• USD 28.3
  • EUR 34.4
  • GBP 38.1
Спецпроєкти

"Советская трибуна для проповеди анархических идей". Навіщо червоні і махновці вдруге союз уклали

29 вересня 1920 року політбюро ЦК КПУ(б)У прийняло пропозицію махновських повстанців щодо союзу у боротьбі проти Врангеля. Після восьми місяців взаємного знищення червоні і махновці знову стали союзниками

Старобільськ
Старобільськ
Реклама на dsnews.ua

Перший союз між радянською владою і махновцями було укладено в лютому 1919-го, коли повстанські формування увійшли до складу військ Українського фронту як 3-я бригада Задніпровської дивізії. Союз протримався до початку червня того ж року. У січні 1920-го, після розгрому Денікіна, повстанці і представники червоного командування почали було переговори про новий союз, але так і не завершили їх. Революційна Повстанська Армія України (РПАУ) зазнала раптового удару, Махно і його соратники були повторно оголошені більшовиками поза законом і пішли в підпілля.

На початку лютого 1920 року Махно повернувся до партизанської війни проти радянської влади. Незабаром була відновлена РПАУ, 29 травня обрано Раду революційних повстанців (РРП), вищий військово-політичний орган Махновщини.

Група командирів РПАУ
Група командирів РПАУ

Влітку 1920 генерал Врангель, який на початку квітня 1920-го змінив Денікіна на чолі Збройних сил Півдня Росії, почав успішний наступ з Криму на Катеринославщину і Північну Таврію. Не маючи достатньо сил, Врангель мріяв знайти в українських повстанцях союзника проти червоних. Йому навіть вдалося залучити на свою сторону деяких колишніх махновських командирів, які втратили звʼязки з РПАУ. З дозволу командування Російської армії в Криму почалося формування підрозділів «білих махновців». Тоді ж радянська влада вустами очільника Раднаркому УСРР Християна Раковського оголосила: «Врангель наступає після попередньої угоди з Махном».

Більшовицький агітаційний плакат
Більшовицький агітаційний плакат

Для махновців союз з білими був абсолютно неможливим. Тому вони відмовилися вести війну проти червоних в рідних для більшості повстанців місцях: Махно не хотів опинитися навіть непрямим помічником Врангеля. З цієї причини в червні 1920-го РПАУ пішла з району Олександрівська і Катеринослава на північ, в глибокий тил Червоної армії.

Все літо РПАУ провела в рейдах Полтавською, Чернігівською, Харківською та Донецькою губерніями. Тут вона розросталася за рахунок місцевих повстанських загонів, перебіжчиків і полонених червоноармійців, з яких формувалися нові махновські полки і батальйони. Звідси, з Полтавщини і Слобожанщини, РРП розсилала своїх агентів і уповноважених по повітах і містах. Так вдалося налагодити координацію дій партизан і міського анархо-махновського підпілля на більшій частині України.

Реклама на dsnews.ua
Махновці
Махновці

Про зростання сил Махновщини свідчили не тільки перемоги РПАУ в боях з червоними частинами. Влітку 1920-го повстанці почувалися досить впевнено, щоб штурмувати міста. Тоді були взяти повітові центри Зіньків, Ізюм та Миргород. У містах нещадно знищували представників партійних і репресивних органів, руйнували вʼязниці; роздавали населенню вміст захоплених складів — продукти, мануфактуру тощо. Найдовше (з 9 до 15 серпня) махновці залишалися в Зінькові, відбивши кілька атак противника і видрукувавши велику кількість агітаційної літератури.

29 серпня основні сили РПАУ на чолі з Нестором Махном потрапили в оточення в районі села Петрівське Ізюмського повіту. Бій закінчився поразкою червоних: повстанці прорвалися крізь ворожі позиції, захопили багато кулеметів і патронів, але радість перемоги була затьмарена важким пораненням Махна і його заступника Василя Куриленка. Махно отримав рану не вперше, але, на відміну від минулих разів, тепер йому довелося тимчасово відійти від керівництва РПАУ. Виконуючим обовʼязки командарма став Семен Каретник.

Семен Каретник
Семен Каретник

3 вересня Повстанська армія увійшла до Старобільська. Розташований у цьому повітовому місті батальйон не чинив спротиву — більшість його бійців приєдналися до махновців, інші втекли до Луганська. Армія поповнилася колишніми арештантами міської вʼязниці, в основному селянами і дезертирами, захопила різне військове майно. Але наліт на Старобільськ мав особливу мету - після взяття міста Махна і Куриленка доправили до лікарні, де їх прооперував місцевий хірург. Армія була готова захищати місто стільки, скільки знадобиться для лікування командира. Термін виявився нетривалим, а операція — успішною. Через два дні РПАУ вирушила зі Старобільська.

Загрозу життю Махна усунули, але до остаточного одужання було далеко. То ж про повернення до військової справи не йшлося. Армією продовжував командувати Каретник. Командував успішно, здобуваючи перемоги і над червоними, і — трохи пізніше — над білими. Однак тимчасова відсутність Махна серед лідерів повстанства мала важливі наслідки в іншій, невійськовій області.

Дивна річ: попри місяці запеклої боротьби між махновцями і червоними, попри те, що радянська влада третій рік поспіль демонструвала своїми діями антиробітничу і антиселянську сутність «червоної контрреволюції», у повстанському русі все ще залишалися люди, готові вважати більшовиків товаришами та потенційними союзниками по «єдиному революційному фронту» у війні з білими. Ймовірно, саме з середовища цієї частини махновців вийшло одне із знаменитих гасел повстанства: «Бий білих, поки не почервоніють, — бий червоних, поки не порозумнішають».

Одне із знаменитих гасел повстанства: «Бий білих, поки не почервоніють, — бий червоних, поки не порозумнішають»
Одне із знаменитих гасел повстанства: «Бий білих, поки не почервоніють, — бий червоних, поки не порозумнішають»

До осені 1920-го лідерами «примиренців» в РПАУ були начальник штабу армії Віктор Білаш та секретар РРП Дмитро Попов. Свого часу Білаш двічі пропонував вступити з більшовиками в мирні переговори, однак його пропозиції зустрічали жорстку відмову з боку Махна. Тепер ні Махно, ні його найближчий однодумець Куриленко не могли взяти участі в обговоренні стратегічних планів. У «примиренців» зʼявився шанс, яким вони і скористалися.

Пізніше Білаш згадував: «К 23-му сентября наша армия насчитывала до 35 тысяч штыков и сабель. Из них 15 000 было в разных группах и отрядах на Екатеринославщине, Полтавщине, Черниговщине и Донщине. 20 000 было в одном армейском кулаке, на стоянках занимая по несколько населенных пунктов. Армии становилось не под силу передвигаться с места на место. (…) 27-го сентября, подъезжая к пос. Беловодску, я имел беседу со многими старыми командирами, принадлежавшими к нашему союзу анархистов. Они изъявляли согласие осесть на одном месте, чтобы заняться анархо-коммунистическими экспериментами. (…) Я уговаривал своих союзников выйти на Врангеля и, после колебаний, они сдались».

Василь Куриленко і Віктор Білаш
Василь Куриленко і Віктор Білаш

27 вересня 1920-го Повстанська армія увійшла в Біловодськ, невелике містечко Старобільського повіту. У той же день тут пройшло розширене засідання штабу і командирів РПАУ. З основною доповіддю виступив Білаш. Через десять років він так згадував про свої пропозиції: «Идея нашего союза с Соввластью заключалась в том, что мы стремились получить автономию в Гуляйпольском районе. Кроме того, устраняли бесконечную борьбу, плодами которой, в конце концов, пользовались Врангель и шляхетская Польша. Мы получали свободную советскую трибуну для проповеди своих анархических идей и вырывали из советских тюрем анархистов и махновцев. Это была основная причина, толкнувшая Совет и штарм к миру с большевиками».

Більшістю голосів засідання постановило: припинити бойові дії проти радянської влади і звернутися до неї з пропозицією про укладення військово-політичного союзу проти Врангеля. Махно на засіданні був відсутній через важкий стан здоровʼя. Проти союзу висловився командарм Каретник, але переконати товаришів йому не вдалося.

Поранений Махно. Вересень 1920 р.
Поранений Махно. Вересень 1920 р.

В ніч з 27 на 28 вересня з Біловодська до Харкова надійшла телеграма: «В настоящий, требующий от революции напряжения всех сил момент, мы в интересах трудящихся, в интересах революции, обращаясь к вам, именующим себя революционерами, требуем – первое, предоставления нам участка против Врангеля; второе, о немедленном освобождении всех арестованных махновцев и анархистов; третье, созыва Всеукраинского съезда крестьян и рабочих, на котором сами труженики смогут найти свой общий трудовой язык и общность трудовых интересов».

Попри пізній час, на телеграфні переговори негайно прибули вищі керівники УСРР. Першим з Харкова відповів радянський управлінець, який представився як «наркомпочтель Синявский». Обмінявшись з співрозмовниками кількома фразами, Синявський запропонував: «Ну, зовите Махно, с ним будет говорить Раковский». У відповідь надійшло: «Махно ранен, от его имени говорит секретарь совета армии Попов и начштаба армии Белаш».

Ймовірно, голова уряду УСРР Раковський вважав, що махновські представники аж ніяк не рівні йому за рангом, тому розмовляти відмовився: «С вами будет говорить т. Манцев». Подальші попередні переговори дійсно вів начальник Центрального управління надзвичайних комісій України (офіційна назва за російськомовним варіантом – Цупчрезком, – так у березні 1920 перейменовано минулорічну ВУЧК) Василь Манцев, але, судячи з його швидкої реакції на питання махновців, Раковський далеко від телеграфного апарату не відходив.

Василь Манцев
Василь Манцев

Розмова давалася важко. Високі договірні сторони явно не довіряли одна одній, іноді зривалися на взаємні докори, що загрожували перейти в прямі образи. У якийсь момент Манцев не витримав напруги; ось уривок із запису його розмови з Поповим з питання про надання РПАУ ділянки фронту: «Конечно, это предполагает выполнения предварительного условия – полного подчинения в командовании и дисциплины в Красной армии» — «Кому? Генералу Брусилову?» — «Ввиду того, что разговор принимает несерьезный характер, я его прекращаю» — «Как, совсем?» — «Да совсем». Але це «зовсім» тривало лише одну годину, після чого Манцев повернувся і, наче й нічого не було, відновив переговори.

Майже через добу, під кінець 28 вересня, основні положення майбутнього союзу були в цілому узгоджені. У таборі червоних остаточне слово належало, зрозуміло, не головному чекісту Манцеву і навіть не уряду УСРР, а вищому компартійному органу на території України.

Питання «О переговорах с Махно» обговорювалося в політбюро ЦК КП(б)У 29 вересня. Напередодні Врангель взяв Маріуполь і Волноваху; на польському фронті тривав відступ після жорстокої поразки під Варшавою. Угода з РПАУ не лише давала червоним сильного союзника, а й дозволяла — нехай ненадовго — заспокоїти тил, збити хвилю селянських повстань, перекинути додаткові війська на зовнішні фронти. У цих умовах позитивне рішення було ухвалене швидко. Серед кількох пунктів протоколу видається примітним наступний: «Соглашение не оглашать, ограничиваясь сообщением [в прессе] после перехода Махно в тыл Врангеля».

2 жовтня махновці повторно увійшли в Старобільськ вже як союзники червоних. Увечері відбулося засідання РРП і командирів частин. Білаш в спогадах зізнавався: «Многие анархисты и командиры нападали на меня за союз с Соввластью». Прийшов і Махно, який сказав приблизно наступне: «Я болен и не работаю в Совете. Ответственен за соглашение Белаш со своими приверженцами». Нарада затвердила проект договору з урядом УСРР і обрала «дипломатичну комісію», офіційне представництво РПАУ в столиці радянської України. Члени комісії негайно виїхали до Харкова.

Нарада махновського керівництва в Старобільську
Нарада махновського керівництва в Старобільську

2 жовтня 1920 року в Харкові було підписано «Военно-политическое соглашение между правительством УССР и армией Махно», що містило низку пунктів з політичних і військових питань. РПАУ входила в оперативне підпорядкування Південного фронту РСФРР, але зберігала принципи своєї організації — від чорних прапорів до виборності всіх командирів. Радянська влада погодилися на негайне звільнення всіх махновців і анархістів, надала їм можливість брати участь в радах та право на «цілковиту свободу» агітації, — звичайно, «без всякого призыва к насильственному ниспровержению советского правительства».

Був ще один пункт угоди: «Ввиду того, что одной из существенных сторон махновского движения является борьба за самоуправление трудящихся масс у себя на местах, повстанческая армия махновцев выдвигает 4-й пункт политического соглашения, а именно: организация в районе действия Махновской армии местным рабоче-крестьянским населением вольных органов экономического и политического самоуправления, их автономия и федеративная связь с государственными органами Советской Республики». Навколо цього пункту йшли довгі суперечки. Врешті-решт, він так і не був підписаний: як будь-які державники, більшовики не збиралися терпіти поруч із собою територію Анархії.

Член Реввійськради Південного фронту Бела Кун. Саме його підпис стоїть під угодою з махновцями
Член Реввійськради Південного фронту Бела Кун. Саме його підпис стоїть під угодою з махновцями

За два тижні Повстанська армія під керівництвом Семена Каретника прибула на Південний фронт, а вже 22 жовтня прорвала оборону білої Дроздовської дивізії і почала наступ на Олександрівськ і Крим.

До остаточного розгрому Врангеля залишалося трохи більше місяця. До розриву більшовиками другого союзу з махновцями – на кілька днів більше.

    Реклама на dsnews.ua