• USD 39.8
  • EUR 43.1
  • GBP 50.6
Спецпроєкти

Чи можлива "табакерка"? Історична "матриця" для ґвалтовної зміни правителя в Росії

В умовах, коли всі легальні варіанти усунення Владіміра Путіна від влади "забетоновані", цілком природнім видається інтерес до сюжету про можливий фінал його правління через організацію державного перевороту чи фізичної ліквідації внаслідок замаху

Володимир Путін
Володимир Путін / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

З точки зору зовнішніх спостерігачів можливість усунення від влади Путіна якоюсь з груп еліт видається цілком раціональною, оскільки нинішній правитель Росії з усією очевидністю веде її до масштабної катастрофи.

Особливо такі сподівання посилилися після краху "бліцкрігу" у війні з Україною. Наприклад, вже 3 березня 2022 у прямому ефірі телеканалу Fox News американський сенатор Ліндсі Грем закликав російських військових ліквідувати президента РФ Володимира Путіна. Окремо у своєму Twitter він навів очевидні (з його погляду) історичні "прецеденти" та "обґрунтування" необхідності такого кроку. Зокрема, він висловив сподівання, що в російській армії знайдеться свій полковник Штауффенберг (один з організаторів змови військових проти Гітлера та безпосередній виконавець замаху на нацистського диктатора у липні 1944) або змовник Брут (учасник змови і один з вбивць Юлія Цезаря). "Чи є в Росії Брут? Чи є в російській армії більш успішний полковник Штауффенберг? Хтось в Росії повинен взяти на себе відповідальність і відправити цього гаврика [Путіна] в пекло. Ви надасте своїй країні і світу велику послугу" – підкреслив сенатор.

Проте є всі підстави вважати, що потенційні "адресати" цього і низки інших, більш закамуфльованих послань в Росії, не здатні не те, що "дослухатись" до подібного, але й до кінця зрозуміти вищенаведені історичні паралелі. Зокрема, в Росії немає ані військової аристократії в тому сенсі, в якому вона була в Німеччині (в центрі антигітлерівської змови в 1944 були представники старих військових династій), ані аристократії в принципі. Ще менший відгук може викликати заклик діяти, як давньоримський Брут – тобто здійснити замах на узурпатора в ім'я збереження республіканського устрою. Ті мікроскопічні групи умовної "ліберальної буржуазії" та міської інтелігенції, для яких демократія є цінністю, не мали, не мають і не матимуть жодних інструментів (ресурсів, можливостей) для здійснення перевороту чи замаху на Путіна. Натомість для "широких народних мас" ("глибинного народу" в термінах, запропонованих Владиславом Сурковим в програмній статті "Долгое государство Путина") замах на особу "царя-самодержця" (як би він не "титулувався" в різні епохи) – це виразна державна зрада та непрощенний гріх.

Відповідно, шанси на такий варіант розвитку подій варто оцінювати, шукаючи паралелі не в світовій, а саме в російській історії (до якої, до речі, так любить апелювати й сам нинішній російський диктатор).

На підставі аналізу всіх попередніх спроб "державних переворотів" в Росії ХVII – ХХ ст. можна зробити висновок, що усунення (чи хоча б виразні спроби це зробити) від влади тих чи інших "пожиттєвих правителів" могло статись у випадку, якщо для цього складались певні передумови (жодна з яких не мала стосунку до абстрактного вболівання за долю країни чи бажання її "демократизувати").

По-перше, в російських реаліях ключовим спонукальним чинником для спроби перевороту є "сумнівність"" права конкретної особи посісти місце правителя. Кризові явища всередині країни, військові поразки тощо самі по собі ніколи не були приводом для того, щоб "організувати змову" та привести до влади нового царя. Левова частка класичних "переворотів" (в тому числі й спроба останнього з них – повстання декабристів у 1825 році) відбулися в моменти (інколи – досить розтягнуті в часі) "транзиту" влади, на успадкування якої могли претендувати декілька осіб. Тóму, що більшу частину російського XVIII-го століття називають "епохою палацових переворотів", опосередковано посприяла "новація" Петра І, який змінив порядок наслідування трону, дозволивши правлячому імператорові самостійно визначати собі спадкоємця (в теорії – навіть не з членів династії). Цей порядок було змінено лише Павлом І, який повернув правило престолонаслідування за старшинством по чоловічій лінії. Це не застрахувало від кризи при передачі влади від одного його сина (Алєксандра І) до іншого (Ніколая І), проте забезпечило неконфліктні воцаріння останнім трьом Романовим.

Відсутність чітких правил "спадкоємства влади" в радянський період також провокувала кризи саме в періоди після смерті "першої особи". У випадку, якби були реалізовані умовні "заповіт-побажання" Леніна, більше шансів на те, щоб очолити країну, було у Льва Троцького, проте спробувати стати "спадкоємцем" могло достатньо широке коло осіб – чим і скористався Йосип Сталін. Так само, сам Сталін помер без визначення наступника, але Лаврентій Берія – найпотужніший (і, можливо, навіть причетний до раптової смерті "вождя всіх народів") з тих, хто міг його замінити – впав жертвою змови інших потенційних претендентів.

Реклама на dsnews.ua

З цієї "перспективи" для правління Путіна загроз наразі не проглядається. Він був "неочевидним спадкоємцем" Бориса Єльцина і найбільше ризикував на етапі приходу до влади (на яку цілком обґрунтовано могли претендувати й інші персонажі) та у перші роки правління. Попри те, що зараз можна поставити під сумнів легітимність його перебування при владі (зокрема, через те, що для її продовження у 2020 були в сумнівний спосіб внесені зміни до Конституції РФ), відсутній інший важливий компонент – реальний претендент на його місце.

В цьому контексті можна припустити невипадковість смерті політв'язня Олексія Навального саме в період президентської виборчої кампанії 2024 року (попри всю гіпотетичність шансів останнього коли-небудь стати російським президентом). Якщо шукати паралелі в російській історії, то Навальний в чомусь повторив долю Івана Антоновича (Іван VI, правнук брата Петра І), якого тримали в ув'язнені в період правління Єлізавети Петрівни, Петра ІІІ та Катерини ІІ. При цьому у охорони був наказ вбити в'язня у випадку спроби втечі чи заколоту з метою його звільнення. Що й було зроблено у 1764 році, попри мізерність шансів на те, що той зумів би почати боротьбу за трон.

По-друге, в історії Росії немає прикладів вдалих "військових переворотів". Те, що перемога тих чи тих претендентів на престол забезпечувалася підтримкою гвардійських частин, розквартированих в столицях, не означає, що йшлося про щось більш серйозне, аніж "допомога" самодержцю задля отримання зисків для конкретних виконавців. Найбільш близьким до формату "військового перевороту" було повстання декабристів (оскільки в них була програма устроєвих змін країни та планувався безпосередній прихід лідерів повсталих до влади). У подальшій історії ми бачимо тільки загадкові і непевні чутки про те, що подібний переворот міг плануватись популярним генералом Михайлом Скобєлєвим на початку 1880-х та можемо відзначити важливу роль групи генералів в усуненні від влади Ніколая ІІ у лютому 1917.

У 1930-х роках радянські спецслужби "превентивно" розгромили навіть гіпотетичну можливість військових організувати змову з метою прийти до влади. Репресії кінця 1930-х виявилися настільки "переконливими", а встановлений контроль спецслужб над настроями в армії – настільки всеосяжним, що аж до 1991 року не було прикладів "втручання" військових в "політичні" процеси. Поодиноке виключення –момент усунення від влади Лаврентія Берії в 1953 році, коли "змовникам" з числа інших членів Політбюро виявилась необхідною підтримка вищого армійського генералітету. При цьому йшлося про "інструментальне" використання військових, яке не "конвертувалось" у подальше посилення їх позицій.

Так само в подіях серпня 1991 року військові грали другорядну і допоміжну роль, а сам "кдбшно-армійський" путч та спроба усунення від влади Михайла Горбачова закінчилися провалом.

Ситуація, в теорії, могла змінитись на тлі "турбулентних" 1990-х — тим більше, що в середовищі військових з'явився популярний лідер — генерал Лєбєдь. Однак у підсумку, він не зважився на жодні радикальні дії, а його смерть в авіакатастрофі у 2002-му залишається такою ж загадковою, як і смерть у 1882 від серцевого нападу 39-річного генерала Скобєлєва.

Вияви якогось невдоволення політиками в середовищі військових в останні десятиліття, звісно, траплялись. Проте найчастіше йшлося про діяльність та виступи екстравагантних одинаків (типу генерала Володимира Квачкова), а не якусь системну фронду.

Втім, неможливо виключити, що після широкомасштабного вторгнення до України в лютому 2022 року кількість невдоволених Путіним серед вищого офіцерства збільшилася. Зокрема, до кінця не з'ясованою є ступінь причетності частини російського генералітету до так званого "заколоту групи Вагнер", який продемонстрував, що захоплення влади в подібний спосіб в нинішній Росії – відносно реалістичний сценарій. Однак це побачив й сам Путін, провівши чистки та перестановки в армії, додатково посиливши і так потужний контроль над нею з боку спецслужб та зміцнивши позиції Росгвардії (як "противаги" можливій нелояльності з боку військових).

По-третє, "тихі" (організовані близьким оточенням, без прямого залучення інших акторів) палацові перевороти здійснювалися лише проти "непопулярних" правителів. "Народ" в історії Росії ніколи не мав суттєвого впливу ані на те, хто, в підсумку, опиниться "на вершині" влади, ані на усунення з трону окремих правителів. Земські собори, які "обирали на царство" Бориса Годунова та Михайла Романова, були лише декорацією та формальністю, яка мала легітимізувати рішення еліт. ЛжеДмитро І став жертвою групи бояр на чолі з Василем Шуйським, які організували вияви "народного гніву" проти царя. За таким же "сценарієм" трону позбавили й самого Шуйського.

Керівники радянського періоду не обирались прямим всенародним голосуванням (як би не ставитись до інституту виборів в СРСР), а також "закріплялись на владному Олімпі" внаслідок системи "домовленостей" між вузьким колом "бігменів" і не залежали від реальних симпатій чи антипатій населення. Однак і царі, й імператори, й Генеральні секретарі мали, до певної міри, зважати на те, як до них ставиться "простолюд". Хоча б з міркувань власної безпеки: "непопулярність в народі" могла стати чинником, який провокував потенційних "конкурентів" на організацію змови.

Прикладом усунення від влади подібних правителів є палацовий переворот 1801 року, внаслідок якого втратив владу та життя імператор Павло І. Його правління і він сам, після "блискучої епохи" Катерини ІІ Великої сприймались, як щось невиразне і "неправильне". Особливості характеру та "менеджерський стиль" збільшували кількість невдоволених. При цьому для багатьох не очевидним було навіть його право на трон. Адже Павлу надто тривалий час відмовляла в тому власна мати. Яка, до того ж, відкрито розмірковувала про можливість передачі влади комусь з онуків. Все це суттєво полегшувало завдання змовників, які, за допомогою знаменитого "удару табакеркою", вирішили всі вищезгадані проблеми. При цьому не зафіксовано якихось невдоволень такою "рокіровкою" в армії та народі. Маркером останнього є те, що так і не з’явились "лжеПавли" — на відміну від ситуації з його батьком, також вбитим змовниками, Петром ІІІ (за якого себе видавав лідер селянсько-козацького повстання 1773-1775 років Ємельян Пугачов).

У певному сенсі радянський лідер Нікіта Хрущов був також усунутий з "типологічно" схожих причин. Він не мав стати/не був "природнім" наступником "Великого Сталіна", до того ж, подібно до Павла І, котрий ламав "єкатерининські правила й порядки", зайнявся ліквідацією "культу особи" свого попередника. Чим викликав невдоволення у багатьох представників радянської номенклатури. "Сумасбродний" та волюнтаристський стиль правління, навіть специфіка зовнішнього іміджу Хрущова викликали нерозуміння й відторгнення у населення. І в цьому плані змовники з числа членів Політбюро правильно розраховували, що проведена ними "рокіровка" не тільки не викличе масового невдоволення, але й навпаки – дасть "додаткові бали" для формування позитивного образу для наступного лідера. Тим більше, що Нікіту Сергійовича, на відміну від Павла Петровича, милостиво залишили в живих.

Нічого подібного в ситуації з Путіним немає. Попри дискусії щодо його реального рівня підтримки на виборах, немає сумніву щодо того, що назагал "глибинний народ" сприймає його позитивно. Гіпотетичні "змовники" змушені були б зважати на цю обставину, оскільки ті, хто б усунув від влади такого лідера, були б сприйняті у суспільстві як "царевбивці", а їхнє право визначати, хто буде путінським наступником, – миттєво поставлене під сумнів в елітах. Додатковою "страховкою" від спокуси здійснити переворот по "табакерковому сценарію" є надскладність його реалізації в умовах ретельно продуманої та глибоко "ешелонованої" охорони нинішнього господаря Кремля.

Отже, можемо виснувати, що:

— Вірогідність реалізації сценарію "палацового перевороту" та/чи замаху на життя Путіна не піддається оцінюванню, оскільки відсутні чи слабко проявляються важливі необхідні передумови для нього. Але шанси на перебіг подій саме в такому напрямку не нульові, оскільки кількість російських проблем, які "завязались в Гордіїв вузол" через прагнення Путіна триматись за владу до смерті, тільки збільшуватиметься.

— Путін "застрахувався" від більшості варіантів, за яких еліти могли б "спокуситись" на те, щоб фізично усунути його від влади. Зокрема, знищені чи маргіналізовані (як потішний "екс-цар" Дмитро Медвєдєв) всі, хто навіть суто гіпотетично міг би претендувати на те, щоб замінити нинішнього правителя на його "троні".

— Немає підстав для того, щоб припускати можливість здійснення в Росії, вперше за її історію, класичного "військового перевороту" – незалежно від того, як буде налаштований стосовно Путіна російський генералітет. Як це і раніше бувало, військові, найвірогідніше, гратимуть "допоміжні" ролі у можливій зміні влади.

— Заколот "вагнерівців" продемонстрував, що найбільші ризики для режиму несуть не невдоволені в рамках однієї групи (військові, бізнесмени, спецслужбісти, представники криміналітету), а щось "гібридне", "розмиваюче" перегородки між ними. Однак на політичному горизонті більше немає фігур, подібних до покійного Євгена Пригожина, з його специфічною "багатогранністю".

— Найбільшим страхом Путіна є "неочевидний замах": коли змовники не заявлятимуть про його формальне усунення від влади, але усунуть його фізично, оголосивши про смерть з природних причин та організувавши пишні похорони. З високою долею вірогідності саме так сталося у випадку смерті Йосифа Сталіна.

— Можливості для здійснення такого роду замаху є у вкрай вузького кола осіб з числа вихідців із спецслужб. Путін фактично не приховує того, що має відповідні підозри та застереження щодо цього середовища (характерно, що зустріч, після "переобрання" 17 березня 2024, з колегією ФСБ, була організована з максимальним дотриманням заходів безпеки, зокрема — перші два ряди крісел в залі, де виступав Путін, залишили порожніми).

— Маловірогідним є те, що еліти зможуть усунути Путіна "руками" невідомих "терористів", або такий замах дійсно здійснять "радикальні опозиціонери". В російській історії є подібний прецедент (вбивство "народовольцями" Олександра ІІ у 1881 році). Однак нинішнього правителя РФ охороняють краще, аніж будь-кого з його попередників за всю російську історію.

— Можна припустити, що Путін цілком усвідомлює, що навіть коли йому вдасться реалізувати свій проект "правління до смерті", він серйозно ускладнить життя своєму наступнику та, подібно до Івана IV Грозного, закладе основи для масштабної Смути. Однак немає ознак того, що його це особливо хвилює. Найімовірніше він діє в логіці "після мене — хоч потоп", оскільки, принаймні на даному етапі, немає підтверджень версіям про те, що він планує передати "трон" своєму прямому нащадку, заснувавши нову правлячу династію.

    Реклама на dsnews.ua