Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Три влади за три дні. Як Одеса стала радянською

Суббота, 8 Февраля 2020, 18:00
7 лютого 1920 року завдяки розкладу "кофейної армії", винахідливості начдива Осадчого і нейтралітету галичан "червоні" оволоділи Одесою
В Одеському порту люди чекають на евакуацію

В Одеському порту люди чекають на евакуацію

В останні дні січня 1920 року Збройні сили Півдня Росії відступали за всіма напрямками, а лінія фронту стрімко наближалася до Одеси. Втім, у самому місті цього не відчувалося. Переважна більшість одеситів, згадує сотник Української Галицької Армії Володимир Бемко, війною взагалі не переймалася. "Одеса бавилася!", - дивувався український офіцер. У кав'ярнях і ресторанах не було вільних місць, а полиці крамниць ломилися від "всяких харчів, починаючи від білого хліба". Завсідники кав'ярень і ресторанів були переконані: Антанта не пустить більшовиків до Одеси. Тим більше, що у гавані стояли британські та французькі військові кораблі, а міській голова Володимир Колобов ще 24 січня зі шпальт газети "Одесские новости" запевняв, що жодних причин для паніки немає.

Генерал Микола Шиллінг, "главноначальствующий Новороссийской области"

Все змінилося за лічені дні - після того, як 4 лютого командувач ЗСПР у "Новоросійській області" генерал Микола Шиллінг видав наказ про евакуацію Одеси. Для начальника порту капітана Дмитрієва цей наказ виявився такою ж несподіванкою, як і для решти одеситів. Тому евакуація була організована, м'яко кажучи, не найкращим чином. Жодного плану не було - свідок подій, юнкер Петро Варнек відзначав, що на пароплави вантажили не найцінніше й найнеобхідніше майно й спорядження, а просто те, що "було поблизу їхньої стоянки". Не дивно, що коли до міста увійшли "червоні", в їхніх руках опинився цілий арсенал противника: близько сотні гармат різного калібру, 4 бронепоїзди, стільки ж броньовиків і величезна кількість боєприпасів.

Організація оборони міста була поставлена не краще. Попри те, що в Одесі тоді перебувало декілька десятків тисяч озброєних прибічників "білого руху", у вирішальний момент коменданту міста полковнику Олександру Стесселю вдалося зібрати лише кілька сотень осіб. Грандіозні плани фортифікаційних робіт, за які військовим інженерам авансом виплатили кругленькі суми, так і залишилися на папері. Боєць ЗСПР Штейнман згодом напише, що офіцери думали тільки про те, як "отримати якомога більше казенних коштів, обміняти їх на іноземну валюту і швидше втекти за кордон". А один з ідеологів "білого руху" Василь Шульгін, який в ті дні також був у Одесі, взагалі назвав частини ЗСПР "кофейною армією, що штовхалася по всіх кублах міста".

На загальному тлі значно більш дисциплінованими виглядали підрозділи Української Галицької Армії. За Зятківським договором УГА підпорядковувалася командуванню ЗСПР, але постійно підкреслювала свій український характер. Над "збірною станицею" галичан на вулиці Маразліївській майорів синьо-жовтий прапор з вишитим на ньому тризубом, а на шикуваннях лунав національний гімн. Отож, не дивно, що українські активісти Одеси покладали на УГА великі надії. Дехто навіть мріяв, аби галичани влаштували переворот і перебрали владу у місті. А генерал-майор Віктор Сокира-Яхонтов, якого Денікін призначив командувати УГА, став постійним гостем у будинку контр-адмірала Михайла Остроградського, в якому ледь не щодня збиралися українські активісти.

Командувач УГА Віктор Сокира-Яхонтов на один день повернув Одесу до УНР

Галичани були бажаними гостями і на інших таємних зборах, які відбувалися у підвалу будинку профспілки будівельників на вулиці Колонтаївській на Молдаванці. Тут дотримувалися суворої конспірації, а потрапити до підвалу можна було, тільки сказавши пароль: "Два фунти кави "Геркулес". Воно й не дивно: тут засідав підпільний революційний комітет, за яким полювала білогвардійська контррозвідка. До комітету входили п'ятеро більшовиків (у тому числі, голова Сергій Інгулов), троє борбистів і двоє боротьбистів. Саме останні відповідали за контакти з УГА; представник галичан, сотник Цьокан, перебував на постійному зв'язку з ревкомом. Невідомо, хто перший на кого вийшов - підпільники на галичан чи галичани на підпільників - однак у діалозі були зацікавлені обидві сторони. Ревком розраховував на підтримку, або, принаймні, нейтралітет УГА. Галичани, у свою чергу, прагнули через ревком налагодити контакт з червоноармійськими командирами. За спогадами Володимира Бемка, офіцери УГА розраховували на порозуміння з "червоними" заради спільних дій проти Польщі - за звільнення Галичини.

Сьогодні в цьому будинку на вулиці Новосельського мешкають студенти, а сто років тому працювала денікінська контррозвідка

Щоправда, зв'язків з Червоною армією у ревкому не було. Голова комітету Сергій Інгулов згадував, як 5 лютого підпільники у складі профспілкової делегації відвідали начальника штаба оборони міста, полковника Миколу Мамонтова, сподіваючись вивідати у нього останню інформацію про стан справ на фронті. І були дуже здивовані, коли полковник першим запитав у делегатів, чи не чули вони якихось новин з передової.

А ввечері того ж дня влада в Одесі раптово змінилася - причому, цілком мирно, без боїв і переворотів. Генерал Шиллінг передав управління містом Сокирі-Яхонтову та його людям. Цьому передували декілька зустрічей між представниками ЗСПР, УГА і англійської місії. Галичанам вдалося переконати англійців, що вони зможуть втримати Одесу, якщо їм дозволять "битися за Україну". Насправді, це був блеф: майже дві третини особового складу УГА перебувало у лікарнях і шпиталях, тож армія не була боєздатною. Судячи з усього, галичани розуміли, що вигнання "білих" з Одеси - лише питання часу, і не надто хотіли пов'язувати з ними своє майбутнє.

Прокинувшись вранці 6 лютого одесити зі здивуванням побачили на вулицях синьо-жовті прапори замість триколорів, пости галичан біля адміністративних будівель і на залізничному вокзалі, а афіші й часописи повідомили, що генерал-майор Сокира-Яхонтов здійснює владу в Одесі й околиці іменем Директорії УНР. Втім, фактично новий керівник міста вже нічим не керував. На підступах до Одеси гриміли гармати, Молдаванка та інші робітничі квартали контролювалися повстанськими загонами (частково з "революційно налаштованих", частково з "авантюристичних" "елементів", як називав їх голова ревкому Інгулов).

"Під шумок" активізувалися й звичайні "нальотчики" - не тільки на околицях. На вулиці Столипіна (нинішня Садова) розгромили відому аптеку Гаєвського, а на Соборній площі посеред білого дня з актора Карла Томського зняли шубу за 25 тисяч карбованців. Політичні погляди "нальотчиків" мало хвилювали: грабували не тільки буржуазію, але й пролетарів - наприклад, касира профспілкової каси. У центрі міста зачинялися крамниці, вулиці спорожніли. У порту розгорталися, словами Володимира Бемка, "Дантейські сцени": сотні людей штурмували іноземні пароплави, намагаючись вирватися з міста до приходу "червоних".

Одеська евакуація. Перед посадкою на пароплав перевіряють паспорти

Деякі "білі" загони, які мали забезпечувати порядок під час евакуації, просто розбігалися. Їхній настрій передає Шульгін: "если можно еще донкихотствовать под трехцветным флагом, то под "жовто-блакитным" - покорнейше благодарю". Нарешті, в ніч на 7 лютого генерал Шиллінг залишив місто на пароплаві "Анатолій Молчанов". За декілька місяців його судитиме білогвардійський військовий суд у Севастополі - за те, що здав Одесу більшовикам, не доклав зусиль до оборони міста і нехтував дисципліною у військах, допустивши "остаточний їхній розклад".

Ідеолог "білого руху" Василь Шульгін не захотів "донкіхотствувати під жовто-блакитним прапором"

Близько десятої години ранку з боку Пересипу до Одеси увійшла 41-а "червона" дивізія. Увійшла без втрат - завдяки "особливій винахідливості" начдива Осадчого. Напередодні ввечері "червоні" вибили 14-у дивізію "білих" з села Антоно-Кодинцеве (нинішній Доброслав) і захопили неушкоджений пункт зв'язку. Осадчий одразу ж зателеграфував до штабу 2-го корпусу ЗСПР, назвавшись командиром 14-ї дивізії полковником Зелінським, і отримав від полковника Апухтіна докладну інформацію про чисельність і розташування військ противника.

Голові Реввійськради Льву Троцькому повідомляють про винахідливість начдива Осадчого

Комендант Стессель зібрав останні сили "білих" у центрі міста. Тут зав'язалися запеклі вуличні бої. У будинку офіцерських зборів на розі вулиць Преображенської та Кондратенко (нинішня Буніна) "червоним" доводилося з боєм брати кожну кімнату. Однак, вже до 14:00 все було скінчено. Залишки загону Стесселя, переслідувані кавалеристами Григорія Котовського, відступали у напрямку румунського кордону. Ще деякий час гриміли постріли у порту, де тривала евакуація залишків розбитої "білої" армії.

Кавалерійська бригада Котовського брала участь у Одеській операції 1920 року

УГА в усьому цьому участі не брала. Командування Галицької армії видало наказ взагалі не виходити на вулиці під час боїв, "задержати строгий невтралілет" й вивішувати на своїх будівлях білі прапори. Якби ж більшовицький патруль завітав до місць розташування УГА, "команданти мали заявити, що це постій галичан, - отже союзників". Коли ж вуличні бої припинилися, делегація УГА відвідала штаб "червоних" й завірила тих у своїй лояльності. Натомість більшовики доручили галичанам нести варту не тільки у власних казармах, але й на двох залізничних станціях, біля магазинів "Дніпросоюзу" у порту, а також у шпиталях.

"Білі", залишивши Одесу, чекають на переправу через Дністер

А в Одесі, тим часом, знову змінювалася влада. Всі господарські справи тимчасово взяли у свої руки голова спілки міських робітників і службовців Саввін і створена за його ініціативи "міська колегія". Одним з перших документів цієї колегії стала рекомендація не влаштовувати мітингів і зборів у оперному театрі - щоби не пошкодити оздоблення. Однак самоврядування протрималося лише декілька днів - вже 11 лютого владу перебрав призначений "згори" губернський ревком.

Цього разу нова влада прийшла надовго.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте