• USD 28.3
  • EUR 33.5
  • GBP 37
Спецпроекты

"Нездорова національна відрижка": Як українська культура більшовикам на заваді стала

У серпні 1919-го центральні газети щойно організованої УКП(б) "Боротьба" та "Червоний стяг" опублікували "Пояснюючу записку до декрету про сприяння розвитку української культури". У ній йшлося про необхідність реального розвʼязків язання одного з ключових питань революції — національного

Реклама на dsnews.ua

Потреба розвитку української культури була пекучою. Характеризуючи тогочасну ситуацію Олександр Шумський, автор "Пояснюючої записки" (назва за газетою "Боротьба") до так і неухваленого декретом, наводив вражаючі цифри: "Утворилась яка тяжка інерція, що надзвичайно краснорічиво зʼєднання зʼясовується в цифрах взаємовідношення людності та середніх шкіл України — на 77,1% української людності припадає 121 шкіл, на 12,6% російської людності — 950 шкіл, иншими словами — 10,8% всіх середній шкіл припадає на частку всієї корінної людності та 84,7% на частку російської людності". З огляду на наведень нижче приклад ставлення до написаних українською мовою книг та покарання шомполами за їхнє використання сподіватися на покращення становища не доводилося.

Саме такого роду випадки, які, по суті, були типовими для того часу, спонукали боротьбистів до спроби законодавчо закріпити певні права чи навіть переваги української культури.

Одним із ключових положень пропонованого О. Шумським декретом було директивне переведення на українську мову навчання шкіл "у місцевостях, де переважає українська людність". Видання такого законодавчого акту мало, за думкою його ініціаторів, перевести національне питання із політичної площини в культурну, оскільки "несвідомі революціонери" на місцях через переважну російськомовність владної номенклатури нерідко закривали навчальні заклади з українською мовою викладання. Тобто, як зауважував Ю. Лизун з Харківщини, "розвʼязків язували" національне питання "просто розносячи здобутки української національної культури на тріски".

Більшовики, апелюючи, зокрема, до тези про те, що цей декрет

"може тільки розпалити пристрасті у націоналістів"

Реклама на dsnews.ua

не допустили його ухвалення спочатку на рівні колегії Наркомату освіти (смороду малі там більшість), а потім і на засіданні ВУЦВК. Щоб зрозуміти, яким було реальне ставлення більшовиків до української мови та культури і чим воно було зумовлене, потрібен короткий огляд історії питання.

У жовтні 1918-го, складаючи на ІІ зʼєднання їзді КП(б)У в Москві плани на майбутнє, більшовики ухвалили рішення про приєднання України до Росії. Однак антигетьманське повстання під проводом Директорії змінило вже затверджений алгоритм дій. 28 листопада 1918-го у залізничному вагоні на вокзалі у Курську було створен Тимчасовий робітниче-селянський уряд України. З того часу захоплення республіки доріг під прикриттям гасла про відновлення української радянської державності.

Неочікувано для Кремля це гасло виявилося дуже вдалим. Україна була опанована малими силами — перш за все, через те, що на бік червоних масово переходили повстанські селянські загони та частини Дієвої армії УНР. І хоча не все було гладко і навіть така прорадянська партія як УСДРП (незалежних) називала більшовиків окупантами, все ж у січні-квітні 1919-го Червона армія захопила майже всю територію УНР.

З перших днів існування нової влади постало питання: як бути з українською мовою та культурою? І тут події розвивалися не зовсім так, як це мало бути за української державності.

Вже у лютому зʼєднання ясувалося, що робити українську державною чи хоча б однією з державних мов, або бодай якось підвищувати її формальному статус більшовики не збираються. І це попри передану 20 лютого Йосифом Сталіним пораду Кремля піти на вчинки боротьбистам та дозволити обидві мови — російську та українську — як державні. Вже через тиждень ЦК КП(б)У вирішив проігнорувати цю рекомендацію: "У питанні про мову, відносин між Росією та Україною і т. ін. жодних вчинок у.с.р (тобто "українським есерам" — саме така була формальна назва боротьбистів — — Авт.) за жодних обставин не робити".

Першим часом здавалось, що така непоступливість виправдовується практикою. Успішність в опануванні України пʼятому янила. А з утворенням у березні 1919-го Комуністичного інтернаціоналу соціалізм/комунізм бачився більшовицькими діячами як близьке майбутнє. Це мало бути індустріалізоване, максимально централізоване та стандартизоване суспільство. Щодо мовного питання, то загальновизнаною була така настанова, яку у 1916-му Ст. Ленін визначив такими словами: "Метою соціалізму є […], не лише зближення націй, але й злиття їх". Уявлення переважної більшості керманичів КП(б)У про перспективи розвитку української мови були сформовані цілковито у дусі цієї тези, тож турбуватися про розвиток української культури вони не збиралися.

Для ігнорування культурних потреб українців були й інші субʼєкта єктивні підстави. На відміну від

, тепер знання української мови чи українське походження не були критерієм відбору для діячів, яких Кремль спрямовував до України. У своїй масі новоявлені владні номенклатурники не були знайомі ні з українською мовою та культурою, ні з побутом та життєвим укладом українців. Тож зважати на "місцеві особливості" не збиралися. Та й висловлювалися з цього приводу навіть найвищі посадовці годиною доволі відверто. Так, голова Ради народних комісарів УСРР Християн Раковський на ІІІ Всеукраїнському зʼєднання їзді рад (6-10 березня 1919-го) зазначив: "

Ми покінчили з національними відмінностями, ми висунули на авансцену світової історії велику класову відмінність, поділ Європи на держави вже зникає в мороці минулого, тепер поділ проходити не за кордонами, а за класами

".

На цьому ж зʼєднання їзді радий надісланий Кремлем нарком продовольства Олександр Шліхтер, виходець з України, який, здавалася б, не заперечував існування української мови, відмовився … визнавати українську мову українською! Свою промову на зʼєднання їзді він почав такими словами: "Я хоч і розумію рідну мову, але я тільки шевченківську розумію, а не галицьку, а через ті говоритиму по-російськи". У майбутньому таке розділення української на "шевченківську" та "галицьку" стане одним із улюблених прийомів супротивників коренізації/українізації, в тому числі, і здійснюваної за межами УСРР. У фактично незмінному вигляді воно дожило до наших днів! До речі, слід зауважити, що представників Галичини на зʼєднання їзді не було.

Найяскравішим відображенням більшовицької позиції — як з огляду на статус промовця, так і на зміст висловлювання, — стали слова наркома юстиції Олександра Хмельницького, який був основним доповідачем на зʼєднання їзді у питанні про Конституцію УСРР. При обговоренні проекту Основного закону український есер Василь Еллан-Блакитний запропонував внести до Конституції положення про те, що влада "

встановлює повну рівноправність всіх націй в Україні, відкидаючи всі національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі і ставлячи завданням радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй, шляхом підняття національної культури, до найліпшого їх розвитку, до рівня безпосередньої і свідомої їх участі в соціалістичному будівництві

". В Україні піднімати потрібно було насамперед українську мову та культуру.

Відмова О. Хмельницького була цілковито відвертою та відповідала баченню ситуацію переважною більшістю ЦК КП(б)У: "Я думаю, що якщо ми будемо турбуватися про культуру кожної нації в окремості, то це буде нездорова національна відрижка (мовою оригіналу — "відрижка" — Авт.)". Під час роботи зʼєднання їзду неодноразово лунали вимоги проголошувати промови російською мовою і лише завдяки президії зʼєднання їзду формально було дозволено висловлюватися українською, хоча вигуки про перехід на російську продовжували лунати.

Далі — більше. На VIII зʼєднання їзді РКП(б), що відбувся за два тижню, більшовицький вождь Володимир Ленін навіть висловив сумнів у масовості української мови:

"Там навіть з мовою праворуч так стоїть, що невідомо стало: чи масова українська мова чи ні?"

. Можливо, саме тому прибулі до України наркоми годиною навіть не переймалися згадками про назву тієї республіки, де працювали. У вустах наркома агітації та пропаганди Олександри Коллонтай та наркома земельних справ Володимира Мещерякова Україна могла перетворюватися на "Малоросію".

Якщо "нагорі лише відмовлялися ухвалювати рішення про сприяння розвитку української культури, то на місцях серед компартійної та радянської номенклатури було поширеним ставлення до української мови та культури як до буржуазної. Один із керманичів КП(б)У зразка кінця 1919 — 1920 рр. Яків Яковлєв (Епштейн) визнавав: "

зустрічалося презирливе ставлення до української мови. Таких випадків кожен працівник України згадає чимало

". Навіть перший секретар ЦК КП(б)У Георгій Пʼятому ятаков, який був відомий

, у своїй квітневій статті рішуче засудив властиве багатьом більшовикам

"хихикання з приводу "української мови"

.

Низькому статусу української мови сприяв і той факт, що з огляду на нестачу власних комуністичних сил і недовірливе ставлення до представників українських прорадянських партій, як до центрального, так і до місцевого управління в Україні широко залучалися "прийшлі" працівники, переважну більшість яких Яковлєв визначав так: "в

еличезна маса працівників із Росії, не контрольована, не проціджена на місцях та в центрі, нахлинула, немов сарана, заповнюючи усі щілини радянського організму, і проводила великодержавницьку політику

". Ці, як висловився у датованому 1-го листопаду 1919-го "Листі до партії" Дмитро Мануїльський, "

покидьки московського чиновництва, котрі прямували на південь, щоб відʼїстися та нагуляти щоки

", тобто відряджувані з Росії до України партійні та радянські працівники, нерідко ставилися до української мови зневажливо або й відверто вороже.

Скажімо, уповноважений Липовецького повіткому з продовольства Климанов у відповідь на написане українською мовою звернення зазначив (з огляду на специфіку документом цитується мовою оригіналу): "

Папірець розібрана мною бути не могла, через нерозуміння галицького мови, а тому дати певної відповіді на самостийныцкий мова не можу

". Така відповідь перегукується зі словами Шліхтера на зʼєднання їзді радий. Втім, такого "добра" і у Києві вистачало:

У 1920-му Микола Скрипник говорив про "

щось із 200 розпоряджень цього року (тобто 1919 — Авт.) з боку різних спеців, радбурів ("радянська буржуазія" — Авт.)) і псевдокомуністів про заборону вживання української мови

".

Намагаючись перекинути усе на "псевдокомуністів" та "радбурів" Микола Скрипник лукавив. Ті заборони поставали не з порожнього місця, адже навіть керманичі УСРР дозволяли собі публічні негативні або презирливі give про українську мову та культуру. Так, голова ВУЦВК Григорій Петровський у пресі доволі необережно відзначив, що українство підтримується куркулями та пройдисвітами. Альо справді знаковим стало висловлювання голови українського Раднаркому X. Раковського про потребу диктатури російської культури. Воно пролунало 6 серпня 1919-го на засіданні ВУВЦК у відповідь на слова з доповіді Олександра Шумського з приводу утворення Української комуністичної партії (боротьбистів). Тоді Шумський в черговий раз виклав основні пункти різнобачень між боротьбистами і більшовиками: "В тактиці аграрної політики, у поглядах на взаємовідносини Радянських Республік,… у поглядах на розвиток української культури".

X. Раковський, як засвідчила газета "Боротьба", відповів: "Нас звинувачують також у тому, що ми переслідуємо українську мову, але я на це скажу, що дурень тієї комуніст, котрий не використовує її для пропаганди… Українські елементи пролетаріату це потенційна сила, величезна потенційна сила, але поки що влада повинна належати міському пролетаріату, тому ми мусимо поставити і його мову, мову московську, на перше місце". Схожий опис відповіді, але вже з "російською", а не "московською" мовою, було опубліковано і в "Червоному стязі". А від у газеті КП(б)У "Більшовик" твердження про диктатуру російської культури проігнорували:

У "Вістях ВУЦВК" взагалі не було подано "мовний" сюжет.

У зафіксованій стенограмі засідання ВУЦВК йдеться про диктатуру російської культури. З її перегляду стає зрозуміло, що Раковський пояснює потребу такої диктатури — мовляв, це зумовлено необхідністю надавати переваги міським робочим, які у більшості є росіянами. Та й прокомуністична інтелігенція теж є переважно російською. Мало того, прихильність до української культури Раковський, по суті, прирівняв до контрреволюційності. І про це жодна газета чомусь не розказала.

Головним "контрреволюцією" на тій годину були масові селянські (за більшовицькою термінологією — "куркульські") повстання, які нерідко проходили під українськими національними гаслами. Тому наполягання на українській мові і навіть обʼєднання двох українських радянських партій в УКП(б) більшовицькими керманичам України годиною розглядалося як "

несвідомий відгук на куркульські виступи

"чи то навіть як завуальована її підтримка. Реально ж одним із "свідомих" відгуків на здійснювану більшовиками політику, в тому числі, і в мовно-культурній сфері, можна назвати масове дезертирство з лав Червоної армії. З ним намагалися боротися і погрозами, і амністіями, і агітаціями, але марно.

Слова із згаданої відповіді Раковського Шумському дали багатий матеріал боротьбистам для формування заклику "

раз і назавжди відмовитись від ідеї "диктатури російської культури", яку проголосив т. Раковський

". Це гасло-заклик широко використовувалося ними наприкінці 1919 — початку 1920 року.

У переданих Ст. Леніну 19 листопада 1919-го "тезах з українського питання" Х. Раковський визнав: "Гасло "самостійної української держави" ставши знову популярними і під ним пройшла уся боротьба проти нас на Україні. Недбале наше ставлення до національного питання, наша свідома чи несвідома русифікаторська політика на Україні посилила цей рух".

Більшовики змогли вивчити "український" урок: формальне ставлення до української мови вже у листопаді-грудні кардинально змінилось.

    Реклама на dsnews.ua