• USD 28.2
  • EUR 33.3
  • GBP 36.5
Спецпроекты

Біологічна зброя чи збіг обставин. Як тиф викосив Українську Галицьку Армію

Весна 1920 року принесла часткову перемогу над одним з найнебезпечніших ворогів Української Галицької армії — висипним тифом, який здесяткував її восени попереднього року

Тифозний барак. Так виглядав вокзал Жмеринки восени 1919 року. Малюнок Л.Перфецького
Тифозний барак. Так виглядав вокзал Жмеринки восени 1919 року. Малюнок Л.Перфецького
Реклама на dsnews.ua

Восени 1919 року становище Дієвої армії УНР та Української Галицької армії, яка влилася до неї у липні 1919 року, було незавидним. До усіх військових та організаційних проблем доклався висипний тиф.

Тиф віддавна був супутником війни та бідності — недаремно його називають ще воєнним тифом та тюремною гарячкою, але щоб пошесть поховала шанси цілої країни на державність — навіть з усіма супутніми факторами — таке траплялося нечасто.

Восени 1919-го Українська Галицька Армія, по суті, потрапила у девʼятий вал епідеміологічної бурі, яка здійнялася разом з Першою світовою війною. Тиф зʼявляється там, де немає можливості хоча б раз на тиждень помитися, змінити білизну та продезінфікувати верхній одяг. Платтяна воша, яка є різновидом головної і основним переносником тифу, "мешкає" у складках та швах одягу.

Сам процес передачі рикетсій Провачека (саме так називається збудник тифу) відбувається не через укус зараженої воші, як можна було б подумати. Воші при укусі одночасно випорожнюються на шкіру жертви. Тим часом укушене місце починає свербіти і, намагаючись полегшити свербіж, людина, чухаючись, втирає екскременти воші у ранку, звідки вони і потрапляють у кров.

Минало від шести днів до трьох тижнів і хворий відчував слабкість, за день-другий температура підвищувалася до 39-40 градусів, наростав біль голови, ломота у кістках. У тяжких випадках гарячка супроводжувалася маренням, у якому хворим зʼявлялися фантастичні видіння. Це змушувало їх зриватися з ліжок і чи то боротися, чи то тікати від чудовиськ, які ввижалися у мареві. Цей період тривав до місяця, саме тоді траплялася основна кількість смертей — людей вбивала не гарячка, а розрив серця, яке не витримувало високої температури. Після того, як гарячка спадала, людина ще якийсь час лежала повністю без сил — у цей період навіть простий перехід від ліжка до дверей палати міг виявитися для виснаженого хворого смертельним. До гарячки, завдяки якій тиф став "впізнаваним", додавалися висипання, аритмія, дезорієнтація у часі та просторі. Внаслідок хвороби можна було оглухнути до кінця життя, а головний біль спостерігався ще кілька тижнів після закінчення гострого періоду. Після того, як нормалізувалася температура, хворий потребував щонайменше місяць на відновлення, яке зазвичай супроводжувалося вовчим апетитом.

Оскільки воші, як і належить комахам, надзвичайно плодючі, то заходи на зразок вишукування вошей у одязі у боротьбі з тифом не допомагають. Необхідна масова поголовна дезінфекція та забезпечення доступності регулярного миття і зміни білизни.

Реклама на dsnews.ua

Окопне життя часів Першої світової створило всі умови для поширення інфекції. Але лише на території колишньої Російської імперії тиф набув катастрофічних розмірів. У 1914-1915 році саме вихідці з цих теренів принесли хворобу у табори військовополонених. Причина була банальною: гостра і хронічна нестача в Російській імперії медичних працівників. Земські лікарі не могли стабілізувати ситуацію там, де була потрібна жорстка державна політика. Імператорська армія, при всіх її недоліках, була місцем, де з інфекціями достатньо стабільно, хоч і з перемінним успіхом, боролися. Але і її засоби виявилися безсилі перед одноразовим масовим напливом тисяч людей з регіонів, де воші були звичним явищем. Проблема посилювалася умовами окопного життя.

У 1917-му, разом із розвалом фронту, демобілізовані за принципом "бери шинель, пошли домой" солдати і підофіцери колишньої імператорської армії рознесли воші, а з ними разом і тиф, по всій імперії. Через загальний занепад і, зокрема, руйнацію медичних служб, поширення хвороби швидко стало неконтрольованим, а загальний хаос 1919-го в Україні сприяв тому, що тиф дослівно не знав кордонів. Ось у це пекло і потрапили галичани після переходу Збруча у липні 1919-го.

Попри те, що тиф загалом вважається хворобою холодної та вологої пори року, він почав поширюватися ще з літа. Особливо різко кількість хворих "рвонула" вверх з 22 серпня. За даними головного санітарного лікаря УГА Андрія Бурачинського, на початку жовтня 1919-го серед вояків та офіцерів Галицької армії було 6 тис. хворих, наприкінці місяця кількість хворих збільшилася до 11 тис., а станом на 12 листопада хворих було вже 13 тис.

За іншими даними, загальний підсумок станом на кінець жовтня 1919 року виглядав ще більш невтішним: з 40 тисяч вояків та офіцерів Української Галицької армії у строю залишалося тільки 10 тисяч. Хоча, імовірно, до такої статистики доклався не тільки тиф, а й інші хвороби, а також наслідки незадовільного санітарного стану та поранень.

Лікарні Вінниці, Жмеринки, Хмільника, Літина і Немирова виявилися переповненими, у Жмеринці на тифозну лікарню перетворилася споруда вокзалу. Воїн армії УНР, а згодом історик Лев Шанковський так описував ситуацію: "Шпиталі, призначені на кількасот хворих, мали їх по кілька тисяч. Хворих не було де й на чому положити чи накрити, нічим нагодувати, не говорячи вже про лікування і хворі масово вмирали. З кожним тижнем число захворювань збільшувалося. Вкінці не було вже кому робити домовин, ані копати могил. Були випадки, що мерці лежали по кілька днів між хворими або що вивозили їх за місто і лишали непохороненими".

Ліків справді був гострий дефіцит. У розпорядженні лікарів УГА був препарат неосальварзан, втім, бракувало і його. Хоча такого дефіциту могло і не бути — ще в червні 1919 року українська дипломатична делегація в Парижі купила у Американської Ліквідаційної комісії ліків, санітарного матеріалу та одягу для вояків на загальну суму $8 млн. Весь цей вантаж уже стояв готовий для відправлення в Україну — але відправка була заблокована французьким урядом. Крім того, тривала загальна блокада українських кордонів.

Єдиним, що зуміло прорватися до знесиленої тифом армії, став санітарний поїзд на 200 ліжок, який доставила місія Міжнародного Червоного Хреста. Керівник місії МЧХ, майор Ернест Ледерей так описував побачене: "Пекло, яке я побачив на землі, було в Жмеринці. Туди прийшов транспорт з 2000 хворих, а в забудуваннях, призначених для них, могло приміститися найбільше 200 людей. Ті, що не найшли місця і ті, що їх ще ноги носили, розбрелися по місті і полягали під дверима хат, по коридорах хат, несучи зі собою пошесть поміж населення. Інші вмирали з голоду й холоду таки тут, на двірці у Жмеринці… По шпиталях бідні й нещасні хворі, що сяк-так рухалися, сидять на своїх тапчанах і дрожачими руками вибивають воші, які їх присіли….". 

Ернест Ледерей був мало не єдиним, хто системно і вголос говорив про те, що українська армія потребує допомоги, а на території її перебування розгортається гуманітарна катастрофа. На жаль, його голос не був почутий.

З плином років обставини епідемії — раптовість і висота "девʼятого валу" інфікування, мовчання світу, який не перервав блокаду навіть маючи достеменні дані про явну катастрофу — наведуть історика Льва Шанковського на думку, чи не був тиф знаряддям бактеріологічної війни проти української армії.

Підозрілого відтінку уся ситуація набрала також через підозрілий збіг обставин. У травні 1919-го, безпосередньо перед відправкою на Схід армії Галлера, складеної з поляків, які опинилися поза Польщею, з Інституту Пастера пропали пробки зі збудником тифу. Армію Галлера, хоча це й порушувало домовленості Польщі з французьким урядом, було кинуто проти Української Галицької Армії на Поділлі. А от винуватця пропажі збудників тифу так і не знайшли. Слід зазначити, що у закладах Інституту зберігаються "чисті" культури, отже, з сильнішою вірулентністю, ніж зазвичай. А тиф спалахнув у рядах Галицької армії улітку 1919 року, ще до того, як вона перейшла Збруч — і після початку боїв з армією Галлера.

Версії про "бактеріологічну зброю" мають, проте, великий ґандж — незрозумілим залишається, чому і як тиф "чекав" аж до жовтня 1919-го — чому б хворобі не спалахнути відразу? Хоча тиф належить до хвороб, які мають доволі чітку динаміку: спалахи зазвичай стаються у холодну пору року, а ознаки проявляються достатньо швидко.

Втім, у "сусідів" і противників УГА — "білих" та "червоних" росіян — справи з тифом були не кращими. "Поїзди були переповнені мертвими і конаючими, до яких нікому не було далі. Таким "потягам смерті" було заборонено зупинятися на станціях, а тіла викидали через вагони потягів на ходу, "так безцеремонно, як курець викидає недопалок". …3 лютого 1920 року у снігах недалеко Новоніколаєвська (сьогоднішній Новосибірськ) лежало близько 20 000 тіл", — так описує один з тисяч епізодів сучасний дослідник теми. Загалом на совісті епідемії тифу на терені бойових дій у 1918 — 1920 рр., за даними дослідника теми Артура Аллена, від 25 до 30 млн хворих, з яких загинуло близько 6 млн — як військових, так і цивільних.

Але, незалежно від походження вогнища епідемії, вона таки стала частиною політичної гри. Блокування допомоги Галицькій армії і Дієвій армії УНР поєднувалося з доволі активним просуванням серед політичної верхівки ЗУНР та частково вищого командування УГА ідеї домовленості з Добровольчою армією. "Мотором" усіх цих заходів була Франція, яка переслідувала подвійну мету: сформувати "буферний пояс" проти комуністичної загрози, основною ланкою якого мала стати Польща, та закріпити статус континентального лідера. Окрім того, грала роль інерція союзницьких зобовʼязань у рамках Антанти і памʼять про Берестейський мир між Україною та Німеччиною, який з французької перспективи виглядав зрадою - як окремий субʼєкт політичного процесу Україна не розглядалася.

Провідниками, за допомогою яких передавалася поразницька інформація разом з відповідними настроями, стали представник ЗУНР в українській делегації у Парижі Василь Панейко та частина офіцерів.

Симон Петлюра на нараді у Жмеринці 4 листопада просто-таки благав протриматися ще два тижні, маючи на руках донесення розвідки. У відповідь почув від присутніх на нараді офіцерів УГА твердження, що армія протримається щонайбільше кілька днів. Переламати ситуацію спробував Степан Шухевич, який негайно сконтактувався безпосередньо з командирами частин і отримав відповідь, що армія може ще триматися — зрештою, у самих денікінців ситуація не була безхмарна.

Також повний розлад у армії заперечував Дмитро Паліїв, на той час — адʼютант генерала Тарнавського. Одначе, це все не допомогло і 6 листопада 1919 року УГА уклала сепаратний договір з денікінцями. І хоча після розголосу керівництво УГА спочатку відмовилося ратифікувати ту угоду, вже 17 листопада в Одесі була укладена нова угода. УГА перейшла на бік денікінців.

Без сумніву, епідемія тифу стала вагомим додатковим аргументом до такого рішення, попри те, що не всі погоджувалися з тезою про безнадійність ситуації.

У той час, коли стрільці УГА помирали від тифу, уже була винайдена вакцина від цієї страшної хвороби, — перша доза вакцини зʼявилася 1918 року і першим, хто випробував її на собі, був сам винахідник — Рудольф Вайгль. До війни він викладав мікробіологію як приватний доцент кафедри зоології факультету філософії. Народжений у 1883 році, він не перетнув верхньої межі призовного віку, тому був мобілізований на самому початку війни. Через характер його професійної освіти він не потрапив на фронт, але був відправлений як мікробіолог до епідемічної лікарні в Кракові, а потім у Тарнові.

Під час військової служби він не переривав свою наукову роботу, головною темою якої був тиф. У процесі досліджень сам перехворів на тиф, причому, уже знаючи, що хворий, попросив дружину, аби спостерігала за ним і нотувала усі спостереження, а сам не припиняв дослідів, поки остаточно не звалився у тифозній гарячці.

Втім, більшість жертв тифу у 1919 — 1920 роках, серед них і бійці української армії, не мали шансів отримати цю вакцину, виробництво якої і до сьогодні залишається вельми трудоємкою справою. Тож довелося використовувати перепочинок, який вирвали ціною угоди з денікінцями, а з лютого 1920 — з червоними, вже під абревіатурою ЧУГА (Червона Українська Галицька Армія). Своє зробила зима, яка дала можливість "зібратися до купи", перечекати епідемію, яка поступово пішла на спад. Зменшенню захворюваності сприяли також жорсткі заходи "санітарної диктатури", які вжила радянська влада у лютому-березні 1920-го.

Але для змагань за українську національну державність "перемога" над тифом була запізнілою.  

    Реклама на dsnews.ua