Маркс б сміявся. Чому всі українські партії кажуть, що хочуть соціалістичну Україну
Стався 25 жовтня 1917 року (за старим стилем) більшовицький переворот в тодішній російській столиці Петрограді не тільки заснував один з найкривавіших режимів в історії людства. Він дав потужний імпульс у всьому світі нової соціальної політики та ідейно-політичної течії — соціал-демократії. Її ідеологія хоч спочатку і виникла в рамках традиційного утопічного соціалізму, але згодом трансформувалася на позиції поступового вдосконалення капіталізму з метою утвердження соціальної справедливості, солідарності і більшої свободи. Сьогодні будь-яка провідна українська партія, що сповідує насправді соціал-демократію, ніколи в цьому не зізнається, так як бути лівим в наших сучасних умовах означає проросійське тавро. Така вже в Україні спостерігається парадоксальне, але цілком зрозуміле явище. З чим, до речі, безпосередньо пов'язаний небувалий криза всіх українських лівих партій. Разом з тим ліві ідеї, спеціально обгорнені в праву обгортку, не лише продовжують жити, але навіть перемагати. І ця ще одна парадоксальність аж ніяк не бентежить українських виборців, а навіть багато в чому заохочується ними.
Хто праворуч сіл — того і тапки
Розміщення депутатів у французькому парламенті часів Великої французької революції, коли справа сиділи консервативні роялисты, а зліва — радикали-революціонери, стало основою для найбільш розповсюдженого у світі способу розмежування політичних сил. За роки незалежності України здійснювалося кілька спроб трактувати дану загальносвітову градацію виключно для наших широт, хоча поки провідні українські історики і політологи не прийшли до спільного знаменника в науковій дискусії на цей рахунок. Навіть продовжує існувати постановка питання: а чи прийнятна для нас взагалі таке застосування право-лівої шкали. Але про все по порядку.
Ще до розпаду СРСР правими прийнято було називати (за французькою аналогією) консервативно налаштованих представників КПРС так званих партократів, а лівими — учасників нових суспільно-політичних рухів так званих демократів, причому до таких належали люди абсолютно різних поглядів, які сповідують практично всі існуючі в світі ідеології. Згодом, коли вже з'явилися партії, був застосований інший підхід, почасти по сучасному західному наприклад: на правий фланг стали відводити тих, хто базувався на традиціоналізмі, на лівий — прихильників інтернаціоналізму, який, правда, у нас завжди був з яскраво вираженим проросійським присмаком. Таким чином, те, що украиноцентристы з Народного руху і російсько-радянські традиціоналісти з КПУ просто помінялися право-лівої шкалою місцями, також було певною мірою умовністю.
У часи президентства Леоніда Кучми настала черга розділити партії за принципом економічних пріоритетів і соціальної бази. В таких координатах праворуч перебували прихильники розвитку великого капіталу, електорально орієнтуються на власників усіх мастей, а зліва — адепти соцзахисту, підтримувані переважно найманими робітниками. Однак раптом виявилося, що великі капіталісти часто не тільки приймають участь в життя соціально орієнтованих партій, але і забезпечують їх фінансування, а праві ліберали в Україні — не більше ніж екзотика. Примітно, що в той час особливо популярним стало звання "центрист", а "крайнощі" засуджувалися мало не повсюдно.
Новий підхід до класифікації актуалізувала Помаранчева революція 2004 р. Було використано поділ за геополітичним світогляду: правими виявилися політики, які виступають за інтеграцію в Євросоюз і НАТО, а лівими стали називати тих, хто агітував за зближення з Росією і створення з нею всіляких союзів (політичного, військового або хоча б економічного). Дану концепцію доповнювала культурно-політична градація на проукраїнські і проросійські сили, постійно нагнітається вбрасываемыми ззовні тезами про нібито утиски в Україні російськомовного населення з нав'язуванням йому якоїсь "історичної неправди".
Усталений в 2010 р. режим Партії регіонів на чолі з Віктором Януковичем робив все можливе, щоб в Україні закріпився новий порядок речей: в політикумі є, з одного боку, всеохопна і всеперемагаюча партія влади зі своїми союзниками, а з іншого — опозиція, маргинализируемая мало не з кожним днем. В принципі такий жорсткий накат і спровокував у листопаді 2013-го Євромайдан, хоча головним приводом для масових протестів називалася різка зміна геополітичного курсу країни. Втім, навіть в кульмінацію Революції гідності зберігалася типологія розмежування на тих, хто за збереження існуючого статус-кво (Антимайдан) і прихильників змін (Майдан), фактично без згадки правих і лівих.
"Ленинопад" в ході революції сприймався не як боротьба з лівими ідеями, а став символом остаточної перемоги нової політичної нації над своїм колоніальним минулим. При цьому назва радикального крила майданівців — "Правий сектор" — спочатку було суто географічним поняттям, тому що малися на увазі захисники Майдану, що знаходяться з правої сторони, не більш того. Ситуація докорінно змінилася після втечі в Росію Януковича з подальшим путінським військовим вторгненням в Крим і Донбас.
Агресивне тиражування кремлівськими пропагандистами грубих штампів типу "київська хунта" і "укрофашисты", а також активну участь у захисті "російського світу" комуністів, колишніх есдеків Медведчука та екс-"регіоналів", раніше позиціонують себе знаходженням саме на лівому фланзі, зробили свою справу. В сьогоднішній Україні визначення "лівий" або навіть "лівоцентристський" має стійку асоціацію з терміном "проросійський".
Лівий пиріжок з правого начинкою і навпаки
В ідеологічні парадокси українського політикуму залучені не тільки виборці, але й активні учасники самого політичного процесу. Яскравим прикладом конфлікту між партійними позиціонуванням в суспільстві і внутрішньої самоідентифікацією була Партія регіонів навіть в роки свого розквіту. Формально ПР і всередині країни, і на міжнародній арені всіма силами намагалася довести свою прихильність лівим ідеям, співпрацюючи не лише з Компартією Китаю, але намагаючись утримати в обіймах групу соціал-демократів у Європарламенті. Однак, як учив нас марксизм-ленінізм, для розуміння ідеологічного спрямування політичної сили завжди треба дивитися в корінь її економічної діяльності.
А в цьому сенсі "регіонали", як представники інтересів великого капіталу були справжньою партією правого спрямування з головною стратегією на збагачення вкрай вузького прошарку соціуму за рахунок вороже налаштованого і знаходиться на межі знищення середнього класу, а також на шкоду біднякам з "ядерного" електорату. Більш того, в політичній практиці ПР взагалі можна було віднести до вкрай правим, для яких прикладом для наслідування є авторитарні режими. Звідси будь-які спроби так чи інакше обмежити свободу слова і право на збори і мітинги, всілякі фальсифікації виборів і бажання пограти з Конституцією, лише б прибрати з порядку денного саме поняття електорального вибору українців. А підтримка "синьо-білими" Московського патріархату лише завершувала картину правою самоідентифікації, правда, демонструючи той факт, що "регіонали" не були українськими, а справжніми російськими націоналістами.
Навпаки, ВО "Свобода" досі узвичаєно іменувати правою, а іноді навіть ультраправою партією. Втім, судячи з актуальною риториці "свободівців" і їх програмних постулатів (особливо якщо читати другий розділ програми партії під промовистою назвою "Народне господарство. Економічна незалежність та соціальна справедливість"), видно як раз відвертий лівий ухил. Наприклад, партія Олега Тягнибока суто ідеологічно виступає за державний контроль над природними монополіями і над ціноутворенням у нафтогазовій сфері. Програмні обіцянки партії стосуються як державних програм у цілому ряді галузей економіки, так і прийняття закону про стратегічні підприємства, яким забороняється їх приватизація і гарантується повернення в держвласність раніше проданих.
У разі ухилення власників будь-якого підприємства від своїх соціальних та інвестиційних зобов'язань такий актив, на думку "свободівців", також підлягає реприватизації. Окремим пунктом в партійній програмі прописана можливість для найманих працівників стати власниками свого підприємства, брати участь в його управлінні та справедливому розподілі прибутків. Також мова йде і про соціальне житло, і про безпроцентних кредитах на відкриття малого бізнесу, і про те, що державні банки мають становити щонайменше 30% банківського капіталу країни. Нарешті, "Свобода" наполягає на забороні торгівлі землею сільгосппризначення. Одним словом, часто "свободівці" виглядають справжніми соціалістами і жорсткими опонентами традиційних правих, які представляють інтереси великого капіталу. Єдине, що ріднить "Свободу" з класичною правою ідеологією, так це прихильність традиціоналізму.
Втім, якщо виходити з того, що права ідеологія спочатку передбачала панування правлячого класу, а ліва — соціальну рівність, то всіх провідних політичних гравців України можна поголовно записати як мінімум в соціал-демократи, трьома китами яких вважаються свобода, справедливість і солідарність. "Солідарне державу можливо тільки в країні, де домінує відчуття справедливості", — це ключова цитата з програми Блок Петра Порошенка "Солідарність". А це з програми ВО "Батьківщина", чиєю фішкою, як відомо, завжди був так званий солідаризм: "Стратегічна мета партії — це справедлива соціальна Україна, в якій кожна людина зможе заробити на гідне життя своєї сім'ї, отримувати гідну стипендію і пенсію, яка забезпечить безтурботну старість". І все це при тому, що політичні сили Петра Порошенка та Юлії Тимошенко є спостерігачами в найбільшому правоцентристському міжпартійному об'єднання Євросоюзу — Європейської народної партії. Як говориться, Маркс би плакав, а можливо, і товариш Ленін з ним за компанію.
Вождізм годується з бідності
Безумовно, хронічна схильність більшовиків до насильства абсолютно нехарактерна для всіх найпопулярніших сьогодні українських партій. Тут спору немає. Проте дві інші характерні для більшовизму історичні риси, такі як необмежена соціальна демагогія і вождізм, цілком в актуальному мейнстрімі нашого політикуму. Скажімо прямо: без наявності харизматичного лідера і подверстанной під нього популярної в народі риторики взагалі неможливо уявити успішність будь-якого політичного проекту. Це, якщо хочете, питання виживання партії.
Звичайно, такі альфа і омега сучасного стану речей спостерігаються не тільки у нас, а і у всьому світі — епоха ідеологічних проектів безповоротно йде у минуле, праві збагачуються лівими ідеями, ліві — правими, а всепереможною чинником стають успішно впроваджені політичні технології і вдало вибране позиціонування. Але в Україні таке повальне захоплення соціальною демагогією (останнім часом її полюбили називати популізмом) перетворилося вже в якусь псевдоидеологию, без використання якої неможливо навіть і думати про участь у політиці країни.
Між іншим родоначальником української соціал-демагогії були націонал-демократи, "купили" під час агітації за референдум наприкінці 1991-го проросійського виборця відомими таблицями про кількість в Україні цукру, м'яса, молока, вугілля, металу і інших ресурсів. Роками псевдоидеология модернізувалася, особливо фантастичні передвиборчі обіцянки електорат перестали цікавити, зате навічно застовпили за собою місце теми землі, боротьби з корупцією і, звичайно, дискусія про масштаби чергового підвищення цін і тарифів, зарплат і пенсій.
Те ж саме стосується і питання лідерства, який має важливе значення в будь-якій країні, однак у нас він придбав аж надто виразні форми. В результаті відбулася повна персоніфікація політичного процесу, коли успіх у виборця базується не на правильно проведену ідеологічній роботі, а на досягненні асоціації якогось харизмата з якоюсь політичною силою. Найчастіше мова взагалі йде про верховенство ще однією квазиидеологии — ідеології харизми, яка підміняє собою реальні ідеологічні установки, чомусь менш цікаві електорат. Причому виходить так, що партії цілком і повністю стають заручниками популярності/непопулярність своїх вождів. Як тільки лідер починає тонути, до дна йде і весь багатотисячний партійний організм. Хрестоматійним прикладом в даному випадку може служити доля Олександра Мороза з СПУ, Віктора Ющенка з НСНУ і, звичайно, Віктора Януковича з ПР.
Нарешті, остання деталь. І вождізм, і соціальна демагогія завжди стоять, по суті, на одному стовпі — наявність високого рівня бідності. До речі, у розвинених країнах електоральною базою для партій з правої та правоцентристської ідеологією є потужний середній клас, який в Україні де-факто так і залишається на маргінесі. Власне, значний ріст у країні мидлклассовых представників цілком може стати щепленням і від вождизму, і від популізму. Адже патерналізм як перманентний пошук сильної руки і халяви обумовлений не стільки віковими відмінностями, скільки належністю до соціальних низів. Ось така марксистсько-ленінська політекономія.
