Назад, у майбутнє. Чи потрібна Україні нова індустріалізація?
Слово промислового лобі
11 грудня в Києві пройшла конференція "Нова індустріалізація: спільні дії уряду і бізнесу". Організований Торгово-промисловою палатою (ТПП) захід розпочався з виступу прем'єр-міністра Володимира Гройсмана і зібрав широке коло експертів і високопоставлених чиновників.
Відкриваючи конференцію, президент ТПП України Геннадій Чижиков заявив, що країні потрібно повернутися до сильної промисловості радянського часу, відійшовши від актуальної зараз аграрної моделі. А для цього уряд має розробити і проводити в життя програму розвитку промисловості в Україні.
А Гройсман у своєму виступі не став повторювати тезу про відмову від аграрної моделі, швидше навпаки: він вказав на рекордний врожай у цьому році - 70 млн т зернових, вперше в історії країни. За його словами, сьогодні економіка України і доходи держбюджету зростають вже 11 кварталів поспіль. Однак, щоб зробити це зростання стійким, країні потрібно просуватися до виробництва машин і устаткування з високою доданою вартістю. Держава готова цьому сприяти. Приклад успішної держпрограми підтримки промисловості - підтримка національних виробників сільськогосподарської техніки.
Однак це вже приватний випадок. Стратегічне ж завдання - знайти спосіб ефективно залучити в економіку накопичення населення і доходи українських бізнесменів. А також реструктуризувати зовнішній борг - необхідність виплачувати щорічно 417 млрд грн на обслуговування боргів (на потреби оборони йде 210 млрд грн) сильно обмежує можливості держави щодо інвестицій у промисловість.
За словами Гройсмана, уряд намагається робити так, щоб кошти, які спрямовуються на розвиток бізнесу і, зокрема, вітчизняних виробництв, - це були не гроші від закордонних кредитів, а зароблені в рамках інших урядових проектів.
Також, на думку Гройсмана, "нової індустріалізації" країни сприятиме успіх адміністративно-територіальної реформи, активного створення Об'єднання територіальних громад (ВІД) і їх укрупнення. Ці адміністративні одиниці, отримавши право залишати у себе 60% податків і самостійно розвивати виробництва, починають активно конкурувати за залучення інвестицій - як іноземних, так і внутрішніх. Бюджети ОТО швидко ростуть, і вони самі зацікавлені в реіндустріалізації України. Володимир Гройсман навів кілька прикладів того, як адміністрації ОТО самі ставали ініціаторами будівництва нових промислових виробництв на своїх територіях.
Імпортозаміщення не допомогло, доведеться працювати
Люди, що сумують за СРСР, дуже люблять вживати слово "деіндустріалізація" - так вони описують природний процес, що почався після розпаду Союзу, коли величезні заводи, які обслуговували потреби імперії, виявилися не потрібні. Їх банкрутство (або довгий моторошне животіння) політики-популісти і "червоні директори" досі пояснюють те підступами транснаціональних корпорацій, то розривом господарських зв'язків, то безвідповідальним ставленням держави.
Ці заводи не просто не вписалися в сучасну економіку - багато з них взагалі не були потрібні спочатку. Але їх падіння спричинило соціальні потрясіння, породивши в тому числі страшилку про деіндустріалізацію, яка красиво підкріплювалася статистикою. Наприклад, машинобудування України в 2013 р. впало на 13,2%, в 2014-му - на 21,3, в 2015-му - на 25,1%.
Звідси популярність ідеї "нової індустріалізації". Для одних це чисто політичне гасло, для інших - надія на новий "розпилювання" бюджетних грошей, для третіх - можливість побудувати власний виробничий бізнес
Спочатку підстьобнути зростання промисловості хотіли простим (як здавалося) способом - через імпортозаміщення. Ідея була гарна: розвиваємо власні виробництва, вони випускають товари, аналогічні закордонним, - заодно і роботу людям дамо, і валюту в країні залишимо.
Але прості способи рідко вирішують складні завдання. Імпортозаміщення провалилося, так як за ним не було структурних реформ: зниження адміністративного тиску на бізнес, нормалізації інвестклімату, боротьби з корупцією. Очевидний приклад - складність отримання кредитів і ставки по ним. Дорогі гроші неможливо направляти на розвиток виробництва, тільки на спекуляції.
Іншу спробу підняти вітчизняну промисловість зробили, стимулювавши зростання доходів населення. Передбачалося, що зростаючий внутрішній попит стимулюватиме вітчизняних виробників. З 2013-го до весни 2017 р. ціни в країні підвищилися на 90,2%, мінімальна зарплата - на 132%, а середня - на 167,7%. У 2017 р. реальна середня зарплата збільшилася ще на 20% і в 2018-му зростання триває.
Але допомогло це тільки китайським виробникам. За січень-серпень 2018 р. Україна імпортувала товарів на $4,7 млрд більше, ніж продала. Частка українських товарів на полицях наших магазинів і супермаркетів з 2005-го по 2017-го скоротилася з 70,5 до 52,3%.
Сам по собі зростання доходів населення, не підкріплений розвитком промисловості, здатний загнати економіку в кризу сильніше, ніж це зробить будь-яка агресія. До того ж при відкритому ринку конкурувати з "глобальної фабрикою" - Китаєм і Південно-Східною Азією - нереально. Собівартість виробництва на тамтешніх мегазаводах в будь-якому випадку нижче, ніж на українських. Навіть при тому, що середня зарплата в Китаї перевищила $700 (зникло перевага дешевої робочої сили), китайські виробники утримують ринок за рахунок масштабів виробництва та передових технологій.
До речі, Китай, штучно занижуючи курс юаня, чинить правильно: це допомагає місцевим виробникам. Саме девальвація гривні допомогла зберегтися легпрому України: він оживав саме в періоди падіння курсу національної валюти. Адже імпорт в такі періоди дорожчає моментально, а українські товари - лише через місяці.
В 2008-2009 рр.., коли долар виріс з 5,5 до 8 грн, українські товари відвоювали 4,3% у імпортних. З 2013-го по 2015-й закордон програла нашого продукту 1% продажів. Але коли курс стабілізувався, ми знову побачили експансію китайського ширвжитку. За підсумками 2017 р. було встановлено антирекорд: лише 52,3% товарів у роздробі - "Зроблено в Україні".
Для розвитку промисловості варто не намагатися конкурувати з Китаєм, а зосередитися на галузях, в яких сильна Україна і для розвитку яких є передумови. Це виробництво продуктів харчування (замість мас-експорту аграрної сировини), виробів з металу, ракетної техніки та літаків, це біотехнології (наприклад виробництво біопалива), будівельних біоматеріалів та екологічне машинобудування.
Одночасно не обійтися без вбудовування української економіки у світові виробничі ланцюжки. Словаччина і Польща, що вже пройшли цей шлях, показали: коли підприємства країни включаються в міжнародні бізнес-процеси, їх фінансовий стан стабілізується. А далі вони, диверсифікуючи свій бізнес, починають виробляти товари для місцевих споживачів. Розвивається вже внутрішній ринок - саме він у разі світової кризи завжди врятує економіку країни.
Як саме вбудуватися в технологічні ланцюжки, до речі, пояснив Володимир Гройсман: він вважає, що самий ефективний шлях - створювати в Україні складальні виробництва іноземних компаній (наприклад, тракторів, автомобілів, локомотивів). А далі - підвищувати рівень локалізації цих виробництв. Тобто переводити їх на використання вузлів і комплектуючих, зроблених в Україні. Приклад такого підходу - американські локомотиви GE, українську локалізацію яких доводять зараз до 40%
Україна - велика країна, і вона цілком може "виростити" ємний внутрішній ринок з власними виробниками. Але для цього знадобиться не шукати єдиний "рецепт успіху", а рівномірно приділяти увагу всіх напрямках - від боротьби з корупцією до розвитку власної енергетики або переробної галузі.
