• USD 27.3
  • EUR 32.5
  • GBP 37.9
Спецпроєкти

Перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти. Як колишні боротьбисти курс на українізацію втілювали

17 травня 1921-го, після майже двотижневої затримки, ЦК КП(б)У затвердило до друку резолюцію з національного питання Першої партійної наради КП(б)У. Незважаючи на жорстке і бурхливе обговорення, критикам «мовних» поступок не вдалося зафіксувати формальну відмову від політики українізації

Будинок ВУЦВК, Харків
Будинок ВУЦВК, Харків
Реклама на dsnews.ua

Після розпочатої на початку 1920 року більшовицької українізації в УСРР вже не толерувалася характерна для 1919-го публічна зневага до української мови чи визначення її як «буржуазної» або «контрреволюційної». Українська мова була проголошена рівноправною з російською і влада почала реально сприяти її розвитку.

Було здійснено низку важливих кроків для впровадження українізації в життя. Чи не найважливішим з них виявилося переведення на українську мову «Известий ВУЦВК» — центрального радянського друкованого видання.

Швидкість втілення задуму вражає. Відповідне політичне рішення політбюро ЦК КП(б)У затвердило 10 травня, а вже 28 травня 1920 року вийшов перший номер газети «Вісти ВУЦВК» українською мовою. Відповідальним редактором нового видання став недавній боротьбист, а в травні 1920-го член ЦК КП(б)У Василь Блакитний (Елланський), який щойно переїхав до Харкова з Києва.

Василь Блакитний – перший відповідальний редактор газети «Вісти ВУЦВК»/ Всесвіт, 1925 рік.
Василь Блакитний – перший відповідальний редактор газети «Вісти ВУЦВК»/ Всесвіт, 1925 рік.

Роком раніше у тодішній столиці УСРР Києві, в умовах, коли центральні видання українських прорадянських партій (комуністи-боротьбисти, УСДРП (незалежні), УСДРП (незалежні ліві) були українськомовні (одну з них – газету «Боротьба», — редагував якраз Елланський (Блакитний), більшовики намагалися не відставати. Вже тоді виходили українськомовні «Вісти ВУЦВК» та орган ЦК КП(б)У «Більшовик». Але то були перекладені з російської видання, тобто українська була другорядною. Та і якість перекладу, особливо у «Вістях», нерідко була невисокою.

Вісти ВУЦВК, 20 червня, 1919 рік
Вісти ВУЦВК, 20 червня, 1919 рік

Втім, таких газет було небагато, адже влітку 1919-го, як згадував Ізраїль Кулик, вони з редактором «Більшовика» та учасником редколегії «Вістей ВУЦВК» Лариком (Євгеном Касьяненком) зійшлися на думці, що «на цілій Україні заледве знайдеться 5 – ну, 7 – українських журналістів-комуністів, що їм можна доручити самостійну газетну роботу».

Реклама на dsnews.ua
Ізраїль Кулик / Всесвіт, 1925 рік
Ізраїль Кулик / Всесвіт, 1925 рік

Поширенішою протягом 1919-1920 років, як, втім, і пізніше, була практика утраквістичних (двомовних) газет, наповнення яких було переважно російськомовним. Такий стан речей не міг задовольняти справжніх прихильників розвитку української мови та культури, а такі були і серед більшовиків.

Рішення про переведення «Известий» на українську мову викликало чимало скепсису. Причому як з «російської», так і з «української» сторін. З «українського» боку недовіра стосувалася насамперед змістовного наповнення, адже це була комуністична газета і українська мова у ній декларувалася як засіб «комуністичного виховання» мас. З «російського» боку сумніви полягали насамперед у спроможності організувати вихід газети.

Але негативні прогнози не справдилися. «Вісти» постали і утвердилися. Причому це була справді нова газета, редакція якої вела свою історію саме від 28 травня 1920-го. Адже днем раніше, 27 травня, помешкання редакції на Карла Лібкнехта, 13 (раніше там розміщувалася редакція газети «Южный край») залишив не лише редактор «Известий» Адольф Верхотурський, а і вся його «команда». Як згодом згадував член редколегії «Вістей ВУЦВК» зразка 1920 року Микола Христовий, «ми не застали там ні технічного персоналу, ні запасів матеріялу, нічого – ніякої спадщини. Ми мали не продовжувати видання вже існувавшого органу, лиш іншою мовою, але утворити цілком нову газету, і то одразу, без перерви і підготовки. Бувший редактор російських «Известий», т. Верхотурський та його співробітники, пам’ятаю, з жалем уступали нам спорожніле помешкання. […]

- Коли ж почнуть виходити ваші «Вісти»? — питали вони.

- Завтра – твердо відповідав т. Блакитний.

Це здавалось неймовірним. Але газету справді було створено за один день. Вона вийшла на другий день з новим матеріялом, в українській мові й у тім самім розмірі, що й «Известия».

Микола Христовий, один з трьох членів редколегії новостворених «Вістей ВУЦВК»/ Всесвіт, 1925 рік
Микола Христовий, один з трьох членів редколегії новостворених «Вістей ВУЦВК»/ Всесвіт, 1925 рік

«Вісти ВУЦВК» стали першою центральною владною газетою УСРР, що друкувалася лише українською. Але головна роль «Вістей» полягала навіть не в цьому. З перших днів її існування чимало окремих матеріалів — як то було і в газетах боротьбистів та незалежників у 1919-му році — було спрямовано на пропаганду і розвиток української мови та культури. У газеті була навіть створена регулярна рубрика – «Культура і мистецтво», якою, звичайно, справа не обмежувалася.

Приклад наповнення рубрики «Культура і мистецтво» / Вісті ВУЦВК, 1921 рік
Приклад наповнення рубрики «Культура і мистецтво» / Вісті ВУЦВК, 1921 рік

Ще до створення окремих додатків газети та літературних і мистецьких журналів у «Вістях» оприлюднювалися прозові твори та поезії українських митців, розповіді про скільки-небудь значимі події в українському культурному житті. Окрім того, виходили друком різного роду програмові матеріали та аналітичні тексти на підтримку українізації.

Аналогічний курс втілювався і в інших знакових сферах. 12 липня 1920 року політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання про українську мову в школах. Було вирішено доручити Г.Гриньку (на той час – нарком освіти) розробити та внести до розгляду Раднаркому декрет про обов’язкове викладання української мови в усіх українських школах. Була навіть створена комісія з підготовки заходів на виконання постанови ЦК КП(б)У про поширення української мови. За наслідками розгляду на політбюро ЦК КП(б)У 9 вересня «проєкту закону про українізацію» вже 21 вересня Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про введення української мови в школах та радянських установах».

У постанові чимало говорилося про поширення української мови в різного роду установах, про організацію вечірніх шкіл для радянських службовців з її вивчення, про поширення переважно українською мовою агітаційної літератури, виданої Наркомпродом та Наркомземом, про збільшення книговидання українською мовою, про необхідність мати в кожній губернії не менше однієї українськомовної газети тощо. Однак положення про те, що українська мова обов’язкова для вивчення в усіх школах, в тому числі і в російськомовних, у ній ще не було.

Впровадження української мови демонструвало позитивні для більшовиків результати. Знаковим було відкриття у Харкові «Школи Червоних старшин» та її діяльність українською мовою. У написаній у грудні 1920 року доповідній записці очільник школи Петро Солодуб, наводячи конкретні приклади, розповідав про позитивні для більшовиків наслідки введення української мови в армійських частинах та наполягав на потребі подальших таких кроків в Червоній армії.

З доповідної записки Петра Солодуба. З матеріалів ЦДАГО України.
З доповідної записки Петра Солодуба. З матеріалів ЦДАГО України.

Керівництво УСРР дослухалося до його аргументів і вже в лютому 1921 політбюро ЦК КП(б)У доручило Михайлу Фрунзе «проводити роботу з підготовки формування міцної української частини, яку можна б було б використовувати і для внутрішнього фронту». Інакше кажучи, позитивний для укріплення влади результат впровадження більшовицької українізації визнавався більшовицьким керманичами. Причому не лише тими, що працювали в Україні.

7 грудня 1920 року пленум ЦК РКП(б) серед інших директив підтвердив свою прихильність минулорічній резолюції «Про Радянську владу на Україні», що започаткувала більшовицьку українізацію. У рішенні пленуму було відзначено потребу «розвивати українську соціалістичну державність, поширюючи на селі українську соціалістичну культуру і долучаючи до роботи кращі елементи української інтелігенції, які бажають чесно служити українській робітниче-селянській владі».

Незважаючи на усвідомлювані переваги, для більшості компартійних функціонерів ідея українізації залишалася глибоко чужою. Проблема чітко означилася на П’ятій конференції КП(б)У у листопаді 1920 року, де саме у звʼязку із втіленням, здавалося б, офіційно започаткованої українізації неодноразово «незлим тихим словом» згадувалися колишні боротьбисти. А Василя Блакитного, який був постійним учасником засідань політбюро ЦК КП(б)У у 1920-му році, за сприяння посланця Кремля Григорія Зинов’єва взагалі фактично зацькували.

Це вже в середині 1920-х сказані на тій конференції слова Зинов’єва про українську мову наводилися як приклад ухилу до великодержавного шовінізму. А у листопаді 1920-го натхненні підтримкою представника Кремля місцеві великодержавники перекрутили позицію відповідального редактора «Вістей», звинувачуючи його у всіляких негараздах. Аналізуючи такого роду критику на свою адресу з боку Володимира Епштейна (Яковлєва), Блакитний зауважив: «Я розумію, що товариш, котрий не читає по-українськи, інакше як петлюрівцем мене рахувати не може після такого виступу». А читати українською серед більшовиків вміли справді небагато…

Це був далеко не єдиний конфлікт. Ставало зрозумілим, що повторний і бурхливий розгляд національного питання, особливо після поразки УНР та завершення перемовин з Польщею з приводу підписання мирного договору, був незворотнім. На початку січня 1921 року його навіть ставили на порядок денний пленуму ЦК КП(б)У, але тоді перенесли. Згодом підготувати матеріали доручили Володимиру Затонському.

Володимир Затонський / Глобус, 1924 рік.
Володимир Затонський / Глобус, 1924 рік.

Підготовлений матеріал Затонський опублікував у вигляді «Тез з національного питання». В основному там йшлося про проблеми відносин між Кремлем та республіками. Але поміж іншого була і актуальна до сьогодні заувага стосовно мовної проблеми: «В товщі партії немає серйозного ставлення до національного питання, немає чіткості і строгості думки, через що багато хто бачить націоналізм у вживанні неросійської мови».

Тому цілком логічно, що невдовзі після проголошення непу, тобто після декларації про поступки селянству, яке і складало основну базу національно-визвольного руху, частина більшовицької номенклатури в Україні здійснила свою першу спробу відмовитися від зробленої роком раніше «мовної» поступки. Мовляв, селяни і так отримали послаблення, а УНР небезпеки вже не несе. Те роздратування українізацією школи та поширенням української мови у видавничій справі, яке раніше приховувалося, тепер, здавалося, не було підстав стримувати.

Знакове «з’ясування стосунків» відбулося на Першій Всеукраїнській партійній нараді, що відбулася 2-4 травня 1921 року. Участь у ній взяло 106 осіб, з них 39 з вирішальним голосом і 67 із дорадчим. У промовах декого з учасників, зокрема і представника Київщини Славіна, при обговоренні національного питання йшлося про «націоналістичні тенденції» і під цим розумілися саме дії, спрямовані на впровадження української мови в сфері освіти та видавничої справи. Нервова атмосфера не сприяла виробленню зваженої резолюції. Тому, за пропозицією Д.Мануїльського, було ухвалено рішення «про неухильне проведення в життя резолюції пленуму ЦК РКП(б) від грудня 1919 р.».

Кінцева резолюція наради після певних коректив і, зокрема, після попереднього розгляду 5 травня, де було вказано про потребу «суворо дотримуватися статуту, була затверджена лише два тижні потому, на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 17 травня. До підготовленого Дмитром Мануїльським документу як засадничу було внесено частину резолюції ЦК РКП(б) про «Радянську владу на Україні», та підкреслено ті її рядки, в яких йшлося про прагнення «перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас».

Окремо пояснювалося, чому стосовно «націоналістів» не використали жорсткішу риторику: «Ця резолюція, що лишається в силі і понині, не скасована ні одним з’їздом, ні партійною нарадою, не потребує ніяких коментарів, і повинна проводитись партією з усією рішучістю в життя». Яскравим показником реальних настроїв більшості учасників наради стала заувага в тексті резолюції про одночасну боротьбу з «проявами великоруського русотяпства і українського шовінізму» [sic!]. Тобто «українське» бачилося страшнішим…

Логічним наслідком такої атмосфери на нараді стали подані Григорієм Гриньком та Антоном Приходьком по її закінченню заяви про відставку із займаних посад.

Григорій Гринько / Шквал, 1928 рік
Григорій Гринько / Шквал, 1928 рік

Обидва ці діячі — колишні боротьбисти, перший із яких на той час очолював Наркомат освіти, а другий був одним із заступників наркома освіти і очолював Всеукраїнське видавництво (Всевидав). Політбюро ЦК КП(б)У ці заяви відхилило. Натомість Гриньку 31 травня доручили готувати положення про «комісію зі спрощення української літературної мови та наближення її до народної».

Витяг з протоколу засідання політбюро ЦК КП(б)У від 31 травня 1921. З матеріалів ЦДАГО України.
Витяг з протоколу засідання політбюро ЦК КП(б)У від 31 травня 1921. З матеріалів ЦДАГО України.

Прихильники українізації мали враховувати несприятливу риторику та настрої, але відмовлятися від свого курсу не збиралися. І боролися за своє вони не лише погрозами відставки. Знову таки значною мірою це відбилося на шпальтах редагованих Василем Блакитним «Вістей».

У липні 1921 там була опублікована стаття Волька Блюмштейна (він відомий переважно під псевдонімом «Володимир Коряк») «Національна культура», під деякими рядками якої міг би підписатися будь-який більшовицький великодержавник: «Треба визнати, що об’єктивно, наприклад, сучасна українська мова чинник безумовно контрреволюційної петлюрівської стихії». Однак висновок з такого «визнання» був зворотний від бажань великодержавників. І, головне, він фактично апелював до резолюції ЦК РКП(б) від грудня 1919-го року: «Висновок єдиний: українська мова повинна бути реорганізована, взята з рук селянства і зроблена в руках пролетаріату новою зброєю революційної освіти і пролетарської творчості». Тобто українську мову треба не забороняти чи нехтувати нею, а активно поширювати і розвивати!

Володимир Коряк / Всесвіт, 1929 рік
Володимир Коряк / Всесвіт, 1929 рік

В іншій статті — «Розмова про мову», автор якої вже був зазначений як «В.Коряк», була зроблена спроба показати об’єктивну необхідність сприяти розвитку української мови. Зокрема, наголошувалося: «Асіміляція масова […] є не «ширення вищої культури», а ширення здичавіння і деморалізації серед мас населення».

Витяг зі статті Володимира Коряка «Розмова про мову» / Вісти ВУЦВК, 1921 рік
Витяг зі статті Володимира Коряка «Розмова про мову» / Вісти ВУЦВК, 1921 рік

На цьому і стояли.

Реальне ставлення російськомовної більшовицької номенклатури до таких діячів, як і загалом до питання про національно-культурний розвиток українців, було відбито у датованому листопадом 1921 р. доносі члена колегії Всевидава Мойсея Равича до політбюро ЦК КП(б)У. Там зазначалося, що Приходько більше відданий «українському націоналізму, аніж комунізму», а «Всевидав став центром тяжіння для усіх різновидів і течій української інтелігенції. Потрібно розрядити атмосферу, наскрізь просякнуту українським націоналістичним духом, що є ворожий комунізму». Цей «націоналістичний дух» полягав насамперед у вживанні української мови у поточній роботі та у повсякденному спілкуванні.

Подібні твердження протягом 1921-1922 рр. були поширеним явищем загалом і стосовно очолюваного Григорієм Гриньком Наркомату освіти. Після бурхливого з’ясування стосунків у січні 1922 р. він знову подав у відставку. Для розуміння проблеми важлива аргументація цього кроку: «Вся постановка питання на цьому засіданні (політбюро, на якому розглядалося питання про Наркомат освіти — авт.), особливо формула т. Раковського, який вимагав корінної зміни політики від українізації до радянізації, продиктована глибоким нерозумінням процесу культурного будівництва на Україні за останні два роки». Гринька і цього разу залишили на посаді наркома освіти, але на практиці цькування «українізаторства» посилилося. За «українізацію замість радянізації» його таки у вересні 1922 звільнили з посади. Але реальні сподівання на відміну українізації її опоненти плекали геть недовго. Нове – і вже безумовно прихильне до українізації рішення ЦК КП(б)У – було ухвалене лише в жовтні 1922 року.

    Реклама на dsnews.ua