Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Кінець автономії. Як розігнали Кубанську Раду

Вторник, 19 Ноября 2019, 19:00
Так зване "кубанське дійство" поклало край автономії Кубанської Народної Республіки
Зображення типових кубанців із книги І.Борисенка «Советские республики на Северном Кавказе в 1918 году», 1930

Зображення типових кубанців із книги І.Борисенка «Советские республики на Северном Кавказе в 1918 году», 1930

19 листопада 1919-го столиця Кубанського козачого війська місто Катеринодар виглядало збройним табором. Хоч фронт із червоними був за сотні кілометрів, скрізь по вулицях і перехрестях були розставлені військові частини

Цими частинами командував начальник тилу білої Кавказької армії генерал Віктор Покровський. За його наказом війська оточили будинок, де засідала Кубанська законодавча рада, й поставили їй вимогу видати одинадцять осіб, яких верховний головнокомандувач Збройними силами півдня Росії генерал Антон Денікін оголосив злочинцями та віддав під суд. Ці події отримали назву "кубанське дійство", вони поклали край автономії Кубанської Народної Республіки.

Генерал Віктор Покровський народився в Нижньому Новгороді (не козак), у березні 1918-го Кубанська Рада присвоїла йому звання генерал-майора та призначила командувачем Кубанської армії, що увійшла до складу Добровольчої армії

За першим всеросійським переписом населення 1897-го 47,3% мешканців Кубані визначали себе як українці (малороси), 42,5 % - як росіяни (великороси). У деяких відділах Кубанського козачого війська, зокрема, Катеринодарському, Єйському, Темрюкському, українці становили абсолютну більшість. Від початку революції 1917-го посилились національно-культурні й політичні зв'язки між Україною і Кубанню. Владу на Кубані перебрала Кубанська Законодавча Рада, яка в січні 1918-го проголосила Кубанську Народну Республіку.

Населення Кубані було поділено за становим принципом на козаків (43% населення), "іногородніх" і горців. Самі кубанські козаки поділялися на чорноморців - нащадків запорожців Чорноморського козацького війська, що становили більшість, та лінійців - переважно росіян. Козацтву в цілому належало 79% земель та право самоврядування. 7% населення Кубані становили горці, а решту - майже 50% - так звані "городовики" або "іногородні" (також здебільшого переселенці з України, але пореформеного часу), які фактично не мали жодних прав, працювали наймитами або орендували землю у козаків та поміщиків, мусили платити особливу подать "посаженне" - по п'ять копійок з квадратного сажня своїх дворів на рік.

Прапор Кубанської Народної Республіки

Одним з перших рішень радянської влади стало скасування станового поділу, і, відповідно, привілеїв козацтва. Козацька верхівка, захищаючи станові привілеї й побоюючись перерозподілу земель, уклала союз із Добровольчою Армією генерала Лавра Корнілова (якого в квітні 1918-го замінив Антон Денікін) проти більшовиків, підпорядкувавши йому Кубанське військо.

Антон Денікін, як і решта керівників білого руху, прагнув відновити єдину й неділиму Російську імперію Тому в нього виникали конфлікти із Кубанською Радою, яка зовсім не хотіла поступатися своїми автономними правами, й підтримувала зв'язки з Україною. Ці контакти також викликали обурення російських монархістів. Вже в листопаді 1918-го денікінці розгромили посольство Української Держави в Катеринодарі, а посла Федора Боржинського було вбито в лютому 1919-го дорогою на батьківщину на Донбасі.

В січні 1919-го біла контррозвідка затримала кур'єра Директорі УНР полковника Блохіна, якого звинуватили у поширенні націоналістичних брошур та листівок із закликами до боротьби із "москалями". Під час розслідування контррозвідка вийшла на чотирьох козаків станиці Пашковська поблизу Катеринодара, які зберігали ці листівки. Під час їхнього арешту четверо молодих козаків було вбито "при спробі втечі", через що у станиці спалахнуло повстання. Для приборкання його крайовий уряд домігся передачі розслідування від слідчих 1-го корпусу Добровольчої армії до особливої слідчої комісії, куди увійшли по два представники від крайового уряду та |Добровольчої армії. В ніч на 27 (14) червня 1919-го в Ростові-на-Дону було вбито голову Кубанської Ради Миколу Рябовола. Хоча сам Денікін і не був причетний до цього, але й винних у злочині офіцерів Добровольчої армії покарано не було.

Микола Рябовол. - голова Кубанської Законодавчої Ради в 1918-1919 рр.

У середині вересня 1919-го денікінська Особлива нарада (уряд) оголосила економічну блокаду Кубані, звинувативши її в тому, що кубанці продають хліб у Грузію замість того, щоби постачати його Добровольчій армії.

15-17 вересня із спеціальною місією на Кубані побував представник Директорії УНР член ЦК УПСР Юрій Скугар-Скварський. Він взяв участь у таємній нараді з членами президії Кубанської Ради на чолі з її головою Іваном Макаренком, передав їм вітання від Директорії та пропозиції про співпрацю в боротьбі проти Денікіна, отримав від них розвідувальні дані про денікінську армію.

Ймовірно, чутки про це дійшли й до самого Денікіна. Він згадував, що наприкінці вересня у нього на прийомі побував голова Кубанського військово-окружного суду дійсний статський радник Всеволод Лукін із доповіддю про зростання українсько-сепаратистських настроїв. 1 жовтня 1919-го Лукіна було вбито у його службовому кабінеті невстановленими особами. Слідство так і не знайшло виконавців. Прокурор Донського окружного суду Іван Калінін згадував, що Лукіна ненавиділи за кар'єризм, підлабузництво до начальства та невластиві для судового діяча заняття політичним розшуком та інтригами. Пізніше катеринодарські більшовики-підпільники згадували, що вбили його двоє молодих анархістів з України через те, що Лукін готував розправу над політичними в'язнями Катеринодарської тюрми.

Кульмінацією конфлікту стало так зване "кубанське дійство", коли 19 листопада (за старим стилем, яким принципово користувалися білогвардійці це було 6-е) 1919-го начальник тилу Кавказької армії генерал Віктор Покровський оточив військами будинок Кубанської Ради в Катеринодарі й зажадав видати одинадцять її членів, яких головнокомандувач збройними силами Півдня Росії Денікін оголосив злочинцями й віддав під військово-польовий суд.

Приводом для цього стала участь кубанської делегації на чолі із головою кубанського уряду Лукою Бичем у Паризькій мирній конференції, зокрема, укладений ними проект договору із меджлісом гірських народів, із яким воювали денікінці. Одного з членів делегації, козака-лінійця Алєксєя Кулабухова було повішено 7 листопада 1919-го в центрі Катеринодара на Кріпосній площі із табличкою "За измену Родине и казачеству". Що цікаво, саме Кулабухов, який навесні 1918-го був міністром внутрішніх справ кубанського уряду, підписував наказ про присвоєння Покровському звання генерал-майора.
Алєксєй Кулабухов. народився в станиці Новопокровська, священник. В 1917-1919 рр. - член Кубанської Ради, в 1918-му - член уряду Кубанської Народної Республіки

Того ж таки 19(6) листопада командувач Кавказької армії генерал Петро Врангель видав наказ:
"Приказ Кавказской армии № 557.
6-го ноября 1919 года. г. Кисловодск.
Прикрываясь именем кубанцев, горсть предателей, засев в тылу, отреклась от Матери-России. Преступными действиями своими они грозили свести на нет все то, что сделано сынами Кубани для возрождения Великой России, все то, за что десятки тысяч кубанцев пролили свою кровь. Некоторые из них дошли до того, что заключили преступный договор с враждебными нам горскими народами, договор предания в руки врага младшего брата Кубани - Терека. Пытаясь развалить фронт, сея рознь в тылу и затрудняя работу атамана и правительства в деле снабжения и пополнения армии, преступники оказывали содействие врагам России, той красной нечисти, которая год тому назад залила Кубань кровью. Как командующий Кавказской армией, я обязан спасти армию и не допустить смуты в ее тылу.

Во исполнении отданного мною приказания командующим войсками тыла армии генералом Покровским взяты под стражу и преданы военно-полевому суду в первую голову двенадцать изменников. Их имена: Калабухов, Безкровный, Макаренко, Манжула, Омельченко, Балабас, Воропинов, Феськов, Роговец, Жук, Подтопельный и Гончаров.
Пусть запомнят эти имена те, кто пытался бы идти по их стопам.
Генерал Врангель"

Петро Врангель, генерал-лейтенант, барон. В 1919 - на початку 1920 р. командувач білої Кавказької армії. У квітні 1920 -го Антон Денікін передав йому повноваження головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії
Насправді Кубанська Рада досить жорстко боролася із більшовиками вже під час проголошення Кубанської Народної Республіки. Основною опорою більшовиків були іногородні та бідні козаки. 14 лютого 1918-го в Армавірі відбувся перший з'їзд Совітів (рад) Кубані, що обрав обласний виконком рад, на чолі якого став кубанський козак Ян Полуян. Через місяць, 14 березня, червоні війська увійшли до Катеринодара, де невдовзі було проголошено Кубанську Радянську Республіку. Війська Кубанської ради відступили до аулу Шенджей, захопивши із собою 36 заручників-більшовиків, з яких наступного дня було розстріляно 26.

20 (7) листопада 1919-го Врангель особисто з'явився на засідання Ради, заявивши, що законодавча рада ліквідується, а на її місце буде обрана крайова рада із значно меншими повноваженнями. За його наказом було змінено конституцію Кубані та переобрано керівництво Кубанського війська. Головою Кубанської ради став лінієць Д.Скобцов, головою уряду - лінієць Ф.Сушков, військовим отаманом замість О.Філімонова став генерал Н.Успенський.

Ці події викликали обурення в багатьох станицях, які стали виносили постанови про видалення з Кубані Покровського і Врангеля. У відповідь "загони порядку" із донських козаків почали арешти незадоволених, побиття різками й розстріли. Це сприяло дезертирству кубанських козаків з денікінської армії та прискорило її поразку. На півдні Кубані бойові дії проти денікінців розпочала партизанська Кубано-Чорноморська зелена армія, якою керували есери в союзі із більшовиками.

Спогади кубанських більшовиків того часу свідчать, що наприкінці 1919 - початку 1920 рр. встановлюються зв'язки між "лівою" частиною Кубанської Ради, або "самостійниками", та підпільним Північно-Кавказьким (Катеринодарським) комітетом РКП(б) заради спільної боротьби проти денікінців. Завдяки цьому вдалося врятувати близько 200 політичних в'язнів Катеринодарської тюрми, яких було випущено на волю за тиждень до вступу до Катеринодара Червоної армії 17 (4) березня 1920 р.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте