Ліки від голоду. Звідки взялася локшина швидкого приготування і за що її люблять

З тих пір, як на прилавках наших магазинів з'явилися пакетики з "чарівною" локшиною, яку не потрібно варити, минуло двадцять п'ять років. За цей час продукт не тільки набув загальної популярності, але і встиг пройти шлях "від міфу до міфу". Так, якщо на початку знайомства радісні "випускники" покійного СРСР вважали вермішель миттєвого приготування їстівним вісником західної цивілізації і бачили в ній втілення революційних харчових технологій, то сьогодні про неї зверхньо кажуть "сміттєва їжа". А то і зовсім побоюються як зосередження "харчових шкідливостей".

Така побутова міфотворчість може становити серйозний інтерес для вчених, що вивчають зміни громадської думки з точки зору чинників, які впливають на цей процес. Адже маси можуть ставити п'єдестал, а потім скидати "із князі в грязі" не тільки гастрономічний продукт. Тим більше, що в розпорядженні дослідників є і контрольна група "міфостійких" громадян, які примудряються пропускати "локшинові страшилки" повз вуха.

Впевненість в останньому диктується тим, що в Україні ХХІ століття продажі продуктів швидкого приготування все ще ростуть більш динамічно, ніж продуктовий ринок в цілому. А оскільки за даними 2016 року в структурі "водорозчинної їжі" частка супів і бульйонів склала 7,4%, пюре і каш — 19,8%, а вермішелі (локшини) — цілих 72,8%, то цифри говорять самі за себе.

Рамен для всіх і дуже швидко

Відома приказка "не було б щастя, та нещастя допомогло" прекрасно підходить для опису історії винаходу локшини, що не потребує варіння. Адже вона почалася в 1947 році, коли Японія поступово відновлювалася після Другої світової війни. У країні панувала така розруха, що для багатьох городян єдиним порятунком від голодної смерті стали імпровізовані вуличні лотки, на яких продавали копійчаний гарячий лагман. Вірніше, рамен, тому що японською назва цього щедро заправленого локшиною супу з китайськими корінням звучить саме так.

До рятівних наметів зі скромною їжею подовгу стояли черги. Серед тих, кому це видовище розривало серце, був і 37-річний житель Осаки Момофуку Андо. Саме тоді він і задумався про можливість створення рамену, приготування якого займало б не години, а хвилини. Причому неодмінно дешевого і здатного до довгого зберігання, щоб його можна було витягти і використовувати саме в критичний момент.

А оскільки безплідним мрійником пан Андо не був (в його кар'єрі був не тільки різноманітний досвід підприємництва, але і робота банкіра), приступив до відповідних експериментів при першій можливості. Тоді ніхто не знав, наскільки блискуче його здавалося б неможлива ідея буде реалізована.

Тим не менш центральний компонент майбутнього шедевра — тонка локшина з борошна і води — доставила винахіднику багато клопоту. Різні зразки цієї важливої субстанції, які по черзі піддавали всім можливим видам кулінарної обробки аж до копчення, ніяк не хотіли відповідати поставленим завданням. Вони то раскисали, то не доходили до їстівного стану без звичного варіння, то не годилися для зберігання.

Але врешті-решт творець "миттєвого лагману" знайшов потрібне рішення, обсмаживши зварену в бульйоні "вереду" в розпеченому маслі. За деякими даними, не без втручання вищих сил, оскільки розігрітою сковородою насправді збиралася скористатися його дружина, а готова "спецвермішель" потрапила туди випадково. Але як би там не було, а успіх був очевидний: купання у фритюрі не тільки моментально підсушило смачну нитку з тіста, але і зробило її пористою. І це забезпечило варено-смаженій локшині здатність моментально пом'якшуватися при повторному контакті з водою. При цьому сам по собі отриманий "сухар" не втрачав набутих властивостей і не псувався.

Організація необхідного виробництва вже не становила для Момофуку Андо труднощів, і в 1958 заснована ним компанія Nissin Food Products Co., Ltd вивела на японський ринок принципово новий харчовий продукт — сухий рамен зі смаком курячого бульйону.

Завжди доречний

Правда, до цього моменту голоду в Країні сонця, що сходить, вже не було, тому спочатку новинку облюбували ресторатори, які спеціалізуються на виготовленні традиційного рамену. Поєднання нової локшини з наваристим бульйоном і іншими інгредієнтами "класики" публіці сподобалося, дарма що готова страва стала обходитися їй дорожче.

Однак трохи згодом народ розібрався, що переплачувати за революційний продукт в закладах громадського харчування нерозумно, оскільки для його перетворення в досить пристойну страву досить лише склянки окропу. А за останнім далеко ходити не треба. Далі ж ніхто не забороняє додати до готового виробу пару скибочок м'ясної нарізки, яйця, зелень, овочі — словом, всі ті різноманітні добавки, поєднання яких робить кожен рамен особливим.

Це призвело до того, що про "швидкий лагман" все частіше почали питати в магазинах. І незабаром локшину компанії Андо вже однаково цінували і ті, хто дуже дорожив часом, і ті, хто був обмежений у коштах. Або просто не надто добре готував.

На початку 60-х років ХХ століття чудесною "розчинкою" вже зацікавилися за найближчими межами Японії, а в 1965-1966 рр., і в США. Ще через п'ять років (в 1970 році) там з'явилася дочірня компанія Nissin Food Products Co., Ltd., а рік потому "містер Локшина" став продавати своє дітище не тільки в пакетиках, але і в термостійких пластикових стаканчиках — щоб можливість з'їсти порцію свіжого гарячого не залежала від наявності відповідної тари.

Ось тут-то можливості "швидкісної" локшини стали зрозумілі буквально всім. Невагомим і калорійним фастфудом стали запасатися кризові менеджери і дачники, мандрівники і студенти, "роботяги" та скаути. Стратегічним продуктом став він і для армії, а потім і для гуманітарних місій.

Більше того — в 1997 році була створена Всесвітня асоціація локшини швидкого приготування (англ. World Instant Noodles Association, WINA), штаб-квартира якої розташована в Японії. Її учасники не тільки ведуть статистику виробництва і продажу відповідного продукту в усьому світі, але й організовують термінову продовольчу допомогу в районах природних катастроф. Так, з останнього відкритого звіту організації випливає, що за 2018 рік нею виділено 678 тисяч порцій "швидкого лагману" для підтримки постраждалих від урагану у США, цунамі в Індонезії, тайфуну на Філіппінах, повеней в Індії і Лаосі і виверження вулкана в Гватемалі.

Імена і країни

Втім, справедливості заради слід визнати, що "миттєва локшина" користується попитом не тільки в критичних ситуаціях. Адже на неї припадає близько 5% всіх світових продажів продовольства. А заводи, що займаються її виготовленням, є чи не в кожній країні. В Україні, приміром, таке підприємство вперше запрацювало в 1995 році. Побудувала його компанія "Техноком", засновником якої став перший мільярдер В'єтнаму Фам Нят Віонг (в'єтн. Phạm Nhật Vượng). Це з його легкої руки будь-яку "розчинну" вермішель більшість українців іменує "мівіною". А ще через 15 років (у 2010 році) "мівіновий" завод став належати швейцарському концерну Nestlé.

А взагалі внутрішньоукраїнське "прізвисько" локшини швидкого приготування дозволяє зайвий раз звернути увагу на феномен перенесення назви з бренду на тип продукції. Як правило, це відбувається при першому знайомстві населення того чи іншого регіону з новим для нього типом товару. Найвідоміші приклади — слова "ксерокс" у значенні "копіювальний апарат" і "памперс" в значенні "одноразовий підгузник".

Що ж стосується винаходу Момофуку Андо, то в країнах, які вперше зіткнулися з ним "у виконанні" японської Nissin Food Products, зазвичай користуються терміном рамен (рамен). Ті ж, для кого першим "провідником" у світ сухого лагману стала Корея (точніше, заснована в 1969 році південнокорейська компанія Korea Yakult Co., Ltd — перший закордонний конкурент "містера Локшини"), знають цю продукцію як досірак (кор. 도시락, англ. Dosirak). У перекладі це слово означає "прямокутний бокс з сніданком".

Щоправда, найближчі наші північні сусіди, які щиро полюбили швидку локшину з Кореї у другій половині 90-х років ХХ століття, щоб уникнути небажаних асоціацій вважали за краще перейменувати її в доширак.

Через таке різноманіття імен "хвилинного лагману" навіть люди, що говорять одною мовою, часом можуть потрапити у складну ситуацію. Достатньо лише уявити туриста з Канади, який віртуозно володіє українською і ось вже в третьому супермаркеті нашої країни безнадійно запитує про рамен.

Улюблениця світу

Оскільки з моменту запуску першої фабрики "швидкого рамену" пройшло більше 60 років, технології його виготовлення, безумовно, змінилися. Сьогодні "суперлокшину" не роблять руками і не відварюють в бульйоні, а довіряють пресово-нарізний лінії і обробляють парою. А для додання їй заявленого смаку використовують сучасні добавки та ароматизатори.

Крім того, через регіональні особливості тієї чи іншої країни розміщені в ній виробництва змушені вносити у рецептуру "швидкісного лагману" інші поправки. Так, наприклад, якщо в складі локшини Момофуку Андо крім високоякісного хлібного борошна, води і солі нічого більше не було, то тепер в придуманому ним напівфабрикаті може міститися, припустимо, крохмаль або гуарова камедь. Ці інгредієнти бувають незамінні в тому випадку, якщо у роботу необхідно взяти борошно із зайвою або, навпаки, недостатньою клейкістю.

Особливості національних "мівін" можуть стосуватися і вибору рафінованого рослинного масла, в якому обсмажується готовий порційний "локшиноблок".

У нас, приміром, логічно вибирати соняшникову. У середземноморському регіоні — оливкову. А в зоні вирощування олійних пальм, природно, пальмову.

Від століттями сформованих харчових звичок тих чи інших народів може залежати навіть довжина "моментальної" локшини. Приміром, у Європі та Америці, які звикли їсти виделками-ложками, тістові нитки роблять більш короткими, ніж в азіатських країнах. Втім, перерахування подібних відмінностей можна було б продовжувати довго. Тому нехай ніхто не дивується з того, що дегустація "аварійного фастфуду" у різних країнах може бути несподівано цікавою.

Набагато важливіше, що чутки про шкідливість "сухого лагману" сильно перебільшені. В іншому випадку його не взяли б в космос. Тим не менш, з 2005 року цей продукт під назвою Space Ramen виходить на орбіту. Правда, через особливості харчування в невагомості "локшиноблоки" довелося зробити малятками - на один ковток, та ще й додатково скріпити яєчним білком — щоб вермішелини точно не розбіглися.

Тепер космонавти в будь-який момент можуть опинитися на одній гастрономічної хвилі з "землянами", які щорічно з'їдають немислиму кількість швидкої локшини. І це не перебільшення: із вже згадуваного вище звіту WINA за 2018 рік випливає, що жителі нашої планети вжили 103,62 млрд порцій цієї страви. З них рекордні 40, 25 млрд припало на Китай, 12, 54 млрд на Індонезію і 6,06 млрд — на Індію.

При цьому цікаво, що жодна з цих країн не увійшла до списку рекордсменів по споживанню "мівіністої" локшини на душу населення. Там у трійці лідерів Південна Корея (75 порцій на людину в рік), В'єтнам (54) і Непал, де на кожного за рік припадає 53 порції "делікатесу".

Україна, звичайно, і близько не підходить до подібних показників. Але зате може пишатися якістю свого "сухого рамену". Недарма його з задоволенням купує ЄС, на який в принципі припадає 69% всього експорту українських макаронних виробів (у валютному вираженні — 18,4 млн доларів за даними на 2015 рік). Найбільше нашу продукцію цінують в Німеччині (13% усіх "закордонних" продажів), Великобританії (12,6%) та Іспанії (12,3%).

Тож якщо з різних причин українському сніданку, обіду або вечері судилося складатися з локшини швидкого приготування, мучитися сумнівами про його їстівність точно не варто. Хоча і робити "розчинний лагман" основою меню теж не слід. Тим більше, що у світі все ще нескінченно багато інших продуктів, які потребують оцінки гурманів.