• USD 28.2
  • EUR 33.3
  • GBP 36.5
Спецпроекты

Бупри замість в'язниць і трудові армії. Як у 1920-му працювати примушували

У червні 1920-го більшовики посилили і унормували боротьбу з "прогулами" та "трудовим дезертирством"

Агітаційний плакат більшовиків, 1920-й рік
Агітаційний плакат більшовиків, 1920-й рік
Реклама на dsnews.ua

Після опанування більшовиками України знову активізувалося розпочате роком раніше комуністичне будівництво. Однак практичні підходи до його втілення були змінені.

У деяких сферах будівники комунізму були лояльніші до українців і не вимагали втілення тих своїх програмових засад, впровадження яких в життя не диктувалося нагальними потребами. Приміром, характерне для 1919-го визнання "буржуазності" української мови та взагалі другорядності національно-культурних потреб українців у 1920-му змінилося на публічне визнання "домінуючої" ролі та державного статусу української мови. Через потребу заручитися підтримкою селянства цього разу більшовики наважилися на втілення так і не здійсненої у 1919-му році обіцянки про розподіл великих землеволодінь. Обережнішими вони стали і в кадрових питаннях. Зокрема, хоч і непублічно, але при завоюванні України наприкінці 1919-го — початку 1920-го Кремль надав розпорядження, щоб відповідні установи "утримувалися від надсилання євреїв на Україну".

Відбулися зміни і в регулюванні економічних потреб. В 1919-му ще було широке поле для втілення популярного і толерованого самим Леніним гасла "Грабуй награбоване!", тому більшовики активно користали з різного роду "контрибуцій з буржуазії" та реквізиції білизни, одягу тощо. Та найвдалішим інструментом збагачення того року стала емісія. За підрахунками радянських економістів у 1919-му році за рахунок емісії на усій підконтрольній більшовикам території було вилучено вчетверо більше коштів, аніж від продрозкладки. А якщо врахувати українські реалії, то частка емісії була ще вагомішою. Автор згаданих підрахунків Олександр Айхенвальд у середині 1920-х підкреслював у своєму підручнику з економіки: "Радянська влада використала емісійне знаряддя як джерело коштів та як один із засобів експропріації буржуазії". Пояснення цієї тези було гранично відверте: випуск нічим незабезпеченої грошової маси, писав автор, "перетворював усі ці "запаси грошенят", що до них ніякими податками не можна було дістатися, в купу "нікчемного, нікому не потрібного паперу".

У 1920-му предметів для вилучення та подальшого поділу відчутно поменшало. Хоча різного роду контрибуції і реквізиції влада і далі практикувала, для задоволення навіть мінімальних потреб їх вже не вистачало. Ефективність емісії теж впала, натомість кількість здобутого з допомогою продовольчої розкладки (прямого вилучення продовольства у селян) у 1920-му у межах усієї контрольованої більшовиками території зросла більше ніж удвічі порівняно із 1919-м — зі 121 до 253 млн. руб. (у дореволюційних золотих рублях). Країна переходила від проїдання награбованого до створення власної моделі економічного відтворення.

Діяли більшовики згідно із своїми уявленнями. Ще у написаній в 1918-му більшовицьким теоретиком Ніколаєм Бухаріним популярній "Програмі комуністів (більшовиків)" зазначалося: "Нараховує центральне статистичне (рахункове) бюро, що в рік треба витворити стільки-то а стільки-то чобіт, штанів, ковбаси, вакси, пшениці, полотна, і так дальше; вираховує воно, що для того повинно робити на поли така-то кількість товаришів, на ковбасних заведенях така-то, в великих кравецьких суспільних заведенях така-то, — і от таким способом розділюють ся робочі руки". У цій же програмі він вказував на ключову відмінність від комуністів-анархістів: більшовики виступають за максимальну (світову) централізацію цього процесу.

Практика, зрозуміло, засвідчувала неможливість ефективного втілення такої моделі. Попервах, а комуністичне будівництво на території Росії почалося навесні 1918-го, більшовицькі керманичі говорили про намір "повести за собою" основну масу населення. Так, у датованій 17-м вересня 1918 року промові майбутнього очільника Комуністичного Інтернаціоналу Григорія Зиновʼєва йшлося про намір "повести за собою" 90% населення, а решту пропонувалося знищити.

Реклама на dsnews.ua

Однак після нищення буржуазії (а воно було не лише фізичним, а й "депортайційним", чим більшовики вихвалялися навіть у наглядній агітації), зʼясувалося, що маси "повести за собою" не вдається.

Постало питання — як то все пояснити теоретично та що робити практично?

За теорією справа не забарилася. У травні 1920-го вже згаданий Бухарін у схвально прийнятій Леніним "Економіці перехідного періоду" розставив крапки над "і". Зокрема, він наголошував: "Пролетарський примус у всіх своїх формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є, як парадоксально це не звучить, методом вироблення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи". У цій праці лунала ода "революційному примусу", який, мовляв, не лише руйнує структуру старого суспільства, а й є основною "силою зчеплення, організації, будівництва". Автор наголошував, що чим більш потужним і всеохопним буде цей примус, тим коротшим виявиться перехідний період до нового суспільства, у якому встановиться вже своя рівновага.

Форму організації примусової праці підказало саме життя. На початку 1920-го з перемогою над денікінцями акцент у політиці Кремля почав зміщуватися на "господарський фронт". Вкрай потрібною була організована робоча сила. При цьому проводити демобілізацію було ще зарано, оскільки остаточно ворог ще не був переможений. Тому спочатку влада пішла шляхом організації трудових армій.

Зокрема, в оприлюдненій на початку лютого постанові про утворення Української ради трудової армії зазначалося: "В розпорядження Укррадтрударму передаються військові частини, резервні або із запасних частин фронту (дивлячись по умовах), в розмірі не менше армії. Ці частини використовуються як робітнича сила або як знаряддя примусу зглядно на обставини". Завданням Укррадтрударму визначалося "максимальне збільшення здобичі продовольства, палива, сирцю, встановлення трудової дисципліни в підприємствах, постачання підприємств робітничою силою". Додамо, що саме цей орган, очільником якого перші два місяці був Йосиф Сталін, ініціював схвалене згодом Кремлем збільшення території УСРР на сході.

У трудових арміях працювали офіційні військовослужбовці. Оскільки ж примус на той час бачився універсальним вирішенням проблеми, то влада подібний зразок намагалася ширити якомога активніше. Власне, такий курс було визначено ще за кілька місяців до зробленого Бухаріним теоретичного обґрунтування. Лев Троцький 22 січня 1920-го в газеті "Правда" опублікував тези, з яких випливало, що керівництво партії розглядає заходи щодо мілітаризації праці як метод здійснення загальної трудової повинності. Мілітаризація розпочалась з видобутку вугілля і поступово охоплювала все нові й нові галузі виробництва.

Праця на державу ставала обовʼязком кожного громадянина, причому, як зазначав Бухарін, "при системі пролетарської диктатури "робітник" отримує суспільно-трудовий пайок, а не заробітну плату". В оприлюдненій 23 березня 1920-го "Тимчасовій постанові Уповноваженого Наркомату праці і соціального забезпечення" зазначалося: "Всі здатні до праці горожани УСРР від 16 до 50 років не мають права відмовлятися від праці, запропонованої їм підвідділом підрахунку і розподілу або його агентами". Окрім примусу, для організації праці широко використовувалася і пропаганда. 

Для залучення до праці на усіх рівнях створювалися комітети з трудової повинності. 11 квітня 1920-го було опубліковано тимчасове положення "Про Всеукраїнський комітет загальної трудової повинності". Права ухилятися від праці не мав ніхто. Детальніше процедура розроблялася в інших постановах.

За недостатньої кількості працівників тієї чи іншої спеціальності або ж чорноробів спеціальні комісії з проведення трудової повинності мали право надсилати на цю роботу безробітних інших професій. За потреби вони мали право перекидати робочу силу в інші місцевості — у цьому випадку робітники не мали права відмовитися від переїзду. Відзначалося, що за умови порушення вказаних настанов "накладається кара в адміністративному порядку аж до передання в карні трудові частини та арешту строком до 2 тижнів". При цьому безробітні позбавлялися ще й права на допомогу на період до 3 міс. Згодом покарання посилилися.

Проблему роботи за фахом кваліфікованих працівників влада намагалася вирішити шляхом "професійних" мобілізацій, які стояли вище за "звичайні", але поступалися "військовим". Наведемо приклад вчителів та професорів, хоча подібні постанови про мобілізацію чи притягнення до обовʼязкової трудової повинності ухвалювалися і щодо працівників мистецтва, нафтовиків, будівельних працівників, медиків тощо.

Оскільки "суспільно-трудовий пайок" мобілізованих на виконання трудової повинності як правило не задовольняв робітників, та й не залежав від продуктивності праці, то дедалі поширенішими ставали спроби ухилитися від такої праці. Відповідно, влада удосконалювала методи боротьби з такими ухиляннями.

5 червня Раднарком УСРР увів у дію на території України постанову РНК РСФРР "Про боротьбу з прогулами". Прогулом визначалася "неявка на роботу без правних підстав". За перший день прогулу знімалося 15%, за другий і третій — додатково 25 та 60% місячної премії. При цьому робітник повинен був відробити прогули в надурочний час або в святкові дні, причому ця праця не обовʼязково мала бути за спеціальністю. Прогул більше 3-х днів тягнув за собою передачу справи до дисциплінарного суду, адже розглядався як саботаж. Окремо підкреслювалося, що особи, "котрі ухиляються від обовʼязку відробити прогул, підлягають увʼязненню в концентраційний табір".

Проблему "догляду за табельною реєстрацією виходів на працю" поклали на керівників установ та підприємств, які могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності у випадку "виявлення неправильностей" комісіями з трудової повинності. Законною підставою для неявки була довідка від лікарів, причому список осіб, яких уповноважували давати такі довідки, зазначався окремо.

У червні також різко активізувалася боротьба з "трудовою дезерцією", покарання за яку постійно шліфувалися і вдосконалювалися, а тлумачення самого поняття — розширювалося. Було ухвалено кілька рішень, найбільш промовистим з яких стала оприлюднена 11 червня постанова Головного і Всеукраїнського комітетів трудової повинності "Про діяльність Дезертиркомісій боротьби з дезерцією праці (постанова)". Ці комісії отримували великі повноваження. Вони повинні були не лише реагувати на звернення різного роду підприємств та установ щодо невиходу на роботу їхніх працівників, а й (за списками) вишукувати тих, хто не зʼявився на трудову мобілізацію. Мало того, у п. 4 постанов відзначалося: "Дезертиркомісії при облавах і перевірці документів про відношення до військової повинності рівночасно установлюють, яку працю виконує та чи інша особа і чи не є вона дезертиром праці". Комісії повинні були затримувати також тих, хто мав бути мобілізований по професійній мобілізації, але працював не за фахом.

Основним інструментом впливу на "дезертирів праці" було накладення покарань. Кари для "ухильників" коливалися від дисциплінарного суду і штрафу до арешту, публічної примусової праці та відправлення у штрафні трудові частини строком до 6 місяців.

А от у тих, хто сприяв дезертирам праці чи переховував їх, могли частково або цілком конфіскувати майно.

4 липня 1920-го у пресі було оприлюднено положення Всеукраїнського комітету праці "Про примусове притягнення осіб, не занятих громадсько-корисною працею". На різних рівнях влади утворювалися комісії із представників ВУЧК, НКВС, Наркоматів юстиції, праці, які мали виявляти осіб, не зайнятих "громадською корисною працею", тобто тих, хто "живе на нетрудовий доход", "ще не має певних занять", незареєстрованих безробітних та кустарів, "фіктивних учнів" та "радянських службовців, що займаються сторонніми справами в робочий час і нехтують службою". Для їхнього виявлення дозволялося за допомогою міліції та ЧК проводити "провірку населення в будинках, забавових і публічних місцях", різного роду облави та обшуки.

З намірами залучити якомога більше населення до "громадсько-корисної праці" повʼязане зникнення у правовому полі такого поняття як "вʼязниця". 18 квітня 1920-го була опублікована постанова Наркомату юстиції УСРР "Про скасування поділу вʼязниць на роди по важкості кари та зміну їхньої назви на "бупри" — будинки примусової праці". 22 квітня був опублікований циркуляр про зміну у судових вироках слів "замкнення в тюрьмі", яких "на території УСРР не існує", на "примусові роботи з позбавленням свободи". Мовляв, "вʼязниця" — то атрибут гнобительського минулого, а праця — вона виховує.

Постанови про застосування трудової повинності, трудові мобілізації та боротьбу з трудовим дезертирством видавалися включно до березня 1921-го, коли було ухвалено рішення про підвищення до 55 років віку чоловіків, які підлягають трудовій повинності.

Ухвалення постанов, як то є вже традиційним в Україні, зовсім не означало їхнього повсюдного виконання, тому час від часу документи фактично дублювалися. Для їхнього реального виконання, тобто, як вважали більшовистські керманичі, для швидшого завершення перехідного від капіталізму до комунізму періоду, потрібен був величезний апарат насильства. Керівник Організаційного бюро з відновлення промисловості в Україні Влас Чубар на V Всеукраїнській конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) визнав, що "обʼєктивні умови життя на Україні були такими, що примусового залучення до праці не можна було здійснювати у повній мірі внаслідок нестачі сил примусу". Як бачимо, про економічну недоцільність чи навіть тимчасовість примусу у 1920-му не йшлося. Про неефективність примусу почали говорити вже у лютому-березні 1921 року. 

    Реклама на dsnews.ua