Випадковості, що змінили рок. Як зустрілися Джаггер і Річардс

Згоден Дартфорд розташований на південний схід від Лондона, фактично це передмістя британської столиці (хоча адміністративно є частиною графства Кент) — чимало місцевих жителів і в шістдесяті, і в наш час їздять до Лондона на роботу та навчання. Того жовтневого ранку Джаггер і Річардс вирушали до своїх навчальних закладів: Майк — до Лондонської школи економіки, а Кіт — до художнього коледжу. Юного Річардса, який давно мучив гітару, привабив стос вінілових платівок під пахвою у свого однолітка — лише за кілька хвилин він упізнав Майкла Джаггера, того самого хлопчиська, з яким колись познайомився ще в початковій школі.

Майку та Кіту було приблизно по шість-сім років, коли вони зустрілися вперше — тоді їхня дружба полягала буквально в іграх у пісочниці. Потім вони втратили один одного з виду, щоб зустрітися через десять років. Майк упізнав Кіта (Міком він стане остаточно, коли почне регулярно співати в лондонських клубах) за відстовбурченими вухами — Річардс теж був радий зустрічі, але по-справжньому його вразив той скарб, який Джаггер так запросто возив із собою у поїздах.

У руках у Міка були оригінальні американські видання — альбом одного з головних архітекторів рок-н-ролу Чака Беррі під назвою "Rockin’ at the Hops" і збірка найкращих речей короля електричного чиказького блюзу Мадді Вотерса, платівка "The Best of Muddy Waters". У Кіта, як у палкого шанувальника цих двох музикантів, буквально потекли слинки — в Англії ці платівки було неможливо дістати навіть у великих лондонських магазинах. Але Джаггер, уже тоді кмітливий, підприємливий і діловитий, замовляв цей дорогоцінний вініл напряму зі Штатів — за каталогом лейбла "Chess", на якому записувалися Вотерс, Беррі та інші легенди. Кіт був уражений — відтоді вони з Міком стали практично нерозлучними.

Спочатку Мік і Кіт музикували разом в аматорському дартфордському гурті "The Blues Boys" (інший варіант назви — більш вигадливий "Little Boy Blue and the Blue Boys"). Потім юнаки грали в Лондоні разом із батьком британського блюзу Алексісом Корнером, а трохи пізніше приєдналися до гурту, який збирали гітарист Браян Джонс (справжній самородок із Челтнема, Глостершир) і не менш талановитий бугі-піаніст Ієн Стюарт, який відгукнувся на оголошення Джонса в джазовій музичній газеті. Це вже було ядро майбутніх "Роллінг Стоунз" — так гурт назвав себе, коли треба було їхати на черговий клубний виступ. Назва народилася випадково. Джонс домовлявся про концерт, і його погляд упав на конверт тієї самої збірки Мадді Вотерса — передостаннім треком на першій стороні вінілу була пісня під назвою "Rollin’ Stone".

У той час, суворою зимою 1962–1963 років, Мік, Кіт і Браян уже жили разом у страшенно захаращеній, практично неопалюваній квартирі на лондонській вулиці Едіт-Гроув — їхнім єдиним багатством був вініловий програвач із величезними колонками та платівки з інструментами. Річардс і Джонс днями безперервно і часто на голодний шлунок "знімали" з платівок блюзи Джиммі Ріда та Сліма Гарпо — а Джаггер тим часом наступного ранку після виступів ще примудрявся іноді з'являтися на заняттях Школи економіки. Мік усе ще не полишав планів стати в майбутньому респектабельним лондонцем — можливо, навіть політиком, але після перших успіхів на лондонській сцені остаточно закинув навчання і перестав намагатися стати нормальним членом тогочасного суспільства повоєнної Британії.

Основу репертуару "Стоунз"-початківців (до гурту приєдналися басист Білл Вайман із власним підсилювачем та джазовий ентузіаст, барабанщик Чарлі Воттс — разом вони склали приголомшливу ритм-секцію) переважно становили нікому не відомі в Англії блюзові номери, розбавлені хітами Чака Беррі. За порадою менеджера Ендрю Олдема гурт намагався писати власні композиції, але вони виходили досить незграбними — такі пісні "Стоунз" підписували колективним псевдонімом "Nanker Phelge" або просто "Phelge". Фелдж — це прізвище сусіда Міка, Кіта і Браяна в будинку на Едіт-Гроув, у якого вони іноді цупили їжу (Кіт і Браян якось навіть побилися через банку паштету).

З часом у Міка та Кіта почали виходити цілком пристойні пісні — спочатку це були несподівано несміливі й зворушливі поп-балади на кшталт "Tell Me" або "As Tears Go By", але потім, уже на початку 1965-го, Джаггер і Річардс створили нестримну та уїдливу пісню "The Last Time" — вона стала першим великим авторським хітом "Роллінг Стоунз". Коли ж улітку того самого року з'явився сингл "(I Can’t Get No) Satisfaction" (легендарний вступний риф буквально наснився Кіту Річардсу), стало зрозуміло, що Джаггер і Річардс є головними авторами молодіжних гімнів на планеті.

Браян Джонс теж намагався писати пісні — але, на жаль, без особливого успіху. І хоча він був геніальним музикантом (здатним за лічені хвилини опанувати будь-який екзотичний інструмент) і видатним аранжувальником, його неспроможність як автора в епоху друзів і сучасників Леннона, Маккартні та Ділана (а також колег-суперників Міка та Кіта) стала однією з трагедій Джонса. Він виявився одним із перших учасників так званого "Клубу 27" у липні 1969-го.

Тим часом у наші дні, через 65 років після тієї історичної та випадкової зустрічі на платформі в Дартфорді, Мік Джаггер і Кіт Річардс продовжують створювати та записувати першокласний матеріал — цього літа вийшов новий реліз безсмертних "Роллінг Стоунз", чудовий альбом "Foreign Tongues". Що стосується безпосередньо саунду, то завдяки ультрасучасному продюсуванню Ендрю Ватта альбом звучить так (добре це чи погано), ніби Джаггеру та Річардсу не вісімдесят з гаком років, а трохи за двадцять — у листопаді вийде розширене видання диска з п'ятьма новими треками.

Ніл Янг і Стівен Стіллз

У середині шістдесятих Ніл Янг, жива легенда рок-музики, був учасником гурту під назвою "Buffalo Springfield". Цей колектив був одним із головних на музичній сцені Лос-Анджелеса — разом із "The Doors", "Love" та "The Byrds". Але гурту б просто не існувало, і шістдесяті були б іншими, якби Янг і гітарист Стівен Стіллз випадково не зустрілися в дорожньому заторі на лос-анджелеському перехресті.

Взагалі-то Янг і Стіллз познайомилися ще в 1965-му на півночі, в Канаді — канадець Янг на той час виступав разом із гуртом із Вінніпега під назвою "The Squires". Молоді люди здивувалися тому, наскільки збігаються їхні музичні смаки, вони трохи пограли разом, потім Стіллз повернувся до Штатів. Стівен грав запрошеним музикантом на студійних сесіях у Лос-Анджелесі та безуспішно намагався стати учасником гурту "The Monkees". Тим часом черговий колектив Янга розпався — і Ніл, довго не роздумуючи, вирушив до Каліфорнії на пошуки Стіллза на своєму "Понтіаку".

Янг керував не простим автомобілем — це був справжній катафалк, випущений на початку п'ятдесятих. Позбавлений будь-яких упереджень хлопець купив саме катафалк просто тому, що в ньому було дуже зручно перевозити музичне обладнання — Янг лагідно називав свою машину "Морт". Блукаючи на величезному й похмурому "Морті" сонячним Лос-Анджелесом, Ніл марно намагався знайти Стівена, але той ніби у воду канув. Янг збирався вже було їхати до Сан-Франциско, аж тут його примітний автомобіль помітив Стіллз, який рухався назустріч. Того ж 1966-го року Стіллз і Янг у складі "Buffalo Springfield" записали дебютну платівку, а ще через чотири роки Ніл, Стівен, а також Девід Кросбі та Грем Неш випустили як квартет "Crosby, Stills, Nash and Young" класичний альбом "Deja Vu" — справжній музичний пам'ятник епосі хіпі, що минала.

Стівен Тайлер і Джо Перрі

Шлях до успіху гурту "Aerosmith" (у якого дивовижним чином вийшло стати втіленням американського стадіонного року в такі різні епохи, як середина сімдесятих і початок дев'яностих) був довгим і непростим. Але ще складніше було окремим учасникам колективу — а саме вокалісту Стівену Тайлеру і особливо гіратисту Джо Перрі.

До того, як приєднатися до майбутніх "Aerosmith", Тайлер (він же Стівен Талларіко) був барабанщиком гурту "Chain Reaction" — у 1969-му році разом із колегами за ансамблем Тайлер приїхав до курортного міста Санапі (штат Нью-Гемпшир). Тут батьки Стівена утримували щось на кшталт невеликого готелю. Саме там, у місцевій забігайлівці під назвою "The Anchorage", Тайлер вперше побачив Джо Перрі, який підробляв мийником посуду та готував картоплю фрі. Перрі грав у місцевому аматорському гурті "The Jam Band", і коли Тайлер почув їхній брудний, енергійний гаражний рок, він зрозумів, що це саме той звук, який він шукав. Невдовзі вони об'єдналися, переїхали до Бостона і заснували Aerosmith.