• USD 28.3
  • EUR 33.5
  • GBP 37
Спецпроекты

Третє нашестя. Як більшовики спробували Київ узяти

У середині жовтня 1919-го денікінський "похід на Москву" досяг кульмінації

Перша шпальта газети "Киевлянин", № 38 від 9 (22) жовтня 1919 року
Перша шпальта газети "Киевлянин", № 38 від 9 (22) жовтня 1919 року
Реклама на dsnews.ua

Білогвардійці взяли міста Орел і Мценськ. До Москви залишалося якихось 300 км. Але саме в ці дні Червона Армія завдала удару там, де його найменше чекали — під Києвом. То був уже третій вступ більшовицьких військ до столиці України. Однак далеко не останній.

Звідки ж узялися більшовики під стінами Києва у жовтні 1919-го?

Ще наприкінці літа три дивізії Червоної Армії — 45-та, 47-ма і 58-ма — внаслідок успішних наступальних дій Армії УНР та білогвардійських Збройних Сил на Півдні Росії (ЗСПР) виявилися відрізаними від решти сил радянської 12-ї армії. Червоним загрожувало оточення в межиріччі Дністра і Південного Бугу. До того ж, більшовицький режим своїм комуністичним будівництвом вже встиг настільки допекти населенню, що проти нього повставали і українські селяни, і німецькі колоністи, яких багато мешкало на півдні України.

14 серпня командувач 12-ї армії Микола Семенов своїм наказом обʼєднав три дивізії у Південну групу. За кілька днів її командувачем затвердили 23-літнього Йону Якіра.

У 20-х числах серпня Південна група почала прорив тилами українських і білогвардійських військ із Причорноморʼя на Полісся. У середині вересня їй вдалося зʼєднатися з 44-ю стрілецькою дивізією 12-ї армії в районі Житомир — Радомишль. Головком збройних сил Радянської Росії Сергій Каменєв вирішив розвинути цей локальний успіх. 21 вересня він видав директиву № 346, в якій мовилося: "Обстановка в районе 12-й армии, по-видимому, позволяет нам вновь овладеть Киевом. Предлагаю поставить эту задачу правобережным частям 12 армии, главным образом, эта задача может быть исполнена частями т. Якира". А 2 жовтня Реввійськрада 12-ї армії підписала наказ про перехід "в решительное наступление на г. Киев для овладения им и дальнейшего продвижения на города Пирятин и Полтаву".

Так розпочався третій похід більшовиків на Київ. Причому здійснювався він із заходу, що стало несподіванкою для білогвардійців. Адже їхні найбільш боєздатні сили в цей час діяли північно-східніше — на московському напрямку. Величезний район від східного Поділля до Чернігова утримували малочисельні війська Київської області ЗСПР під командуванням генерала від кавалерії Абрама Драгомирова. На середину жовтня вони налічували всього-на-всього 8551 багнет і 331 шаблю при 74 гарматах і 220 кулеметах. Частина з них ще й були задіяні в боях проти Армії УНР, Галицької армії та повсталих селян. Безпосередньо ж Київ прикривали заледве 3000 білогвардійців. Тоді як самі лише більшовицькі сили, що оперували проти військ Київської області ЗСПР, за даними Денікіна становили 15 тисяч військових.

Реклама на dsnews.ua

Спочатку в наступі на Київ брала участь вся Південна група 12-ї армії у складі двох стрілецьких дивізій — 45-ї під командуванням Іллі Гаркавого і 58-ї під командуванням Івана Федька (залишки 47-ї дивізії на той час були влиті до складу 58-ї як її 2-га бригада).

Але 4 жовтня Південну групу розформували, а 45-ту дивізію вивели у резерв командувача Західним фронтом Володимира Гіттіса. Наступальні дії на київському напрямку продовжувала 58-ма дивізія Івана Федька. Її підтримувала частина формувань 44-ї дивізії. Водночас, кораблі Дніпровської військової флотилії під командуванням Петра Смирнова-Свєтловського (в літературі часто помилково вказують Андрія Полупанова) мали атакувати місто з півночі.

Чутки про наближення якихось військ почали ширитися серед киян 11 жовтня. Спочатку побутувала думка, що це Галицька армія чи Армія УНР. Але вранці 14 жовтня до міста з боку Ірпеня вдерлися червоноармійці.

Академік Володимир Вернадський, який мешкав у чотирьохповерховому будинку по вулиці Тарасівській, 10, занотував про цей день у щоденнику: "Утром около 5 часов проснулись от канонады… Около 6 часов вышли на улицу, никто не знает, что происходит. В квартире холодно, еще не топят, снаружи ветер, окна разбиты после взрыва… На столбе около части объявление на пишущей машинке от главнонач[альствующего] Киев[ской] областью, что опасности городу нет, Добрармия перешла в наступление, гонит неприятеля. Жители призываются к полн[ому] спокойствию. Я верю, но думаю, киевляне верить не будут. Слишком все власти обманывали, и масса населения не верит в прочность добр[овольческой] власти… Через несколько — немного часов — после этой записи я уже был вне Киева, и, когда я подходил к Дарнице, уже наша Тарасовская была занята большевиками. Случилось все это со стихийной быстротой. Произошла позорная с точки зрения организации власти сдача Киева Драгомировым".

Звістка про третє більшовицьке нашестя спричинила паніку і найбільш масову за весь період Української революції втечу киян із міста — на лівий берег Дніпра перебралися 50-60 тис містян, приблизно кожен десятий мешканець. Всі вони за будь-яку ціну не бажали знову відчути на собі "переваги" комуністичної влади. "Примари страшних днів більшовизму, що скінчилися всього місяць тому, яскраво поставали перед біженцями, і вони, незважаючи на холодний дощ і грязюку, йшли, йшли і йшли… Йшли на Дарницю, Бориспіль, Бровари й інші сусідні села", — повідомляла українська демократична газета "Промінь" (колишня "Нова Рада") у випуску за 19 жовтня. "Йшли вчителі й робітники, чиновники і бабці у хустках, йшли усі з жінками й дітьми, покинувши домівки і майно, залишивши рідних і близьких", — згадував Ілля Еренбург, на той час кореспондент газети "Киевская Жизнь".

Зрозуміло, що навіть з-поміж симпатиків Білого руху в ті дні далеко не всі опинилися на Лівобережжі. Серед тих, хто залишився у місті, був учений-математик Степан Тимошенко, який мешкав у знаменитому "будинку з котами" по вулиці Гоголівській, 23. Свої враження він описав так:

"Мы утром услышали артиллерийскую стрельбу, пушки были совсем близко от нас — на территории Политехнического Института. Защищать город было некому и к вечеру весь город был занят. Опять начались "обыски" и "изъятия излишков". Но на этот раз большевистская власть оказалась кратковременной. На третий день большевистского владычества снова началась стрельба. Кто сражался с большевиками, мы тогда не знали. Сражались и перед нашими окнами на Гоголевской улице. Большевики отступали. Наступали малочисленные цепи повидимому опытных солдат. Они делали короткие перебежки, залегали, отстреливались, пользуясь всяким прикрытием и снова наступали. К вечеру большевики были из Киева выбиты и мы зажили спокойно. Узнали, что защиту Киева организовал какой-то инженер. Он собрал команду в триста человек главным образом из студентов, побывавших на войне, достал где-то винтовки. Этого ничтожного отряда опытных в военном деле людей было достаточно для изгнания из Киева нескольких тысяч большевиков. Мы были освобождены, но надолго ли?"

Протягом 14 і 15 жовтня червоним вдалося захопити Шулявку, Поділ, значну частину центрального Києва.

На залізничному вокзалі до їхніх рук потрапив ешелон 9-го авіаційного загону Добровольчої армії — трофеями червоних стали дві цистерни бензину і 1 аероплан. Ще три літаки й багато іншого майна знищили. Із Лукʼянівської тюрми на свободу випустили, за різними даними, від 1000 до 4000 вʼязнів (як політичних, так і кримінальних), частині з них видали зброю.

16 жовтня з Києва до Москви полетіла пишномовна і хвацька телеграма: "Киев занят красными войсками. Из столицы Советской Украины от имени Центрального исполнительного комитета Советов Украины шлем привет своей России. Не видать белым центра мировой революции — красной Москвы! Знайте, что у Деникина нет тыла. Украина снова как при Гетмане пылает пожаром восстания. Из того пожара вырастает Украинская Советская Социалистическая Республика. Украиной подавился германский империализм, непоздоровилось и Деникину. Бейте зарвавшегося авантюриста в лоб под Орлом! Красная рабоче-крестьянская Украина ударит его по ногам. Победа обеспечена. Белым бандам, прорвавшимся к северу, нет выхода. Смерть буржуазии и ее наемникам! Да здравствует мировая революция и сердце ее — красная Москва!".

Польова артилерія червоних гатила просто по місту, водночас Дніпровська військова флотилія вела обстріл з Дніпра. В багатьох місцях зайнялися пожежі, що тільки посилювало загальну паніку. Снаряди влучали не лише у житлові будинки, але й Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори, храми Києво-Печерської лаври, Десятинну й Пріорську церкви, університет Святого Володимира, Першу та Другу гімназії на Бібіковському (нині — Тараса Шевченка) бульварі.

Цивільні установи Києва з міським головою Євгеном Рябцовим і штаб генерала Драгомирова евакуювалися за Дніпро до Дарниці — на територію сусідньої губернії, адже Дарниця в ті часи була селищем Остерського повіту Чернігівщини.

Та попри початковий успіх, повністю опанувати Києвом червоні не змогли. Білогвардійці втримали позиції на Печерську, а вже у другій половині дня 15 жовтня контратакували і почали вибивати противника з міста. Білих підтримали навіть робітники заводів "Арсенал", Гретера і Криванека (нині Перший київський машинобудівний), залізничних майстерень — хоча на початку 1918-го вони якраз на боці більшовиків брали участь у повстанні проти Української Центральної Ради. Запеклі бої точилися ще два дні.

Остаточно червоні залишили околиці Києва вночі з 17 на 18 жовтня, надалі закріпившись на річці Ірпінь у 27 км на південний захід від міста. За даними білогвардійських реляцій, під час боїв за Київ у більшовиків вдалося відбити десятки гармат і понад 100 кулеметів.

Тільки після цього життя міста почало поволі налагоджуватися, біженці поверталися до своїх домівок. Одна з провідних газет "білого" Києва "Киевлянин" монархіста Василя Шульгіна знову почала виходити лише 19 жовтня, після пʼятиденної перерви. Шпальти газети одразу заповнилися матеріалами про відбиття більшовицького нападу і некрологами загиблих білогвардійців. Стверджувалося, що активну допомогу червоноармійцям надавало місцеве комуністичне підпілля та єврейське населення.

Знайшлися численні свідки того, що під час "дарницького ісходу" киян євреї здебільшого залишалися вдома, буцімто з радістю чекаючи на встановлення більшовицької влади. Все це спровокувало масштабний єврейський погром у Києві.

Хоча третя спроба більшовицьких військ оволодіти Києвом, на відміну від попередніх двох (лютий 1918-го і лютий 1919-го), завершилася поразкою, ця подія яскраво продемонструвала цілковиту ненадійність становища білогвардійців в Україні. Навіть такий затятий русофіл і "єдинонеділимець", як Шульгін визнавав: "Мы вернулись. Вернулись и продержались еще два месяца. Но все же это было уже только догорание… [Я] писал еще какие-то статьи для "Киевлянина". Жевал мякину, в которую уже и сам не верил".

А поки білі відбивали у червоних Київ, доленосні події розгорталися на московському напрямку. 13 жовтня Корніловська ударна група Добровольчої армії з боями увійшла до Орла, та вже вночі проти 20 жовтня під тиском сил ворога була змушена його здати. Розпочинався більшовицький контрнаступ. У перебігу всієї громадянської війни в Росії позначився докорінний перелам, хоча цей факт тоді мало хто усвідомлював. Катастрофа білогвардійського фронту невблаганно наближалася.

    Реклама на dsnews.ua