Долі третє. Як склалися кар'єри головних непрохідних кандидатів у президенти
Зазвичай на президентських виборах всі звертають увагу на виграв кандидата і того, хто їй програв. Але, крім них, завжди є ще "бронзовий призер", який теж володіє серйозним ресурсом, набирає досить серйозне кількість голосів і політичну кар'єру після виборів закінчувати не збирається. Ми з'ясували, хто займав "почесне" третє місце на виборах від 1991 до 2014 рр. і як складалася їхня доля до і після гонки.
Першим з третіх став дисидент та правозахисник Левко Лук'яненко. На виборах 1991 р. "батько незалежності", як його називають за авторство Акта про незалежність України, набрав 1 500 377 голосів, або 4,49%, поступившись Леоніду Кравчуку та В'ячеславу Чорноволу.
До цього як один з лідерів дисидентського руху він на березневих виборах 1990 р. був обраний у Верховну Раду УРСР від округу в Івано-Франківській області, а в квітні того ж року став керівником Української республіканської партії, яка пішла паралельним курсом з Народним рухом. Конкурувати з популярним колегою-дисидентом В'ячеславом Чорноволом за керівництво Рухом Лук'яненко, природно, не міг, тому і створив свою партію, в якій залишався чи не 20 років.
У 1992 р. він склав депутатський мандат і зайнявся розвитком дипломатичної служби України на посаді посла в Канаді, хоча вже в наступному році подав у відставку через незгоду з політикою Леоніда Кравчука по розділу Чорноморського флоту. На виборах 1994 р. він знову пройшов до парламенту від округу у Волинській області, однак у велику політику йому повернутися було вже складно.
На наступних парламентських виборах 1998 р. домовитися з іншими потужними правими силами, зокрема Рухом, Лук'яненко і УРП не вдалося, і Раду він не пройшов.
Утім, повернутися у політику йому вдалося вже на наступних виборах. У 2000-2001 рр. він став одним з лідерів протесту "Україна - без Кучми". У 2002 р. об'єднався з одним з лідерів опозиції Юлією Тимошенко, і Республіканська партія приєдналася до БЮТ, Лук'яненко став п'ятим номером у списку і пройшов у Раду. Тоді Левко Григорович вже не був лідером партії, а нею керував Анатолій Матвієнко.
У Раду Лук'яненко пройшов ще раз у 2006-му, але вже як безпартійний, за списком БЮТ, на вибори ж у наступному році він вирішив не йти. Один з найвідоміших дисидентів залишався активним політиком аж до останніх років, пристрасно тавруючи Віктора Януковича і підтримуючи Революцію гідності і націоналістів, в ній брали участь, - "Правий сектор" і "Азов". Словом, автор "Сповідь у камері смертників" прожив довге політичне життя, в якій перші президентські вибори були важливим, але лише епізодом.
Найдовше лауреатом "бронзи" на виборах президента випало бути Олександру Морозу. Політичну кар'єру Олександр Мороз почав ще в Радянській Україні. З 1983 р. він був секретарем Київської облпрофради, а згодом - першим секретарем РК КПУ.
У 1990 р. Олександра Мороза обрали народним депутатом України, він став лідером комуністичної більшості в парламенті. Після заборони КПУ був одним з ініціаторів створення Соціалістичної партії України і очолив її, але на перших виборах президента не балотувався.
Вперше Олександр Мороз пішов на вибори у 1994 р. та набрав на них 3 466 541 голос, або 13,33% - цілком непоганий результат, але, щоб змагатися з Кравчуком і Кучмою, цього було явно недостатньо.
Крім балотування у президенти, глава Соцпартії кілька скликань поспіль був нардепом і проводив свою партію в парламент. Посаду голови Верховної Ради політик обіймав двічі: при президентстві Кучми - з 1994 по 1998 рр., і Віктора Ющенка - з 2006 по 2007 рр.
Під час свого першого спікерства головний соціаліст зіграв ключову роль у прийнятті Конституції України. Тодішній президент Леонід Кучма хотів провести референдум: на народне обговорення виносилося той варіант документа, який концентрував владу в руках президента. 27 червня 1996 р. Мороз ініціював невідкладний розгляд проекту, щоб не допустити референдуму, і депутати безперервно приймали Основний Закон цілу добу - до ранку 28 червня.
На виборах-1999 головним опонентом чинного глави держави виступав зручний йому головний комуніст Петро Симоненко, і посприяв цьому в значній мірі Мороз. Справа була так: напередодні президентських виборів, 24 серпня, у День незалежності в Каневі чотири опозиційні політики оголосили про створення першої в історії незалежної України політичної коаліції - "Канівської четвірки". До її складу увійшли депутати, які мали політичний досвід і були опозиційно налаштовані до влади: голова Ради Олександр Ткаченко, екс-глава Ради Олександр Мороз, колишній прем'єр-міністр України Євген Марчук і мер Черкас Володимир Олійник.
Згідно їх домовленостям планувалося висунення від "четвірки" єдиного кандидата. Проте вже після того, як єдиним кандидатом був оголошений Євген Марчук, Олександр Мороз публічно відмовився від домовленостей і на президентські вибори пішов самостійно, знову ставши третім, отримавши 2 969 896 голосів, або 11,29% відповідно.
Після першого туру президентських виборів у 2004 р., коли між собою змагалися Віктор Ющенко і Віктор Янукович, глава Соцпартії набрав 1 643 098 голосів, або 5,82%. Знову ставши третім, він приєднався до "помаранчевої коаліції", в якій перебувала Юлія Тимошенко, і підтримав кандидатуру Віктора Ющенка, що в значній мірі визначило перемогу останнього.
Після коаліції з Партією регіонів і комуністами в парламенті, обраному в 2006 р. до Морозу приклеївся ярлик "зрадника", та на позачергових виборах у Раду в 2007 р. партія не подолала 3%-ний бар'єр. Більше "бронзу" Мороза на виборах брати не вдавалося, хоча він і намагався.
У 2014 р. він вийшов із Соціалістичної партії України, яку зараз очолює одіозний Ілля Ківа, і створив нову структуру під назвою "За правду і справедливість", яка перетворилася в Соціалістичну партію Олександра Мороза. У виборах-2019 Мороз спочатку вирішив брати участь, але в останній момент знявся з виборів, пояснивши це тим, що "все вирішують олігархи".
Наступний за рахунком третій кандидат - Сергій Тігіпко, який брав участь у виборах-2010 і фінішував третім, після Віктора Януковича і Юлії Тимошенко, набравши 943 430 голосів, тобто 5,23%.
Виходець із середовища комсомольців-активістів "дніпропетровського гнізда", Тігіпко зробив стрімку кар'єру. У 1991-му Тігіпко стає заступник голови правління комерційного банку "Дніпро". А в березні 1992 . - головою правління нового дніпропетровського Приватбанку. У 1994 р. Тігіпко став позаштатним консультантом президента Леоніда Кучми з питань грошової політики.
Після цього він став віце-прем'єром з питань економічної реформи в уряді Павла Лазаренка (квітень-липень 1997-го), віце-прем'єром з питань економіки в Кабміні Валерія Пустовойтенка (1997-1999), міністром економіки в уряді Віктора Ющенка.
У 2000-му на довиборах до Верховної Ради у виборчому окрузі в Павлограді стає нардепом, у 2002-му повторно проходить в парламент за списком пропрезидентського блоку "За єдину Україну". За час політичної кар'єри Тігіпко був членом РНБОУ, входив в склади і керував різними урядовими комісіями, радами і комітетами.
У листопаді 2004-го пішов з великої політики. Зосередився на управлінні власним великим бізнесом - фінансовою групою ТАС, в яку входили ТАС-Інвестбанк, ТАС-Комерцбанк, ТАС-Бізнесбанк, страхова компанія ТАС, клініка сімейної медицини і ряд інших активів.
18 березня 2008-го прем'єр-міністр Тимошенко заявила, що призначила Тігіпка своїм радником. У той же час на пару з прем'єром він став співголовою новоствореної Ради інвесторів при Кабінеті Міністрів. 8 липня 2009 р. Тігіпко звільнився з посади радника глави КМУ за власним бажанням.
У червні 2009 р. повернувся в політику, а в 2010-му Тігіпко провів успішну кампанію і посів третє місце на президентських виборах з результатом 3 211 257 голосів, або 13,06%. За його виборця спробувала поборотися Тимошенко, пообіцявши зробити Тігіпка прем'єр-міністром, але він вибрав більш ідеологічно близької Януковича. Після виборів Тігіпко отримав посаду віце-прем'єра з питань економіки в уряді "регіонала" Миколи Азарова. 9 грудня 2010-го в результаті розпочатої адмінреформи став віце-прем'єр-міністром - міністром соціальної політики.
У тому ж році він розпустив свою партію "Сильна Україна" і був обраний заступником лідера Партії регіонів. В результаті президентських виборів 2014 р. Тігіпко не зміг повторити свій результат зразка 2010-го і посів лише 5-е місце серед всіх кандидатів з результатом 5,23%, після чого знову з головою пішов у бізнес.
Останній третіх на сьогодні - Олег Ляшко. Головний любитель корів і власник "ляшкобуса" до початку своєї політкар'єри працював журналістом і редактором ряду газет: "Молода гвардія" (Київ), "Комерційні вісті", додаток "Політика" газети "Правда України", газета "Політика" (закрили за розголошення державної таємниці), "Свобода".
Політичну кар'єру Ляшко почав з того, що намагався пройти у Верховну Раду на виборах 2002 р., але зазнав поразки. Однак йому вдалося стати нардепом у 2006 р. від Блоку Юлії Тимошенко, у парламенті він був заступником голови комітету з питань бюджету. А в наступному скликанні Ляшко очолював тимчасову слідчу комісію Ради з розслідування можливих фактів порушення закону у сфері майнових, земельних, фінансових та інших відносин тодішнім мером Харкова Михайлом Добкіним і секретарем Харківської міськради Геннадієм Кернесом.
Після перемоги Януковича на виборах 2010 р. Ляшка виключили з фракції БЮТ "за співпрацю з коаліцією більшості, зокрема, за голосування за зміни до Конституції, закон про Кабінет Міністрів і Регламент Верховної Ради України". Перед цим відомий скандал спалахнув, коли у мережі з'явилося відео допиту (у 1993 р.) людини, схожого на Ляшка. На кадрах людина визнається слідчому, що вступав в гомосексуальні відносини з високопоставленим чиновником на ім'я Боря в обмін на допомогу у вирішенні особистих питань.
Незважаючи на зіпсовану репутацію, у 2012 р. Ляшко знову став народним депутатом: був висуванцем власної Радикальної партії і зайняв посаду заступника голови комітету Ради з питань фінансів і банківської діяльності.
Підтримавши Майдан, в 2014 р. Ляшко посів третє місце на виборах президента України, набравши 1 500 377 голосів, що склало 8,32%. Восени того ж року Ляшко вдалося втретє стати нардепом і провести в парламент не найменшу фракцію.
У 2015 р. після голосування за децентралізацію Ляшко заявив про вихід його партії з коаліції і перехід в опозицію. Втім, його "опозиційність" виявилася досить умовною - "радикали" легко могли додати голосів для важливого законопроекту коаліції. Швидше за все, на виборах 31 березня головному "радикалу" не вдасться стати третім знову, що, втім, для Ляшко не надто важливо. Головне для нього забезпечити заділ для проведення в парламент своєї фракції.
Підсумовуючи, можна сказати, що нікому з третіх так і не вдалося стати хоча б другим. Схоже, третє місце на президентських виборах ставить на політиці якесь клеймо непрохідного. Чи збережеться така тенденція після нинішніх виборів, де на почесне третє місце "претендують" три головних кандидата, дізнаємося найближчим часом.
