект перейменування київських вулиць. Цей проект був вироблений на нарадах колегії міського відділу Виконавчого Комітету, на які були запрошені "представники фракцій політичних партій, що стоять на радянській платформі, а також представники культурно-історичних товариств".

Головою колегії став Володимир Алгасов (Справжнє його прізвище Бурдаков, до літа 1918 року був лівим есером, восени того ж року вчасно "відчув момент" і вступив до РКП(б), що, однак, не врятувало його від арешту, оголошення ворогом народу і розстрілу в 1938 році). Серед членів колегії були професор Київського університету, фольклорист, етнограф Андрій Лобода, завідувач Київським міським художньо-промисловим і науковим музеєм Микола Біляшівський (ім'ям якого в 1968 році була названа вулиця в Святошині) й історик, етнограф, професор Київського університету, академік ВУАН Орест Левицький. Примітно, що Біляшівський роком раніше очолював вищезгадану "Комісію по відновленню історичних і старовинних назв" Міністерства освіти УНР. Цього разу більшовики виявили більшу витримку, ніж роком раніше, коли пред'явників посвідчень особи, виданих Центральною Радою, розстрілювали на місці...

20 лютого 1919 року на нараді колегії було вироблено принципи, якими належало керуватися: "Нові назви будуть присвоєні насамперед вулицям, імена яких пов'язані з губернаторсько-царським режимом останніх десятиліть або носять назви на честь місцевих багатіїв. Найменування же вулиць, пов'язані з тисячолітньою історією Києва, будуть не тільки збережені, але навіть буде вжито заходів до відновлення старих історичних назв".

Репортаж про нараду з перейменування київських вулиць. "Киевский коммунист", 21 лютого 1919-го

Про характер самих нових назв Левицький висловився цілком однозначно: "Нові назви будуть пов'язані з іменами тих з діячів світової, російської та української революції, які протягом останнього століття боролися за повалення старого порядку. Так само стоїть питання цей у Петрограді та Москві, де імена Радищева, Бакуніна, Маркса вшановані однаково з іменами революціонерів тієї революції, якої ми нині є свідками".

Інтерв'ю з О. Левицьким з приводу перейменування вулиць. "Коммунар", 22 лютого 1919

На нараді 24 лютого, "після жвавих дебатів", був вироблений і представлений на затвердження Виконавчого Комітету конкретний проект. Всього пропонувалося замінити 41 топонім - назви вулиць, площ і парків. Більше половини нових назв мали чітко виражений ідеологічний відтінок (Маркса, Енгельса, Комуністична, Революції, Радянська...). Значна частина вулиць мала отримати імена українських учених, письменників і поетів. Ось деякі пропозиції, в кінцевому підсумку не втілені в життя: Тарасівська - вулиця Івана Франка; Паньківська - Коцюбинського; Караваєвська - Драгоманова; Безаківська - Українська; Назарівська - Антоновича; Терещенківська - Герцена; Кузнечна - Чернишевського; Прорізна - Радищева; Фундуклеївська - вулиця Визволення Праці (!). Лише три історичні назви планувалося відновити: Кудрявську вулицю збиралися перейменувати в Кудрявець, Велику Підвальну - в Ярославів Вал, а для тієї ділянки Трьохсвятительської, яка сьогодні називається Десятинною вулицею, пропонувалася цікава назва - Княжий Двір. Крім того, Миколаївський парк мав стати Університетським. Нарешті, чотирьом вулицям, перейменування яких обговорювалося, вирішено було залишити колишні назви: Хрещатик, Пироговська, Ботанічна (тобто Микільсько-Ботанічна), Глибочиця.

Проект перейменування київських вулиць від 24 лютого 1919 р. "Киевский коммунист", 25 лютого 1919
Остаточне рішення було ухвалено наприкінці березня. Перейменування було офіційно оформлено постановою Колегії міського господарства, яка набрала чинності з 23 березня 1919 року. Було змінено менше топонімів, ніж спочатку планувалося. Однак зміна проекту протягом місяця, що передував цьому, мала чітко виражений революційний характер: всі пропозиції про відновлення історичних назв та присвоєння імен українських діячів, за винятком Тараса Шевченка, були виключені. Всього тоді було перейменовано 36 вулиць, площ, бульварів, парків.

Всі до єдиного нові топоніми підпадали під категорію "радянські", хоча не всі були більшовицькими. Андрій Заливчий, Олександр Зарудний, Леонард Бочковський були членами Центрального комітету Української партії соціалістів-революціонерів, яка навесні 1919 року діяла в Києві цілком легально. Тоді ще не вважалися ворогами й російські ліві есери, хоча вони й розійшлися з більшовиками в лютому 1918 року стосовно питання про Брестський мир. Відповідно, терористи Григорій Гершуні (один із засновників "бойової організації" Партії соціалістів-революціонерів) і Борис Донськой (лівий есер, вбивця Германа фон Ейхгорна) також були вшановані київськими топонімами.

Що ж до "канонічних" більшовицьких назв, то, наскільки відомо, саме в Києві з'явилася перша в світі вулиця Леніна, ще за життя останнього. Цікаво, що і його "попередник" на карті Києва, Іван Фундуклей, теж був живий, коли його ім'ям назвали ту саму вулицю за півстоліття до того (зараз це вулиця Богдана Хмельницького.)
Повний список вулиць, перейменованих з 23 березня 1919 р. "Известия Исполнительного Комитета Киевского Совета Рабочих Депутатов", 23 березня 1919.

Коли в серпні 1919-го більшовиків вигнали з Києва, нові назви (які й за них мало хто використовував) відразу ж вийшли з ужитку. Повернувшись у грудні того ж року, більшовики підтвердили попередній список перейменувань. Але й тоді нові назви не дуже закріпилися, а навесні 1920-го перебування в місті поляків, хоч воно й тривало менше місяця, знову сприяло його дебільшовизації. Через чотири місяці після останнього встановлення влади більшовиків, в жовтні 1920-го, в постанові президії Київського губревкома, в пункті "Про відзначення 3-ї річниці Великої Жовтневої Революції" було записано: "Запропонувати Комунвідділу відновити революційні назви головних вулиць міста Києва".

І тоді, звичайно, нові назви увійшли в ужиток далеко не відразу. Фундуклеївську як називали Фундуклеївською, так і продовжували... У 1922-му, маючи намір випустити новий план Києва, видавництво "Пролетарська правда" вирішило вказати на плані "поряд з новими також і всі старі найменування вулиць": очевидно, розуміли, що інакше виникне серйозна плутанина. Дійсно, на плані, який імовірно датується 1922 або 1923 роком (судячи з того, які вулиці нанесені на нього під новими назвами), бачимо "бульвар Тараса Шевченко (Бибиковский бульвар)", "ул. Леоніда Пятакова (Мар[иинско]-Благовещ[енская])" тощо.

Фрагмент плану Києва з новими та старими назвами вулиць. 1922-1923 р.

Частину назв 1919-го (зокрема, ті, що увічнювали лівих есерів) змінили ще в ранньорадянський час. Деякі дожили до першої хвилі "декомунізації" кінця 1980-х - початку 1990-х років. Останньою "здалася" Червоноармійська вулиця: їй повернули історичну назву Велика Васильківська лише в 2015 році. І тільки одна назва з тих перейменованих тридцяти шести існує й сьогодні - бульвар Тараса Шевченка.

Отже, перейменування не завжди спричинені революціями, але революції часто призводять до перейменувань. Зміна політичних пріоритетів та бажання "підлаштувати" міський топонімічний простір під нові пріоритети - річ доволі універсальна.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте