Общество

Інтоксикація Путіним

Володимир Путін в черговий раз поговорив зі своїм народом. Говорив начебто зі своїми, але найбільше уваги приділили чомусь ми. Навіть новини про кілька голосних вбивств у Києві губилися серед безкінечних "Путін:..."

Фото: simferopol.info

Я можу зрозуміти, чому виступи президента РФ Володимира Путіна у таких необмежених кількостях споживають росіяни - вони його люблять. Чи він діє на них як колись Кашпіровський на цілий СРСР - заколисує, занурює в транс. Їм, може, подобається те, що така велика людина, яка одним необережним рухом може підсмажити цілий світ, витрачає стільки часу просто на те, аби поговорити з ними. Про тваринництво. Про демографію. Про іпотеку. І про собачку, яку невідомій Єлені не дозволяє завести якийсь Борис, а чи може й Парис - і чи не через цю собачку тепер приречена на загибель Троя? І вогню він не боїться - принаймні, поки поруч геноссе Шрьодер. І у воді не тоне, а тому навіщо йому ці Містралі?

Так, я можу зрозуміти російських пенсіонерів, в яких забагато часу і замало грошей, аби цей час витратити на щось більш цікаве - бо сільськогосподарський сезон в більшості російських регіонів ще і не думав починатися. Але навіщо весь цей кількагодинний акин транслюють українські новинарні ресурси? І про собачку, і про лазню, і про Містралі, і про надої, і про замовників вбивства Нємцова, і навіть про те, що "нічого такого Порошенко не говорив"? Навіть якби в цьому затягнутому тості йшлося виключно про Україну - чи варто витрачати час і увагу, коли ми точно знаємо, що ані слівця правди не буде? То чому кількадесят українських журналістів витрачають свій і наш час на засмічення української мережі нелімітованим Путіним? Місцями - в перекладі українською. Щоби навіть ті, хто "собачою мовою" в побуті не користується, все одно не уникли безсмертного путінського дискурсу.

В Росії цього разу публіка до виступу свого лідера поставилася доволі прохолодно. Шоу одного актора, який все одно не скаже нічого нового, подекуди починає дратувати навіть самих росіян. Але на щастя творців цього шоу є Україна. Яка слідкує за руками Путіна, як бандерлоги за танком Каа

Цікаво, що в Росії цього разу публіка до виступу свого лідера поставилася доволі прохолодно. Шоу одного актора, який все одно не скаже нічого нового, подекуди починає дратувати навіть самих росіян. Одні бурчать, що "робити йому нема чого - тільки базікає по кілька годин". Інші, налаштовані більш радикально, закликають ігнорувати всю цю брехню - бо коли кількість споживачів в цього шоу впаде до критичної відмітки, то, може, і саме шоу визнають провальним і закриють.

Але на щастя творців цього шоу є Україна. Яка слідкує за руками Путіна, як бандерлоги за танком Каа. Єдине питання, яке нас цікавить - куди він спрямує великого пальця. І ми готові годину за годиною дивитися на цей палець, поки він розгойдується туди-сюди, вводячи нас у транс. Мода на кремлівський примітив заволоділа нами - ми так само очікуємо "сигналу", надаючи перевагу спинному мозку перед головним. Ми чекаємо цього сигналу, не відриваємо поглядів від рук - ніби від цих рук дійсно щось залежить у нашому житті.

Невротизація українців Путіним - одна з безперечних перемог гібридної війни, яку Росія веде проти України. Ми можемо спробувати відірватися від "спільної історії", "русского мира", поклоніння "Великій Перемозі Великого Народу" та інших монстрів - але відірватися від Путіна ми не можемо ніяк. Він наша емоційна домінанта. Він причаровує нас, розбурхує емоції, генерує в нас найгірші почуття. Відводить нашу енергію кудись вбік, на сміття. Виснажує. Підступна медіареальність краде наші сили в реальності справжньої. В якій ми маємо забути про Путіна і зосередитися на справжній, реальній війні - а тоді будь що буде.

Тому нам його і підсовують. Як блазня - аби подражнив, відволік, змусив скреготати зубами, плювати в монітор, строчити розгнівані чи навіть дотепні пости на Фейсбук. Гадаю, відповідальні товариші вже зрозуміли, що головна аудиторія Путіна - не росіяни, а українці. Тому, що ми його ненавидимо більше, ніж росіяни - люблять. А сильні емоції не тільки виснажують - вони ще й прив'язують. Підкорюють. Викликають залежність. А ще вони дуже погані порадники.

Тому колег-медійників, які сьогодні так старанно працювали на популяризацію думок Путіна про російські надої та сімейні колізії Єлени і Париса (чи все ж таки Бориса?), я хочу повернути до думки класика про те, що п'ятихвилинка ненависті не мусить перевищувати п'яти хвилин. Якщо розтягувати її на півдня чи на півстрічки новин за день - ми ризикуємо програти війну з Остазією.