• USD 27.7
  • EUR 32.8
  • GBP 36.4
Спецпроекты

Степова дивізія Пестушка. Історія одного з найбільш успішних антибільшовицьких повстань

"За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!" Ці слова стали сигналом до антибільшовицького повстання в Кривому Розі 10 травня 1920-го. Так розпочався бойовий шлях Олександрійської Повстанської повітової дивізії (Степової дивізії)

Пам'ятник Костю Пестушку в Ганнівці (Кіровоградська область)
Пам'ятник Костю Пестушку в Ганнівці (Кіровоградська область)
Реклама на dsnews.ua

Повстанню передувала спроба більшовиків здійснити мобілізацію українських селян до лав Червоної армії. Напередодні вони погрожували селянству: "Все уклонившиеся от явки будут рассматриваться, как дезертиры, за что понесут суровое наказание по законам военного времени".

Одним з тих, хто відповідав за мобілізацію на Криворіжжі, був Кость Пестушко — член Ганнівського волосного ревкому. Він вирішив скористатися нагодою підняти селян проти "робітничо-селянської влади". Пестушку було відомо про плани більшовиків відправити українських новобранців до військових частин, розташованих в Росії: Казані, Тулі, Саратові. 10 травня 1920-го під час збору мобілізованих у Кривому Розі Пестушко застрелив воєнкома. Згодом три постріли вгору та його слова: "За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!" стали сигналом до початку повстання.

За півгодини повстанці захопили приміщення Криворізької ЧК, визволивши з підвалів чимало вʼязнів. Після семигодинного бою вони повністю звільнили місто від більшовиків. Невдовзі численні колони повстанців, до яких приєднувалися місцеві мешканці, вже маршували Кривим Рогом з піснею "Ще не вмерла Україна…". Ця перемога стала початком одного з найбільших антибільшовицьких повстань у 1920 році (травень-жовтень), яке охопило терени Херсонської, Катеринославської, Київської губерній.

"Случилось невероятное. Новобранцы Криворожского уезда взбунтовались. Заняли город… Восстанием руководит некий Блакитный, офицер царской армии, а позже видный петлюровец, пролезший на должность председателя волисполкома, а наши шляпы проспали, и вот вам результаты…" - з розпачем коментували більшовики втрату Кривого Рогу.

Насправді "Блакитний" - то було псевдо Костянтина Пестушка. Він народився 14 (26) лютого 1898 року в селі Ганнівка Криворізького повіту Катеринославської губернії. Батьки були заможними селянами, які подбали про гарну освіту для сина. Спочатку Пестушко закінчив Криворізьку гімназію, а в 1913 році вступив до Олександрівського механіко-технічного училища (нині — Запорізький національний технічний університет). Навчався він непогано, однак під час Першої світової війни в 1916-му покинув навчання та добровольцем вирушив на фронт. У ранзі підпоручика командував ротою на Західному фронті.

 

Реклама на dsnews.ua

Мобілізований до війська в добу Скоропадського, Пестушко під час протигетьманського повстання підтримав Директорію. Після повстання, ймовірно, очолив Маньківський полк Дієвої армії УНР. З архівних документів відомо, що в січні-лютому 1919-му командиром цього полку був старшина на прізвище "Пестушко". І хоча його імʼя не наводиться, можемо припустити, що це був саме Кость Пестушко, оскільки інший старшина з таким прізвищем в армії УНР не згадується. В жовтні 1919-го Пестушко брав участь в повстанському русі проти білогвардійців на теренах Центральної України, ухилившись, за спогадами сестри, від мобілізації до лав денікінців. Віктор Білаш, начальник штабу махновців, згадував, що в жовтні 1919-го за їхньої підтримки Пестушко створив кількатисячну Середньодніпровську групу, однак невдовзі розірвав контакти з анархістами та почав діяти самостійно.

У січні 1920 року він повернувся до рідного села, де був обраним головою волосного ревкому та виконував обовʼязки комісара Ганнівської волості. На цих посадах Пестушко перебував аж до самого початку Криворізького повстання в травні 1920 р.

У Кривому Розі повстанці протрималися кілька днів та вирушили у рейд теренами Херсонщини та Катеринославщини, поповнюючи лави селянами, невдоволеними "обдирством" — так іноді в селах називали аграрну більшовицьку політику. Невдовзі загін Пестушка перетворився на потужну кількатисячну дивізію, сформовану переважно з мешканців Олександрійського повіту Херсонської губернії, звідси й її офіційна назва — Олександрійська Повстанська повітова дивізія (Олександрійська, Степова). Отаманом був Кость Пестушко, якого за колір очей називали ще й Блакитним.

Дивізія складалася з чотирьох полків: перший кінний — Лютого, другий кінний — Гнибіди, третій піхотний — Тишаніна, четвертий запасний — Штиля, а також ударно-розвідувального загону Чорного Ворона (Миколи Скляра). Загін Чорного Ворона складався з колишніх махновців, начальник розвідки Житкевич також пройшов школу Революційної Повстанської армії України. Отже, в складі Олександрійської дивізії було чимало махновців, що доводить контакти Пестушка з українськими анархістами в 1919-му. Дивізія мала чітку структуру: штаб, розвідку, дивізійний суд. Тож, попри свій повстанський характер, була організована на зразок регулярної військової частини. Генерал-хорунжий Дієвої армії УНР Микола Капустянський у 1947-му у передмові до книги Юрка Степового, брата Костя Пестушка, "В Херсонських степах", присвяченій історії Олександрійської Повстанської повітової дивізії, високо оцінив її бойові якості, хоча зазвичай був критичним у ставленні до загонів отаманів: "На маргінесі вирішальних подій 1920 р. яскраво зарисовується роль, вага і значення організованого повстанського руху як сприятливого чинника в нашій боротьбі. Таким цінним чинником, зокрема, була дисциплінована, боєздатна і відважна Степова дивізія. Низка її блискучих перемог та бойових осягів може служити зразком маневреності і оперативності, вправності її провідників та мужності і войовничої вдачі партизанів".

Найбільшими успіхами повстанців були захоплення Кривого Рогу, Олександрії, Херсону. Після захоплення Кривого Рогу Олександрійська повітова дивізія озброїлася, значно посилилася і зросла, за різними джерелами, до 15-20 тис. бійців, хоча, напевне, ці цифри перебільшено. В травні 1920-го повстанці діяли на теренах Центральної України. Вони нищили більшовицьку адміністрацію, захоплювали зброю, брак якої постійно відчувався. Після нападів на міста та містечка, у яких їм сприяли міліціонери, що симпатизували повстанцям, вони відходили в рідні села. Степовий згадував про атмосферу, яка панувала в них після повернення повстанців: "По селах, через які проїжджають колони, дівчата й жінки, старики і діти безперервним ланцюгом стоять із повними кошиками ягід і щедро обдаровують вояків. Пізно ввечорі село Верблюжка (яке в 1919 р. було одним із опорних пунктів отамана Григорʼєва — авт.)" заповнилося військом до кінця. Але це військо не було схоже ні на котовців, ні на денікінців. Усе свої близькі, знайомі і рідні хлопці з навколишніх сіл. У кожному подвірʼї немов на Пречисту на ярмарку — шум, гомін, вигуки, повстанці розташовуються попід соломою, просто на токах, на запашному сіні".

Більшовики силами Криворізької та Єлисаветградської ЧК намагалися вибити повстанців з Верблюжки, але зазнали поразки. Олександрійська дивізія здобула значні трофеї та почала готувати наступ на Олександрію. Цей повітовий центр Херсонської губернії мав солідну залогу: два полки новобранців, чекістський полк, кілька загонів ЧОП ("частини особливого призначення").

Більшовицькі загони розмістилися в касарнях поблизу залізничного вокзалу. Готуючись до атаки, Пестушко відправив до міста розвідницю, яка мала надати точніші дані про чисельність та розташування червоних у місті. Проаналізувавши отриману з міста інформацію, повстанці оточили Олександрію кільцем. Попередньо було перекрито дороги з Єлисаветграду, Знамʼянки, Пʼятихаток, Кривого Рогу. Штурм повітового центру розпочався 29 червня 1920-го вдосвіта, а на ранок усе місто вже було в руках повстанців. Степовики полонили чимало чекістів, частина червоноармійців, перебивши своїх командирів, перейшла на бік повстанців. Степовий писав про настрій містян Олександрії після перемоги Олександрійської дивізії над більшовиками: "Тим часом на Соборній площі біля храму із золотими банями зібралися тисячі народу вітати своїх визволителів. На імпровізованій трибуні стояв Вовгура (один з командирів дивізії — авт.). Він поздоровляв горожан з великим святом…"

Не затримашись в Олександрії, дивізія Костя Пестушка в липні 1920-го успішно атакувала Херсон. Юрко Степовий вкотре колоритно змалював ранкову атаку на місто: "Херсон спокійно спав. Раптом із пожежної вежі пролунав дзвін — один, другий, третій… Полився смертоносний вогонь відразу із кількох Максимів, до них приєдналися Кольти, вибухнули гранати, розляглося грізне: "Сла-ава-а" — все змішалося в смертельному танку. Повисли в повітрі одчайдушні крики, зойки, стогони. Повстанські резерви заливали широкі вулиці міста. Але в їхній допомозі майже не було потреби, бо призначені пункти вже були опановані ударними групами. Напад проходив удало. Все швидко кінчалося…Біля четвертої години місто було в руках повстанців. Площа залита народом. На селянському возі, як на трибуні, зʼявляється Блакитний. Усміхненим поглядом обвів натовп. Людське море затихло. Гучний голос отамана прорізав заворожену тишу…"

Щоправда, в Херсоні повстанці надовго теж не затрималися.

Успіхи степовиків серйозно турбували більшовицькі залоги. Схвальні оцінки воякам Пестушка залишив не лише генерал-квартирмейстер Дієвої армії УНР М. Капустянський, а й чекіст Борис Козельський, який у книзі "Петлюрівське повстанство" чимало уваги приділив дивізії Пестушка: "Олександрійська дивізія цікава головним чином через те, що вона являє собою майже єдиний приклад, коли отаманам пощастило обʼєднатись і на довгий період утворити серйозну бойову силу. Сили дивізії сягали 15-20 тис. чоловік. В районі діяльності Олександрійської дивізії майже неможливо було проводити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки — вони зробили з деяких повітів кипʼячий казан". Чисельність дивізії Б. Козельський обраховував від 15 до 20 тис., але ці дані також є завищеними.

У серпні 1920-го дивізія Костя Пестушка увійшла на терени Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії (нині — Кіровоградська область) та планувала наступ на Єлисаветград, але атакувати місто з невідомих причин не наважилася. Повстанці Блакитного кружляли в селах навколо міста, яке перебувало на осадному становищі. Поява степовиків значно посилила та пожвавила повстанський рух, хоча й спровокувала більшовиків на проведення червоного терору проти селян, які підтримували повстанців. "Бандитизм у 1920 р. особливо сильно лютував в Олександрійському, Чигиринському та Черкаському повітах. Цей район був справжнім кублом великого бандитського руху", — писав чекіст Борис Козельський.

Неподалік від Єлисаветграду знаходився Холодний Яр — великий центр повстанського руху. Для обʼєднання повстанських загонів Пестушко спрямував дивізію до Холодного Яру. У вересні 1920 р. степовики обʼєдналися із Холодноярською бригадою. На нараді повстанців у Медведівці холодноярці обрали Костя Пестушка отаманом Холодного Яру (Холодноярської бригади). Юрій Горліс-Горський залишив опис зовнішності Костя Пестушка: "Отаман степовиків, що прибув в супроводі старшин на конях, виглядав імпозантно. Середніх літ (тут Ю. Горліс-Горський помилився, бо в 1920-му Пестушку виповнилося 22 роки — авт.)", кремезний чоловік із військовою виправкою. Одягнений у простеньке вбрання військового крою, але з "цивільного" темно-сірого матеріалу. Мав лише револьвер, далековид та планшет із мапою".

Під командою Блакитного тепер була сила в кілька тисяч багнетів, десятки кулеметів, але повстанцям бракувало згоди. Вони так і не змогли виробити єдиної тактики боротьби, щоправда, домовилися спільними силами атакувати Черкаси. Та напередодні штурму міста повстанці Олександрійської дивізії дістали звістку про червоний терор проти своїх родин: "Степовики замітингували і поставили Блакитному вимогу, щоб негайно вів їх рятувати родини. Переконати козацтво залишитися Блакитний не зміг. Тож прислав до нашого штабу начальника контрозвідки Житкевича з повідомленням, що складає з себе обовʼязки командира обʼєднання і вирушає з дивізією на Херсонщину", — згадував свідок цього епізоду Горліс-Горський. Повстанці були занадто "привʼязаними до своєї стріхи".

Під час повернення до рідних сіл шляхи Олександрійської дивізії перетнулися з будьонівцями з Першої кінної армії, які теренами Центральної України просувалися з польського на кримський фронт. Рятуючи основні сили дивізії та завдавши значних втрат ворогу, в запеклому бою з будьонівцями поблизу села Розумівка (нині Кіровоградська область) загинув загін Чорного Ворона (Миколи Скляра). Впродовж жовтня та листопада 1920-го степовики вели бої з регулярними частинами червоних. Чекіст Козельський писав, що для знищення Олександрійської дивізії червоне командування виділило дві піші бригади та декілька загонів Першої кінної.

Зазнавши поразок в боях з будьонівцями та розуміючи, що погано озброєні повстанці не зможуть успішно боротися з вишколеним військом, Пестушко припинив бойові дії проти більшовиків. Наприкінці листопада 1920-го через нестачу амуніції та теплого одягу він ухвалив рішення про тимчасову демобілізацію дивізії, однак відновити її як бойову одиницю отаману вже не вдалося. Морози охолодили повстанський дух, а втома від війни та запровадження більшовиками нової економічної політики (НЕП) зробили свою справу. Пестушко не зміг підняти своїх бійців на продовження боротьби.

У 1921-му Блакитний готував повстання проти більшовиків, але, викритий зрадником, потрапив у засідку та загинув у бою в рідному селі Ганнівка 9 травня 1921-го. Чекісти віддали тіло батькам і вони таємно поховали його на центральному цвинтарі села.

В сучасній Україні про Костя Пестушка не забувають, по-різному вшановуючи його памʼять. У Кривому Розі ультрас футбольної команди "Кривбас" під час матчів вивішували на секторах банери із зображенням Костя Пестушка, нагадуючи про повстання в Кривому Розі в травні 1920-го, де йому встановлено памʼятник. В Кропивницькому та Дніпрі прізвищем отамана названо вулиці, в рідному селі Ганнівка з ініціативи місцевої громади Пестушку теж встановлено памʼятник. А 23 серпня 2019-го 17-й окремій танковій Криворізькій бригаді ЗСУ було присвоєно імʼя Костя Пестушка.

    Реклама на dsnews.ua