Бронзовий Джимі. Як Хендрікс перетворився у класика, якого ніхто не слухає
Бідний, бідний Джимі Хендрікс. Ні, не тільки тому, що він помер 27, так і не закінчивши запис свого (всього-навсього) четвертого альбому і вже точно не тому, що його геній не був зрозумілий і прийнятий за життя - заявляти таке було б просто блюзнірством. Просто людина і музикант, якого вже півстоліття всі, кому не лінь, називають найкращим гітаристом всіх часів і народів, спільними зусиллями біографів, критиків і продавців всякого фанатського мотлоху виявився успішно перетвориться на музейний експонат.
Це вже артефакт, реліквія і міф, який не має нічого спільного з людиною, метущийся розум, ранима душа і чарівні пальці якої - з невеликою допомогою гітарних примочок і підсилювачів - сприяли вибуху в мозку цілого покоління. І якщо у цього вибуху була руйнівна сила, то вона руйнувала зашкарублі стереотипи і змітала, рвала собою вибудовуються десятиліттями і століттями логічні ланцюжки в самому образі мислення і сприйняття не тільки музики і мистецтва, а життя в цілому.
Ні багато, ні мало.
А тепер, коли ці самі порвані ланцюжка пов'язані на новий лад - де вільніше, а де тугіше, Хендрікса вже практично ніхто не слухає. Немає, при згадці його імені у середньостатистичного землянина відразу ж в пам'яті виникне афроамериканська шевелюра з пов'язаною навколо строкатою стрічкою, уривки гітарних вивержень так може ще приспів з пісні Wild Thing, почутої в якомусь рекламному ролику. Пісню, взагалі-то, написав не Хендрікс, але це неважливо. Ключове слово тут - "земляни". Сам Джимі то всерйоз, чи то жартома не раз називав себе прибульцем з іншої планети - то з Сатурна, то з Нептуна. Інопланетян чи ні, але Хендрікс явно був не від світу цього. Його музика не схожа на все, що здатен був видати людина ні до, ні після Хендрікса.
І якщо дебютний альбом Джимі Are You Experienced? ("Чи є в тебе досвід?"), вийшов півстоліття тому, в травні 1967 року, і зараз здатний сильно змістити дах в самому непередбаченому напрямку, то просто неможливо уявити, як він подіяв на всі п'ять почуттів тодішніх жертв цілком собі ще невинної поп-культури.
Вся передісторія появи цього альбому у Всесвіті, так і, власне, самого тріо The Jimi Hendrix Experience ("Досвід Джимі Хендрікса") - суцільна низка стрімких випадковостей. До середини 1966 року Джимі, вже насправді досвідчений музикант, встиг пограти у складі легендарного піонера рок-н-ролу Літтл Річарда (недовго, оскільки був звільнений ревнивим Річардом за квітчасті сорочки і за те, що занадто перетягував на себе увагу фанів), та ще з Тіною Тернер і легендою соулу Семом Куком. Зрештою, він сколотив власний колектив The Blue Flames, c яким під псевдонімом Джиммі Джеймс став регулярно виступати в нью-йорксих клубах. На хліб сяк-так вистачало, але все це не приносило Хендрікса ніякого творчого задоволення. Тим більше, як раз на 66-му році десятиліття почало набувати виразні психоделічні відтінки - Джимі відчував, що саме ця хвиля має підхопити його і принести туди, де йому і місце.
Так воно і сталося. Одного разу в клуб, де грав Хендрікс, забрела тодішня подружка гітариста "Роллінг Стоунз" Кіта Річардса з відповідним ім'ям Лінда Кіт. Вона прийшла в повний захват (причому вражена вона була не тільки грою Джимі, але і їм самим) і тут же стала будувати плани, як би переманити Джимі з Нью-Йорка в рідній свингующий Лондон. Лінда поспішила розхвалити Джимі Киту (ясна річ, обмежившись тільки його музичними талантами). Той, добра душа, розповів про заокеанському диво менеджеру "Стоунз" Ендрю Олдхему. Втім, останній не сильно вражений. Сам Хендрікс при цьому взагалі не виявляв ознак хвилювання. Минуло всього кілька тижнів і безжурна Лінда Кіт затягла на черговий виступ Хендрікса колишнього басиста The Animals Чосу Чендлера - той якраз задумував перекваліфікуватися у менеджера та підшукував собі яке-небудь безпритульну дарування.
Прозорливий Чендлер тут же зрозумів, в яку сторону дме вітер, після концерту підійшов до Джимі і запропонував не роздумуючи збирати валізу і летіти в Англію. Джимі, справжній вільний художник, не обременявший себе яким-небудь майном і родинними зв'язками (хоча у Штатах у нього залишалися батько і брат з сестрою) погодився - втрачати йому було нічого. Але погодився за однієї умови: Чендлер познайомить його з гітаристом Cream Еріком Клептоном. До того часу стіни Лондона вже другий рік поспіль були справно мечены написами "Клептон - Бог" і сам Хендрікс був його великим шанувальником.
Пройде ще пару тижнів і через кілька клубних лондонських сейшенів затятими фанатами Хендрікса, не записав до того часу жодної платівки, стануть не тільки Клептон, але і "Бітлз" з "Стоунз", і The Who в повному складі, загалом, вся тодішня рок-аристократія. Всім цим хлопцям цілком справедливо здавалося, що вже вони-то точно знають, ЯК треба грати музику і для чого в світі існують гітари. Але порівняно з явились перед ними Хендріксом і Клептон, і Джордж Харрісон і навіть Джефф Бек з Джиммі Пейджем здавалися незграбними і боязкими неумехами. Не настільки важливо, що так голосно, як Джимі, ще не грав ніхто - він одразу ж зажадав у Чендлера самі потужні гітарні підсилювачі. І навіть те, що Хендрікс новаторському і максимально винахідливо використовував різні гітарні " примочки. Хендрікс ставився до гітарі не як до музичного інструменту, неживого предмету. Вона була частиною його тіла, оживала в його руках і не просто грала чергове зазубрене соло, а передавала весь спектр емоцій, на які тільки здатен живий, відчуває і мислячий організм.
Звичайно, все це потрібно було негайно записувати. Хендрікс за лічені дні за допомогою Чендлера знайшов влаштовують його музикантів - барабанщика Мітча Мітчелла і басиста Ноела Реддінга. Мітчелл був кваліфікованим ударником, а ось Реддінг, який до цього грав на гітарі, вивчився премудростям баса вже безпосередньо під наглядом Джимі. Альбом, до цих пір вважається найбільш значним дебютом в історії та однієї з найбільш революційних записів взагалі, був записаний в проміжках між постійними гастролями в декількох лондонських студіях.
Чендлер не був мультимільйонером, так що на студійному часу економили, як могли - матеріал репетирували на знімних квартирах, а в студії відразу бралися за справу і записували майбутню класику буквально за кілька дублів. Обстановка, завдяки неистребляемой богемності Джимі, була, м'яко кажучи, творчої - в приміщенні бродили неприкаяні натовпу новоспечених фанатів і фанаток, справжніх адептів зароджується на очах культу гітарного Месії. Мешканці прилеглих до студій будинків та працівники офісів адептами, тим не менш, ставати не поспішали - скарги на нестерпний шум надходили нескінченним потоком, з-за чого студії доводилося гарячково міняти. Сам же Хендрікс давав слабину тільки коли доходила черга до остаточної запису вокалу - він соромився свого голосу і вимагав ставити спеціальні перегородки, щоб ніхто не бачив, як він корячитися біля мікрофона.
Альбом, що містить такі візитні картки Джимі як Foxy Lady і Fire (американська версія, випущена пізніше, була посилена легендарним синглом Purple Haze, записаним під час тих же сесій) посів друге місце в Британії - на перше місце дітище Джимі не пустив "Сержант Пеппер" "Бітлз". З тих пір головним творчим кредо Джимі було не озиратися назад - якщо в перший час він із задоволенням грав матеріал альбому, то вже через рік робив це неохоче, мало не з-під палиці. Джимі жахливо дратувало і засмучувало те, що його шанувальники неодмінно жадають почути старі хіти - ту ж Foxy lady. Грати йому їх було просто нецікаво - в його голові постійно народжувалися нові ідеї.
По суті, це було його трагедією - над своїм останнім альбомом, який вийшов вже після смерті Джимі в 1970-му, він працював більше року, записуючи все нові і нові дублі, постійно змінюючи аранжування та структуру пісень. Здавалося, що він дійсно здатний стрибнути вище власної голови. Приміром, Хендрікс планував записати спільний альбом з легендою джазу Майлсом Девісом, але і цього не сталося - Хендрікс просто не дожив. Хоча досвід спільного музикування з Джимі надихнув Майлса на запис новаторського шедевра Bitches Brew, альбому, не має з традиційним джазом нічого спільного.
Так, Хендрікс став експонатом, чимось на зразок літературного класика, якого всі поважають, але читати або перечитувати в своє задоволення не беруться. Переконатися, настільки це в корені неправильно і навіть згубно, неважко - досить просто поставити альбом Джимі і шкірою відчути, як пульсує справжня, невигадана життя в цій музиці. Музиці поза часом і поза простором.
