Незакрите небо й боягузливе НАТО. В чому цінність вимог щодо створення безполітних зон над Україною
Вимога до НАТО закрити українське небо — чудовий інструмент політичного тиску. І використовувати його треба відповідно
З огляду на те, скільки списів ламається довкола відмови НАТО створювати безполітну зону над Україною, цілком очевидно, що йдеться про соціально-політичний наратив, який має мало спільного з реальністю — але може бути корисним.
Почати слід з того, що звинувачення Альянсу в імпотенції та боягузтві можуть бути чудовим публіцистичним прийомом та засобом створення тиску – насамперед суспільного, а потім і політичного – на уряди держав-членів НАТО. Але слід розуміти, що ці звинувачення несправедливі (і, якщо вже на те пішло, небо своїх держав-членів Альянс закриває надійно), а цей тиск не зможе змусити НАТО встановити безполітну зону над Україною, яка до нього не входить. Тут програма-максимум – забезпечити повноцінну роботу ленд-лізу для України. Мінімум – розширити номенклатуру озброєнь, які ми отримуємо. Протитанкові засоби й ПЗРК, а також стрілецька зброя – це прекрасно, однак ми повинні отримати можливість компенсувати брак інших типів озброєнь та поповнювати втрачені типи бойової техніки не лише за рахунок російських трофеїв. Відповідно, мем "безполітна зона" має стати елементом торгу: якщо не вона, то: а, б, в…
Закривати небо над Україною НАТО не стане за жодних умов з кількох причин. Насамперед, тому, що в командування Альянсу чудово розуміє: така операція не є річчю в собі. Створення безполітної зони є елементом цілого комплексу бойових заходів. І весь попередній досвід створення таких зон свідчить про те, що ця мета досяжна лише за умов, коли ворог має від початку слабкі або ж ослаблені в ході попередніх дій ВПС та ППО.
А з цього випливає головне – закриття неба являє собою наступний етап після забезпечення панування в повітрі. Забезпечення ж панування – це знов-таки, масштабна операція. Причому не лише авіаційна, а загальновійськова. Вона, серед іншого, передбачає знищення наземних засобів ворожої ППО, включаючи зенітні установки, радіолокаційні станції, комплекси радіолектронної боротьби; удари по об'єктах авіаційної інфраструктури – аеродромах і ремонтних базах, літаках в капонірах. В цих діях беруть участь усі засоби, здатні до подібних дій – від літаків із відповідним озброєнням до диверсійних груп і систем залпового вогню. І, нарешті, подібні дії передбачають інтенсивну роботу винищувальної авіації.
Якусь частину цих задач можуть взяти на себе ЗСУ, але, на жаль, далеко не всі. Відповідно, залученим до таких місій підрозділам держав-членів НАТО неминуче доведеться вступати у вогневий контакт із російськими. Навіть якщо їхня участь обмежиться лише "повітряними патрулями". Більше того, з огляду на наявність у РФ авіаційних систем далекого радіолокаційного спостереження ("літаючих радарів") та зенітних ракетних комплексів далекої дії, вони так само можуть створювати тимчасові закриті зони в українському небі, не будучи фізично присутніми на українській території. Це в будь-якому разі прямий шлях до ескалації бойових дій та переростання війни в Україні в загальноєвропейський а то й світовий конфлікт. При тому закриття українського неба матиме мінімальний ефект в сенсі захисту українських міст та критичних об'єктів інфраструктури на кшталт АЕС: винищувачі мають дуже невеликі можливості перехоплення балістичних та крилатих ракет (включаючи авіаційні, які росіяни випускають зі свого або білоруського повітряного простору). А проти ракет, випущених реактивними системами залпового вогню вони просто взагалі нічого не можуть вдіяти.
Водночас, перехід ВКС РФ до невибіркових бомбових ударів із застосуванням звичайних боєприпасів вільного падіння на кшталт півтонних ОФАБ-500 може свідчити не лише про відпрацьовану в Чечні та Сирії тактики терору, але й про брак високоточних боєприпасів. Внаслідок цього навіть найновіші бомбардувальники Су-34 змушені заходити на цілі на висотах і дистанціях, досяжних для ПЗРК – навіть таких древніх, як "Стріла", що й продемонстрували вчорашні бої.
Однак розмови про закриття українського неба, повторюсь, є корисними в якості політичної технології та способу впливу на громадськість Заходу. Разом із тим, заяви з боку представників країн НАТО щодо потенційної можливості такого рішення могли би стати додатковим засобом політичного тиску на РФ та черговою демонстрацією єдності з Україною. Водночас, подібні дебати можуть слугувати ширмою для напрацювання альтернативних рішень з тією ж метою убезпечення від повітряних атак.
