Що отримають Київ і Баку від розморожування нафтових угод-2011
Україна поспішає піднятися на хвилі зростання нафтової конкуренції, що охопила в першому півріччі всю Східну Європу. Після зустрічі президентів України і Азербайджану Петра Порошенка та Ільхама Алієва українські власті заявили, що вирішили зменшити тариф перевалки сирої нафти в порту "Південному" на 75%. Натомість на отримані преференції Ільхам Алієв пообіцяв обговорити зниження тарифу на транзитні потоки, які пов'язують Україну з країнами Середньої Азії та КНР. Якщо закавказькі наскрізні тарифи для ключових вантажів запрацюють, це допоможе нівелювати розпочату РФ транзитну блокаду повідомлень між Україною і країнами Азії.
Чому заморозили угоди
Нинішня українсько-азербайджанська домовленість дозволить урядам двох країн відновити дію нафтотранзитних угод 2011 р. Вони мали на увазі 50%-ву нафтову знижку порту "Південний", і поставку 18 млн т азербайджанської нафти на рік, з яких 2 млн т належало одному з НПЗ України, 5 млн т — двом працюючим НПЗ Чехії, а левова частка в 12 млн т — двох НПЗ Білорусі. Вони були заморожені з-за тодішніх подій навколо Білорусі, але паралельно вдарили по економічним інтересам відразу трьох держав — Азербайджану, України та Чехії.
У той час Мінськ перебував під жорстоким тиском Кремля — Москва маніакально бажала взяти під свій повний контроль білоруську ГТС і продуктопровід Мозир–Ужгород. Отримавши від РФ ряд фінансових преференцій, Білорусь тоді додала до нефтетранзитному договором таку малопродуктивна нововведення, як своп-поставки білоруських компаній за схемою заміщення нафти Венесуели нафтою з Азербайджану. Цілком можливо, що тодішні московські преференції, які Білорусь виторгувала за ГТС та продуктопровід, стосувалися отримання Мінському частини російських зовнішніх ринків експорту зброї та товарів подвійного призначення. Принаймні, саме з цієї офіційної причини США і ЄС з 2011 р. обрушили санкції на білоруську компанію "Белнефть" і концерн "Белнефтехим". Останній контролює всі білоруські НПЗ і повинен був приймати основний обсяг транзитної нафти Азербайджану з порту "Південний".
Раптова і несподівана для сторонніх спостерігачів скасування санкцій проти нафтокомпаній Білорусі відбулася в 2015 р. За цей час багато чого змінилося. По-перше, придбані Мінському в ході кризи частки в російських зовнішніх ринках озброєнь продовжують приносити йому користь і нових партнерів в Азії. Далеко не всі партнери подобаються Москві, але вона зробити з цим вже нічого не може. По-друге, білоруські активи, за які в свій час так боролася РФ, тепер втратили для неї всяку привабливість. Все це дозволяє Баку і Києва взятися за відновлення нефтетранзитного договору 2011 р.
Нові реалії нівелюють цінність білоруської ГТС
З-за гібридної війни з Україною білоруська ГТС та українсько-білоруський нафтопродуктопровід Мозир–Ужгород вже зовсім не так потрібні Москві, як раніше. Куплена нібито за $5 млрд в 2011-2012 рр. білоруська ГТС втрачає актуальність відразу з трьох причин. По-перше, мрія Кремля дорого перепродати в Пекін отримане білоруське добро так і не збулася. Коли про це дізналися в Мінську, навіть трохи образилися — знали б, продали б самі. По-друге, із-за падіння колишньої прибутковості та експансивності "Газпрому" білоруська ГТС стала для нього швидше тягарем, ніж корисним придбанням. По-третє, перед Кремлем постала необхідність задобрювати Європу через систему російсько-франко-німецького проекту "Північний потік 2", для чого він і будується. У Києві на нього звикли настирливо нарікати як на головну загрозу. Але цей газовий проект ворожий Мінську набагато більше, ніж Україні. У Білорусі немає великої власного видобутку природного газу. Плюс білоруський ринок, на відміну від українського географічно має набагато менший потенціал європейських реверсних поставок. Тобто відповідати на дуже ймовірне збільшення поставок російського газу в ЄС по "Північному потоку" Мінську, по суті, нічим.
Але вихід все ж таки є — це самостійна від РФ білоруська нафтова політика, а потім політичні торги її суверенністю за рахунок чергових газових або інших бонусів. Зняття санкцій проти Білорусі, а також нинішня розморожування українсько-азербайджанських нафтотранзитних угод максимально допомагають такого лавірування.
До зриву приватизації "Башнафти" Баку буде не при чому
Другий з російських фетишів — українсько-білоруський продуктопровід Мозир–Ужгород взагалі був "помножений на нуль" як російський актив. З балансу російської компанії "Транснефть" він зник ще влітку 2015 р., відразу після зняття санкцій проти Мінська. Взимку нинішнього року продуктопровід був без зайвого шуму продан нібито дуже могутнім російським комерційним агентам зі Швейцарії та Німеччини. Залишилося подивитися, чиї нафтопродукти ця магістраль буде качати на Ужгород та в Україну в 2017 р. Вибір поки не дуже великий. Це можуть бути або НПЗ Білорусі і їх клієнти, або традиційні головні покупці послуг трубопроводу Мозир–Ужгород – "Лукойл" і "Башнефть". 50% акцій останньої компанії влади РФ запланували продати до кінця 2016 р. Основними претендентами на участь у конкурсі російська преса називає "Лукойл" Вагіта Алекперова, що входить в орбіту Аркадія Роттенберга "Газпром нафта", а також близьку до "Роснефти" компанію ННК чеченського магната Едуарда Худайнатова. Компанії КНР поки не підтвердили намірів брати участь у конкурсі.
"Башнефть" на відміну від інших російських нафтокомпаній не має своїх морських терміналів і помітно залежить від експорту нафти в ЄС через Білорусь і нафтопродуктів — через Україну. Ціна питання приватизації цієї компанії коливається від $4,8 млрд до $6 млрд. Ця сума дуже відчутна для Москви в умовах міжнародних санкцій і обмежених кредитів. Але явно позначена нині в Баку і Києві перспектива повернення до Мінська купівлю нафти в Азербайджані ставить російські владні угруповання в скрутне становище. Кон'юнктура приватизації "Башнафти" може погіршитися. Її може придбати зовсім не той покупець, який виявиться корисним Кремлю. Легше буде відкласти приватизацію, а гроші надрукувати.
Україна посварить Вагіта Алекперова з батьківщиною
Експорт нафти Азербайджану в 2015 р. виріс до більш ніж 35 млн т на рік. На цьому тлі 18 млн т за українсько-азербайджанського угоди 2011 р. на перший погляд можуть здатися великою величиною. Але до наміченого на 2020 р. запуску нових нафтопроводів з Закавказзя в ЄС через Туреччину, азербайджанської нафти треба знаходити найбільш прибуткові майданчики і механізми збуту, щоб пережити епоху низьких нафтових цін. Більшість азербайджанського експорту становить так звана дохідна нафту, яка продається поза кредитних і корпоративних зобов'язань країни на вільному світовому ринку з відвантаженням в портах Туреччини і Грузії. Ці продажі дозволили експортно-накопичувальному фонду Азербайджану SOFAZ на початку цього місяця відзвітувати про акумулювання виручки від нафтоекспорту на суму $119 млрд до 2000-2015 рр.
У цей період накопичення нафтові ціни впали майже на 50%, що змушує країни-експортери компенсувати недоотримані доходи. Компенсація відбувається за рахунок розширення часток на найбільш швидкозростаючих ринках збуту за рахунок виходу на раніше неосвоєні регіональні ринки. Прикладом такої політики стало укладення в першій половині поточного року довгострокових контрактів між польськими компаніями Orlen і Lotos з нафтовими гігантами Saudi Aramco і NIOC на постачання Плоцького і Гданського НПЗ відповідно. У попередні роки ці приватні НПЗ на 90% залежали від оформляється по-різному імпорту з РФ. Нові польські власті прагнуть стимулювати вітчизняний бізнес знизити цю залежність. Трейдери вирішуються приводити танкери навколо Європи, минаючи ближні порти Чорного моря в Україні та Румунії. За винятком сполученого з Угорщиною, Словаччиною і Чехією українського порту "Південний", ці транзитні точки не пов'язані з іншою Європою трубопроводами. І слабкість транспортної інфраструктури призводить до того, що нові для більшості світових експортерів регіони ЄС поки що взялися освоювати найбільш потужні іранські та саудівські нафтовидобувні гіганти. З урахуванням цього тренда, угода про відновлення універсального транзитного шляху між Україною, Грузією і Азербайджаном можна розцінювати двояко.
Баку ніщо не заважає зайняти пасивну позицію і просто застовпити за собою український напрямок транзиту, щоб на якийсь час обмежити проникнення в Центральну Європу компаній країн Опіка. Це негативний для України варіант. Більш прийнятний динамічний сценарій передбачає рішучий конкурентний тиск Баку на інших експортерів і закріплення на нових ринках. Відповідно до більшості прогнозів мінімальний шанс стати конкурентом для Баку має Казахстан, який навесні цього року успішно залучив капітал КНР для закріплення казахських нафтокомпаній на ринках Центральної і Західної Європи, максимальний — російська нафтокомпанія "Лукойл".
На початку липня цей російський гігант змінив керівництво дочірньої компанії в Туреччині, де він володіє 500 АЗС. Багато хто розцінив цей крок як передпродажну підготовку. Ще раніше, навесні нинішнього року "Лукойл" вирішив вкласти в покупку 250 АЗС в Західній Європі гроші, які він виручив у 2014-2016 роках від розпродажу всіх своїх роздрібних активів в Чехії, Україні, Польщі та країнах Балтії. Такі масштабні зміни в зовнішньоторговельній політиці російської компанії випливають із сталася у цей же період покупки великого НПЗ на Сицилії. Даний завод працює на Західну і Південну Європу, і він незабаром може зайняти те місце в пріоритетах "Лукойлу", яке раніше займали проданий НПЗ в Україні, а також належать цій компанії НПЗ в Румунії і Болгарії. З-за санкцій проти РФ, скорочення частки "Лукойлу" на роздрібних ринках Східної Європи виправдовують зростаючими ризиками. Питання лише в тому, хто саме прийде займати звільняються ринкові ніші. Швидше за все, це зможуть зробити експортери Азербайджану, які з цілого ряду причин зацікавлені зіпсувати відносини власника "Лукойлу" з російською владою. Такими причинами, наприклад, може стати і бажання Баку перекупити у російської компанії активи, що залишилися в Туреччині, Болгарії та Румунії, так і прагнення до реваншу за заморожене на п'ять років азербайджано-українське нефтетранзитное угоду п'ятирічної давності.
