Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Третє нашестя. Як більшовики спробували Київ узяти

Вторник, 15 Октября 2019, 20:00
У середині жовтня 1919-го денікінський "похід на Москву" досяг кульмінації
Перша шпальта газети

Перша шпальта газети "Киевлянин", № 38 від 9 (22) жовтня 1919 року

Білогвардійці взяли міста Орел і Мценськ. До Москви залишалося якихось 300 км. Але саме в ці дні Червона Армія завдала удару там, де його найменше чекали - під Києвом. То був уже третій вступ більшовицьких військ до столиці України. Однак далеко не останній.

Звідки ж узялися більшовики під стінами Києва у жовтні 1919-го?

Ще наприкінці літа три дивізії Червоної Армії - 45-та, 47-ма і 58-ма - внаслідок успішних наступальних дій Армії УНР та білогвардійських Збройних Сил на Півдні Росії (ЗСПР) виявилися відрізаними від решти сил радянської 12-ї армії. Червоним загрожувало оточення в межиріччі Дністра і Південного Бугу. До того ж, більшовицький режим своїм комуністичним будівництвом вже встиг настільки допекти населенню, що проти нього повставали і українські селяни, і німецькі колоністи, яких багато мешкало на півдні України.

14 серпня командувач 12-ї армії Микола Семенов своїм наказом об'єднав три дивізії у Південну групу. За кілька днів її командувачем затвердили 23-літнього Йону Якіра.

Йона Якір. Світлина з часопису "Всесвіт", № 4 (27) від 1 березня 1926 року

У 20-х числах серпня Південна група почала прорив тилами українських і білогвардійських військ із Причорномор'я на Полісся. У середині вересня їй вдалося з'єднатися з 44-ю стрілецькою дивізією 12-ї армії в районі Житомир - Радомишль. Головком збройних сил Радянської Росії Сергій Каменєв вирішив розвинути цей локальний успіх. 21 вересня він видав директиву № 346, в якій мовилося: "Обстановка в районе 12-й армии, по-видимому, позволяет нам вновь овладеть Киевом. Предлагаю поставить эту задачу правобережным частям 12 армии, главным образом, эта задача может быть исполнена частями т. Якира". А 2 жовтня Реввійськрада 12-ї армії підписала наказ про перехід "в решительное наступление на г. Киев для овладения им и дальнейшего продвижения на города Пирятин и Полтаву".

Так розпочався третій похід більшовиків на Київ. Причому здійснювався він із заходу, що стало несподіванкою для білогвардійців. Адже їхні найбільш боєздатні сили в цей час діяли північно-східніше - на московському напрямку. Величезний район від східного Поділля до Чернігова утримували малочисельні війська Київської області ЗСПР під командуванням генерала від кавалерії Абрама Драгомирова. На середину жовтня вони налічували всього-на-всього 8551 багнет і 331 шаблю при 74 гарматах і 220 кулеметах. Частина з них ще й були задіяні в боях проти Армії УНР, Галицької армії та повсталих селян. Безпосередньо ж Київ прикривали заледве 3000 білогвардійців. Тоді як самі лише більшовицькі сили, що оперували проти військ Київської області ЗСПР, за даними Денікіна становили 15 тисяч військових.

Генерал від кавалерії Абрам Драгомиров. Світлина з видання "Альбом кавалеров ордена Св. Великомученика и Победоносца Георгия и Георгиевского оружия" (Белград, 1935)
Спочатку в наступі на Київ брала участь вся Південна група 12-ї армії у складі двох стрілецьких дивізій - 45-ї під командуванням Іллі Гаркавого і 58-ї під командуванням Івана Федька (залишки 47-ї дивізії на той час були влиті до складу 58-ї як її 2-га бригада).

Іван Федько

Але 4 жовтня Південну групу розформували, а 45-ту дивізію вивели у резерв командувача Західним фронтом Володимира Гіттіса. Наступальні дії на київському напрямку продовжувала 58-ма дивізія Івана Федька. Її підтримувала частина формувань 44-ї дивізії. Водночас, кораблі Дніпровської військової флотилії під командуванням Петра Смирнова-Свєтловського (в літературі часто помилково вказують Андрія Полупанова) мали атакувати місто з півночі.

Петро Смирнов-Свєтловський

Чутки про наближення якихось військ почали ширитися серед киян 11 жовтня. Спочатку побутувала думка, що це Галицька армія чи Армія УНР. Але вранці 14 жовтня до міста з боку Ірпеня вдерлися червоноармійці.

Академік Володимир Вернадський, який мешкав у чотирьохповерховому будинку по вулиці Тарасівській, 10, занотував про цей день у щоденнику: "Утром около 5 часов проснулись от канонады... Около 6 часов вышли на улицу, никто не знает, что происходит. В квартире холодно, еще не топят, снаружи ветер, окна разбиты после взрыва... На столбе около части объявление на пишущей машинке от главнонач[альствующего] Киев[ской] областью, что опасности городу нет, Добрармия перешла в наступление, гонит неприятеля. Жители призываются к полн[ому] спокойствию. Я верю, но думаю, киевляне верить не будут. Слишком все власти обманывали, и масса населения не верит в прочность добр[овольческой] власти... Через несколько - немного часов - после этой записи я уже был вне Киева, и, когда я подходил к Дарнице, уже наша Тарасовская была занята большевиками. Случилось все это со стихийной быстротой. Произошла позорная с точки зрения организации власти сдача Киева Драгомировым".

Володимир Вернадський (світлина 1918-го)
 Будинок по вулиці Тарасівській, 10 (сучасний вигляд)

Звістка про третє більшовицьке нашестя спричинила паніку і найбільш масову за весь період Української революції втечу киян із міста - на лівий берег Дніпра перебралися 50-60 тис містян, приблизно кожен десятий мешканець. Всі вони за будь-яку ціну не бажали знову відчути на собі "переваги" комуністичної влади. "Примари страшних днів більшовизму, що скінчилися всього місяць тому, яскраво поставали перед біженцями, і вони, незважаючи на холодний дощ і грязюку, йшли, йшли і йшли... Йшли на Дарницю, Бориспіль, Бровари й інші сусідні села", - повідомляла українська демократична газета "Промінь" (колишня "Нова Рада") у випуску за 19 жовтня. "Йшли вчителі й робітники, чиновники і бабці у хустках, йшли усі з жінками й дітьми, покинувши домівки і майно, залишивши рідних і близьких", - згадував Ілля Еренбург, на той час кореспондент газети "Киевская Жизнь".

Ілля Еренбург
Зрозуміло, що навіть з-поміж симпатиків Білого руху в ті дні далеко не всі опинилися на Лівобережжі. Серед тих, хто залишився у місті, був учений-математик Степан Тимошенко, який мешкав у знаменитому "будинку з котами" по вулиці Гоголівській, 23. Свої враження він описав так: "Мы утром услышали артиллерийскую стрельбу, пушки были совсем близко от нас - на территории Политехнического Института. Защищать город было некому и к вечеру весь город был занят. Опять начались "обыски" и "изъятия излишков". Но на этот раз большевистская власть оказалась кратковременной. На третий день большевистского владычества снова началась стрельба. Кто сражался с большевиками, мы тогда не знали. Сражались и перед нашими окнами на Гоголевской улице. Большевики отступали. Наступали малочисленные цепи повидимому опытных солдат. Они делали короткие перебежки, залегали, отстреливались, пользуясь всяким прикрытием и снова наступали. К вечеру большевики были из Киева выбиты и мы зажили спокойно. Узнали, что защиту Киева организовал какой-то инженер. Он собрал команду в триста человек главным образом из студентов, побывавших на войне, достал где-то винтовки. Этого ничтожного отряда опытных в военном деле людей было достаточно для изгнания из Киева нескольких тысяч большевиков. Мы были освобождены, но надолго ли?"

Степан Тимошенко (світлина 1926-го)

"Будинок з котами" по вулиці Гоголівській, 23 (сучасний вигляд). Барельєфи котів можна побачити у правому нижньому куті світлини
Протягом 14 і 15 жовтня червоним вдалося захопити Шулявку, Поділ, значну частину центрального Києва.

Частини Червоної Армії на Софійській площі, 1919 рік

На залізничному вокзалі до їхніх рук потрапив ешелон 9-го авіаційного загону Добровольчої армії - трофеями червоних стали дві цистерни бензину і 1 аероплан. Ще три літаки й багато іншого майна знищили. Із Лук'янівської тюрми на свободу випустили, за різними даними, від 1000 до 4000 в'язнів (як політичних, так і кримінальних), частині з них видали зброю.

Більшовицька артилерія біля Маріїнського палацу, 1919 рік

16 жовтня з Києва до Москви полетіла пишномовна і хвацька телеграма: "Киев занят красными войсками. Из столицы Советской Украины от имени Центрального исполнительного комитета Советов Украины шлем привет своей России. Не видать белым центра мировой революции - красной Москвы! Знайте, что у Деникина нет тыла. Украина снова как при Гетмане пылает пожаром восстания. Из того пожара вырастает Украинская Советская Социалистическая Республика. Украиной подавился германский империализм, непоздоровилось и Деникину. Бейте зарвавшегося авантюриста в лоб под Орлом! Красная рабоче-крестьянская Украина ударит его по ногам. Победа обеспечена. Белым бандам, прорвавшимся к северу, нет выхода. Смерть буржуазии и ее наемникам! Да здравствует мировая революция и сердце ее - красная Москва!".

Телеграма на адресу Всеросійського ЦВК про зайняття Києва червоними /Російський державний архів соціально-політичної історії
Польова артилерія червоних гатила просто по місту, водночас Дніпровська військова флотилія вела обстріл з Дніпра. В багатьох місцях зайнялися пожежі, що тільки посилювало загальну паніку. Снаряди влучали не лише у житлові будинки, але й Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори, храми Києво-Печерської лаври, Десятинну й Пріорську церкви, університет Святого Володимира, Першу та Другу гімназії на Бібіковському (нині - Тараса Шевченка) бульварі.

Повідомлення газети "Киевлянин" (№ 38 від 9 (22) жовтня 1919-го) про руйнування, спричинені більшовицьким обстрілом Києва

Цивільні установи Києва з міським головою Євгеном Рябцовим і штаб генерала Драгомирова евакуювалися за Дніпро до Дарниці - на територію сусідньої губернії, адже Дарниця в ті часи була селищем Остерського повіту Чернігівщини.
Дарниця на початку XX ст
Та попри початковий успіх, повністю опанувати Києвом червоні не змогли. Білогвардійці втримали позиції на Печерську, а вже у другій половині дня 15 жовтня контратакували і почали вибивати противника з міста. Білих підтримали навіть робітники заводів "Арсенал", Гретера і Криванека (нині Перший київський машинобудівний), залізничних майстерень - хоча на початку 1918-го вони якраз на боці більшовиків брали участь у повстанні проти Української Центральної Ради. Запеклі бої точилися ще два дні.

Остаточно червоні залишили околиці Києва вночі з 17 на 18 жовтня, надалі закріпившись на річці Ірпінь у 27 км на південний захід від міста. За даними білогвардійських реляцій, під час боїв за Київ у більшовиків вдалося відбити десятки гармат і понад 100 кулеметів.

Тільки після цього життя міста почало поволі налагоджуватися, біженці поверталися до своїх домівок. Одна з провідних газет "білого" Києва "Киевлянин" монархіста Василя Шульгіна знову почала виходити лише 19 жовтня, після п'ятиденної перерви. Шпальти газети одразу заповнилися матеріалами про відбиття більшовицького нападу і некрологами загиблих білогвардійців. Стверджувалося, що активну допомогу червоноармійцям надавало місцеве комуністичне підпілля та єврейське населення.
Василь Шульгін
Знайшлися численні свідки того, що під час "дарницького ісходу" киян євреї здебільшого залишалися вдома, буцімто з радістю чекаючи на встановлення більшовицької влади. Все це спровокувало масштабний єврейський погром у Києві.

Хоча третя спроба більшовицьких військ оволодіти Києвом, на відміну від попередніх двох (лютий 1918-го і лютий 1919-го), завершилася поразкою, ця подія яскраво продемонструвала цілковиту ненадійність становища білогвардійців в Україні. Навіть такий затятий русофіл і "єдинонеділимець", як Шульгін визнавав: "Мы вернулись. Вернулись и продержались еще два месяца. Но все же это было уже только догорание... [Я] писал еще какие-то статьи для "Киевлянина". Жевал мякину, в которую уже и сам не верил".

А поки білі відбивали у червоних Київ, доленосні події розгорталися на московському напрямку. 13 жовтня Корніловська ударна група Добровольчої армії з боями увійшла до Орла, та вже вночі проти 20 жовтня під тиском сил ворога була змушена його здати. Розпочинався більшовицький контрнаступ. У перебігу всієї громадянської війни в Росії позначився докорінний перелам, хоча цей факт тоді мало хто усвідомлював. Катастрофа білогвардійського фронту невблаганно наближалася.

Становище фронтів на середину жовтня 1919-го. Мапа з книги О. І. Єгорова "Разгром Деникина, 1919" (М., 1931)

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте