ДТСААФ - патріотичний вихователь українців. Куди дивиться В'ятрович?
Українські військові відомства припускають зайнятися військово-патріотичним вихованням молоді. Про це йдеться в меморандумі, підписаному українською Генштабом та Товариством сприяння обороні України (ТСОУ, колишнє ДТСААФ). У планах – створення військово-патріотичних клубів, розробка програм підготовки громадян до захисту Батьківщини, навчання призовників військово-технічних спеціальностей, реклама контрактної служби і т. д.
Меморандум підписаний, нагадаю, після низки гучних скандалів, сотрясших організацію після Революції гідності, коли почалася війна і питання мобілізаційного резерву став руба. Всі погляди, звісно, були направлені на ТСОУ. Втім, в ході скандалів з'ясувалися пікантні – хоч і не надто оригінальні – подробиці "спадкування" ДОСААФ. Організація була створена в 1994 р. в статусі громадської, під неї були виведені всі активи ДОСААФ, які перебували в той момент на території України. За ТСОУ, за інформацією колег, стояли люди Ріната Ахметова, які потихеньку гріли руки на майно ДОСААФ. Багаторічним головою товариства був колишній начальник Донецького військово-політичного училища. Нічого особливого – в 1990-ті, коли новонароджений український олігархат ділив "спадщина СРСР", подібні оборудки обтяпывались масово, і займалися цим найчастіше саме політруки – і цивільні, і військові.
Скандал виплеснув на поверхню масу непривабливих подробиць, включаючи фінансування сепаратистів з рахунків ТСОУ. У 2015 р. справа дійшла до розслідувань та слухань у ВР, на яких ставилося питання про повернення майна колишнього ДОСААФ в держвласність. Однак голова ТСОУ Ст. Тимченко звільнився з займаної посади тільки через два роки. І ось нарешті, ще через кілька місяців, Генштаб підписав меморандум з колишнім ДОСААФ, за яким за організацією залишається військово-патріотичне виховання та підготовка резерву. Товариство ніхто не чіпає "за майно", вона, в свою чергу, виконує держзамовлення на постачання кадрів у війська.
Скандал з майном і його нецільовим використанням можна було б вважати якщо не вичерпаним, то тимчасово замороженим. Але залишаються питання гуманітарного спрямування. ТСОУ, судячи з усього, успадкували від СРСР не лише майно, але і масу супутніх рис. І поки наші ентузіасти рубаються в "Фейсбуці" не за страх, а за совість з приводу Висоцького з Цоєм – вони заважають нам увійти в землю обітовану чи не заважають – цілком радянська організація в рамках радянських понять і форм роботи просуває себе як "вихователя патріотизму". А наше головне військове відомство, зі свого боку, з дорогою душею готовий її в цьому підтримати. Бійці-то фронту потрібні – от, нехай і заманюють в свої "патріотичні клуби".
Єдине, що бентежить у цьому контексті? – слово "патріотизм". Чому навчання військовій справі не називається "навчанням військовій справі", яким воно і є, але "військово-патріотичним вихованням"? Та тому, що ДОСААФ. Уламок радянської системи говорить на радянському мовою – і нічого з цим не поробиш. Вираз "військово-патріотичне виховання" – старий знайомець для кожного радянського школяра. В СРСР не було патріотизму без мілітарного доважку або, швидше, смислової домінанти. Патріот – це був саме той, хто або вже воює, або готовий у будь-який момент стати під рушницю. Це був "почесний обов'язок". Якщо не готовий його виплачувати – з будь-яких причин, ти вже як би і не патріот. Двоюрідним братом цього патріотизму по-радянськи був інтернаціоналізм, який зовсім не припускав толерантного ставлення до інородців – ні Боже мій! Він припускав, що ти в будь-який момент готовий поїхати на танку за кордон захищати когось, кого ти не знаєш, від чого-те, чого тобі знати не належить. "Любити батьківщину" для радянської людини означало "бути готовим віддати за неї життя" - в межах кордонів чи поза межами.
І я вам скажу, що і зараз – особливо зараз – в Україні ви знайдете чимало людей, впевнених в тому, що це правильне розуміння патріотизму. Готовий рушницю – патріот. Не готовий – безрідний космополіт. І це дещо більше, ніж побутова дихотомія між "козаками" і "гречкосіями". Хоча деяка залежність спостерігається і вельми цікава: виявляється, що людина, яка поливає землю потім, любить її не так сильно і вірно, як людина, яка поливає її кров'ю, – своєї або чужої, як пощастить. Творча праця виявляється менш цінною в плані патріотизму, ніж війна.
На іншому кінці відрізка – державне військове відомство, яке підтримує і експлуатує це специфічне розуміння патріотизму. Не вони це придумали, само собою, і навіть не СРСР з Третім рейхом. Авторство належить Наполеону. Це він заявив, що "неможливо змусити людину вмирати за кілька монет в день або за мізерну винагороду - ви повинні звертатися до душ, щоб запалити їх". Це була геніальна знахідка, яка дозволила автору завоювати Європу – нехай і на короткий час. Однак після двадцятого століття – століття полум'яних душ, згубили в своєму полум'ї півсвіту, – хотілося б мати справу з холодним розрахунком. І здавалося, що наше військове відомство з цим погодився – проголосивши орієнтир на професійну армію, на людей, які будуть воювати за плату, а не за любов. Проблема, зрозуміло, в грошах – коли платити або нічим, або не хочеться, любов завжди може прийти на виручку. Військово-патріотичне виховання – це як раз апеляція до любові з боку тих, хто просто не має бажання платити.
Не тільки, на жаль, військове відомство – їх хоч зрозуміти можна. Те ж саме відбувається і в сфері освіти. У нас в школі, наприклад, нещодавно проводився "флешмоб", присвячений героям Крут. Будувалися у вишиванках і співали хором. Але ні слова не говорили про те, як так вийшло, що столицю України вийшли захищати 300 хлопчиків, а не регулярна армія, що складалася переважно з бійців, обстріляних на фронтах Першої світової. Таке ж питання, до речі, можна було поставити сто років потому – нам пощастило, що цього разу "героїв Крут" завдяки соцмережам виявилося трохи більше, ніж 300. Думати, аналізувати, ставити незручні питання – це зайве. Марширувати і співати – ось це справжнє патріотичне виховання.
Повз проходить абсолютно інший вимір патріотизму. Патріотизм – це, наприклад, платити податки. Це, наприклад, дотримуватися законів. Це, наприклад, не плювати в ліфті – "мала батьківщина", як би. Це, наприклад, брати участь у справах громади і вітатися, зустрічаючись з сусідами на сходовому майданчику, – створення комфортного середовища проживання. Це, наприклад, голосувати головою, а не серцем. Загалом, так, любов. Але не скасовує тверезого розрахунку. Взагалі, слово "патріотизм" немає ні однієї літери, яка натякає на слово "любов". Як і на слово "війна", до речі. Патріотизм – це причетність і відповідальність. І у воєнний час, і в мирний.
Але ж це всього лише "слова, слова...", так? Що ж, ось вам факти. Той, хто не вчився в радянській школі, цього, може, і не помітив, але в сучасній українській школі після невеликої перерви знову почали проводити конкурси пісні та строю. Той, хто не бував у піонерському таборі, може, не в курсі, але проведена ТСОУ військово-патріотична гра "Джура" - клон "Зірниці". І сам вираз "військово-патріотичне виховання", викуване і загартоване в тоталітарних системах (не тільки СРСР, але і нацистської Німеччини), в плані душевредности залишає Висоцького з Булгаковим далеко позаду.
Не кажучи вже про Дтсааф, в що його не перейменовуй. Я розумію, що є такий уламок СРСР – один з багатьох - і у нього є матеріальна база, якої треба (і можна) знайти якесь застосування. Але це бажання "як-небудь прилаштувати" змушує нас тягнути за собою не те що "щупальце", цілого восьминога радянського минулого – форми роботи, принципи, риторику і, неминуче, традиції Радянської Армії. Тієї самої армії, яку зараз багато українські історики та ідеологи пропонують вважати окупаційною.
Припустимо, військово-спортивні клуби та патріотичне виховання – нагальна необхідність, а підготовка резерву – актуальне питання. Але чому радянський ДОСААФ? А не "Пласт", наприклад, який ще задовго до всякого СРСР займався і патріотичним вихованням, і військово-спортивною підготовкою молоді. У цієї організації, щоправда, немає такої матеріальної бази, як у колишнього ДТСААФ – аеродромів, тирів, автодромів і іншого, зате немає і георгіївських стрічок з Великої Перемогою на стінах належних їм приміщень. Але це, по всій видимості, не так вже важливо.
І це, мабуть, все, що нам потрібно знати про декомунізацію в армії.
