• USD 28.3
  • EUR 33.4
  • GBP 37
Спецпроекты

Шевченко, Троцький і Маркс. Як більшовики з пам'ятниками Києва боролися

У серпні 1919-го добігав кінця другий період панування більшовиків у Києві. За трохи більше ніж півроку своєї присутності у місті вони зробили спробу закріпитись не лише у фізичному, а й у символічному просторі. Зокрема, шляхом заміни памʼятників

Пам'ятник Олександру II на Царській площа (зараз - Європейська площа)
Пам'ятник Олександру II на Царській площа (зараз - Європейська площа)
Реклама на dsnews.ua

Памʼятники на київських вулицях і площах почали ставити відносно пізно — на початку XIX ст., тож до революції встигли небагато. Першим "капітальним" памʼятником стала колона Магдебурзького права, також відома як "нижній памʼятник князю Володимиру". Вона була зведена у 1802-му на березі Дніпра,. До речі, не встигли її поставити, як виник скандал. Імператор Олександр I дав прочухана київській владі з приводу того, що проект попередньо не погодили з ним. Водночас, однак, монарх визнав цінність памʼятника, тож його залишили.

У 1853-му було урочисто відкрито памʼятник князю Володимиру, що стоїть і сьогодні; у 1872-му — памʼятник графу Бобринському, діячеві цукрової промисловості, який посприяв проведенню до Києва залізниці. У 1888-му — памʼятник Богдану Хмельницькому; у 1909-му неподалік від нього, на Михайлівській площі, встановили памʼятник княгині Ользі. Всі ці монументи, зрозуміло, вписувалися в імперську парадигму, проте не були виразним уособленням царського режиму.

Повною мірою режим нагадав про себе на рубежі століть. Перший із памʼятників російським імператорам у Києві був прижиттєвим: у 1880 році на Інститутській вулиці, біля Інституту шляхетних дівчат, установили погруддя Олександра II. У 1889-му увічнили генерал-губернатора Південно-Західного краю Олександра Дрентельна, який раптово помер роком раніше. У 1896-му навпроти будівлі університету поставили памʼятник Миколі I. У 1910-му встановили невелике погруддя Олександра III в Залізничній колонії, на Соломʼянці. У 1911-му відзначили пʼятдесятиріччя скасування кріпосного права встановленням памʼятника Олександру II на нинішній Європейській площі. На урочистості, повʼязані з його відкриттям, прибув імператор Микола II, а також премʼєр-міністр Петро Столипін, для якого ця поїздка, як відомо, виявилася останньою в житті. Столипіна поховали у Києво-Печерській Лаврі (як він і вказав у заповіті: "Я хочу быть погребенным там, где меня убьют"), а в 1913-му поставили йому памʼятник у самому центрі міста, на Думській площі (нині — Майдан Незалежності).

Памʼятник Столипіну став передостаннім за хронологією з дореволюційних (після нього, у 1914-му, відкрили памʼятник Іскрі та Кочубею біля Арсеналу) і першим із демонтованих. Більшовики до цього не були причетні. Зняти памʼятник Столипіну розпорядився київський Виконавчий комітет — фактична влада у місті після ліквідації монархії — напередодні "свята Свободи", великої маніфестації 29 (16) березня. Навколо постаменту звели риштування, на шию фігури премʼєра накинули петлю (вийшло вельми символічно, бо петлю шибениці ще за життя персонажа прозвали "столипінською краваткою"), а наступного дня, 30 (17) березня, Столипіна скинули на землю — під схвалення більшості й незадоволення консерваторів.

Реклама на dsnews.ua

У лютому 1918-го група громадян Києва подала ідею поставити на місці Столипіна памʼятник "торжества революції та свободи, рівності й братерства", відлитий з осколків снарядів і куль, відстріляних у Києві. Ідею цю не реалізували. Незабаром до Києва в перший раз прийшли більшовики, але вони пробули у місті всього три тижні і, ймовірно, не встигли перейнятися памʼятниками. У березні повернулася Центральна Рада. У другій половині квітня міністр внутрішніх справ УНР запропонував створити комісію "по перегляду памятників і ліквідації залишків русіфікації на Українї". До числа "небажаних" потрапили памʼятники Миколі I, Олександру II, Іскрі та Кочубею, рештки (пʼєдестал) памʼятника Столипіну, а також написи на памʼятнику Богдану Хмельницькому ("Волим под царя восточного, православного" і "Богдану Хмельницкому — единая неделимая Россия"). Тоді ж, навесні 1918-го, зʼявилася компромісна пропозиція щодо статуї Миколи I: не ліквідовувати її, а перенести у двір університету, "подалі від очей". Але незабаром влада знову змінилася.

За гетьмана Скоропадського, наскільки нам відомо, знищувати царські памʼятники не пропонували. Натомість відділ пластичних мистецтв (був тоді й такий) склав доповідну записку, вказавши, що Київ зовсім бідний на памʼятники, які стосуються історії України, тоді як памʼятники Хмельницькому й Іскрі та Кочубею підкреслюють залежність України від Москви. У червні 1918-го у Міністерстві народної освіти запропонували скласти проект памʼятника борцям за незалежність України. Гетьман поставився до цієї ідеї співчутливо, але і його влада незабаром закінчилася. За Директорії, у січні 1919-го, вирішили були поставити памʼятник січовим стрільцям. Закінчилося тим же, що й попередні проекти — тобто, нічим.

Всерйоз перейнялися монументальним виглядом Києва більшовики навесні 1919-го, після свого другого приходу до Києва.

В кінці березня вони перейменували на "революційний" лад значну частину вулиць в центрі Києва. Не пізніше середини квітня зайнялися памʼятниками. Зʼявилися "листи трудящих". Наприклад: "В Миколаївському парку [парк ім. Шевченка. — С. М.] стирчить, не знати чому, фігура Миколи першого — народнього душителя, на площі Революції [тут автор заплутався в нових назвах: нинішню Європейську площу, про яку йдеться, перейменували не на площу Революції, а на площу III Інтернаціоналу. — С. М.] — статуя Олександра II — брехливого освободителя. Робітникам і селянам зовсім не потрібні памятники царського гніту. Iх треба усунути <…> як найскорше!" На офіційному рівні питанням зайнялася так звана колегія комунального господарства. Звільнити Київ від "памʼятників контрреволюції" вирішили до дати пролетарського свята — 1 травня.

"Люстраційний список" виявився трохи довшим, ніж за УНР: Микола I, Олександр II, Кочубей та Іскра, Дрентельн, Бобринський, рештки памʼятника Столипіну (а "за компанію" його ж бюст на могилі в Лаврі). Але на монументи не пішли з ломами негайно ж — колегія звернулася до комітету з охорони памʼяток старовини й мистецтва з проханням повідомити, які з цих памʼятників є цікавими з художньої точки зору. Передбачали передати їх на збереження до музею, решту ж — на заводи, "для переплавлення їх на гільзи до знарядів для червоної армії". Образно кажучи, стріляли б із Бобринського по контрреволюціонерах…

Але чи то зʼясування художньої цінності статуй затягнулося, чи виявилося, що суто технічно демонтувати памʼятники на ділі складніше, ніж на словах, до 1-го травня жоден з цих памʼятників не зняли. "Впоралися" тільки з емблемою релігійного (на думку більшовиків) характеру — фігурою архангела Михайла на будівлі Міської думи. Якийсь інженер Спіцин подав записку до колегії, вказавши, що це зображення ніколи не було обʼєктом релігійного поклоніння — йдеться суто про герб Києва, який існував багато століть. Йому відповіли, що "никакого дальнейшего обсуждения данного вопроса не требуется" та запропонували негайно приступити до робіт зі зняття фігури. Статую зняли наприкінці квітня або на початку травня й передали до музею. Царські ж памʼятники тимчасово приховали від поглядів "робітників і селян", задрапувавши їх.

Також у порядку підготовки до першотравневих урочистостей на центральних площах поставили нові, радянські памʼятники, але не капітальні, а тимчасові: Марксу, Леніну, Троцькому, Розі Люксембург, Свердлову, Шевченку… Основна святкова церемонія мала відбутись на Софійській площі. Поблизу однойменного собору спорудили фанерну тріумфальну арку (під якою мали проходити урочистим маршем червоноармійці), поруч із памʼятником Богдану Хмельницькому — обеліск Жовтневої революції, а поруч із головною трибуною на деревʼяних тумбах — гіпсові памʼятники Леніну й Троцькому. Ще однією своєрідною інсталяцією "облагородили" Караваївську площу (тодішня неофіційна назва нинішньої площі Льва Толстого) — високою колоною, прикрашеною з чотирьох сторін портретами революціонерів: Маркса, Лібкнехта, Свердлова й Шевченка (риторичне питання: за яким принципом їх відібрали?!..).

Свято минуло, драпірування з царських памʼятників, імовірно, зняли, а питання про їхню ліквідацію взялися вирішувати на вищому рівні. 7 травня 1919-го вийшов декрет Ради народних комісарів України "Про знесення з майданів та вулиць памʼятників, збудованих царям та царським посіпакам". Декрет передбачав, що памʼятники, які "не становлять вартости ані з історичного, ані з художнього боку, зносяться з майданів та вулиць і почасти переносяться до музейних склепів, а почасти утилізуються".

Вищезазначеному комітету з охорони памʼяток старовини й мистецтва наказали "негайно цей декрет здійснити". Але й це було виконано лише частково. У 1919-му, наскільки нам відомо, ліквідували бюст Олександра III на Соломʼянці, памʼятник Дрентельну, памʼятник Ользі (уламки статуї закопали в землю поруч із постаментом — вже у наш час їх виявили під час розкопок), і, ймовірно, памʼятник Кочубею та Іскрі. Безумовно, далося взнаки те, що влітку 1919-го позиції самих більшовиків в Києві похитнулися — їм, вочевидь, стало не до памʼятників.

Наприкінці серпня того ж року більшовиків із Києва вигнали. Містом на кілька місяців заволоділи білогвардійці. Від гіпсових статуй Леніна, Троцького і компанії, звісно, швидко залишилися самі спогади. Білогвардійці знайшли виконавців робіт зі зняття архангела Михаїла з будівлі думи та змусили їх виконати операцію у зворотному порядку (сама фігура збереглася). Міська дума порушила питання про відновлення памʼятника Столипіну (його статую теж не переплавили), але й білогвардійська влада незабаром змінилась.

Остаточно "вирішили питання" з царськими памʼятниками більшовики лише восени 1920-го, після чотирнадцятої й останньої (на той час) зміни влади. Памʼятники Миколі I, Олександру II і графу Бобринському було знесено на початку листопада — "ко дню торжества октябрьской годовщины". Роботи обійшлися в три мільйони рублів (цифра ця далеко не так значна, як може здатися, через інфляцію: на той момент приблизно сто рублів коштувала поїздка трамваєм). Статуї перевезли на двір заводу "Арсенал", де на них уже "чекав" Столипін. Статую Бобринського через деякий час передали-таки до Всеукраїнського історичного музею, де вона в 1920-і роки стояла у вестибюлі, але її подальша доля невідома. Решту статуй переплавили.

Цікаво, що ще влітку 1921-го на Деміївці, у сквері біля базару, стояв невеличкий памʼятник Олександру II. Очевидно, до нього на той час просто "не дійшли руки" — ліквідували його пізніше.

Впоравшись із памʼятниками старого режиму, більшовики вдруге узялися до власної програми монументалізацїї. Сліди цієї їхньої діяльності частково збереглися. На місці Столипіна в 1922-му зʼявився Карл Маркс (який згодом виявився "ідеологічно невитриманим", тож його таємно, вночі зняли). На місці Кочубея та Іскри у 1923-му — Арсенальна гармата; вона й сьогодні там, хоча зміст цього памʼятника зовсім недавно, образно кажучи, перевернули на 180 градусів, замінивши напис: тепер гармата символізує не Січневе повстання, а його придушення. На місці Миколи I вісімдесят років тому поставили памʼятник Шевченку, який питань не викликає. На місці графа Бобринського шістдесят пʼять років тому зʼявився памʼятник Миколі Щорсу, перспективи якого на даний момент сумнівні. На місці Олександра II свого часу були дві версії памʼятника Сталіну. Тепер там немає нічого, крім сходів на вході до парку — певним чином всупереч прислівʼю "Свято место пусто не бывает".

    Реклама на dsnews.ua