• USD 39.6
  • EUR 42.3
  • GBP 49.5
Спецпроєкти

Парадокси Куликового поля. За що Дмитро Донський образився на Мамая

Середньовічна історія Русі в достатку постачали матеріали для конструювання ідеологічних схем
"Поєдинок Пересвіту з Челубея на Куликовому полі", художник Михайло Авілов, 1943р
"Поєдинок Пересвіту з Челубея на Куликовому полі", художник Михайло Авілов, 1943р
Реклама на dsnews.ua

Привіт, боєць історичного фронту! Продовжимо розмову, розпочату в минулий раз, про те, як так вийшло, що "в України немає історії". Хто вчився на радянському підручнику, той, ясна річ, нічого про історію України не знає. Минулого разу ми це показали на прикладі Данила Романовича Галицького" і Олександра Невського "Всеросійського". Йдемо по радянському підручнику з його тезами, які ввібрали в кров і плоть радянських школярів. А їх у нас як мінімум половина населення. Нагадаю, що почали "переносити столицю Русі" з Києва. Поїхали за підручником "Історії СРСР" для вузів, М.І.Павленко, 1989...

"Доконаний перенесення столиці у Володимир" - дещо загадково, якщо прочитати наступні чотири пропозиції. Але ми спочатку розберемося по порядку. Якщо мова йде про "столиці Русі", то Київ останні сімдесят років до монголів в політичному сенсі був нею формально, бо своя династія в ньому не сиділа, регіональні князі і так жили, як хотіли, періодично в місті перебували намісники - починаючи з часів Боголюбського. Це вже не політична і не адміністративна столиця.

Тобто Володимир вже років 70 як був незалежним, тобто давно став сам собі столицею. У якості "церковної столиці" Київ залишався ще півстоліття після навали Батия.

У 1299 р. митрополит-грек подався на Північний Схід, але у 1303 р. патріарх благословив нову митрополію в Галичі.

Тобто, якщо брати світську столицю Русі, то її вже давно практично не було, а якщо говорити про церковну вона розділилася на два митрополичих престолу (а потім з ними ще 200 років була чехарда). Що-то "перенести" можна було тільки по частинах, а інші частини прихоплювали інші учасники поділу київської спадщини, а не хтось один.

Але справа не в цьому: а хто, власне, вирішив, що мав місце "перенесення столиці"? "Фактично відбулося відокремлення Північно-Східної Русі" - якщо вона обособилась, то логічно отримала свою столицю, але хто дав комусь право стверджувати, що саме вона до себе перенесла загальну столицю? За цією ж логікою її могли перенести і в Галич (Холм, Львів), оскільки "Галицько-Волинська земля виявилася від нього [Володимира-на-Клязьмі] незалежна" і теж логічно обособилась, а саме незалежна, то, напевно, вже теж мала свою столицю. Чим Володимир краще для "перенесення Києва"? Галич чи Пагорб - явно ближче, чого так далеко ходити?

А тепер поглянемо на фото: символами "незалежності" в Стародавній Русі вважалися наявність Софійського собору, Золотих воріт. Київські споруди спочатку показували рівність його з Константинополем. Потім це ж в Русі вважалося символом рівності з Києвом. Я даю реконструкції давньоруського виду, т. к. потім "національні особливості" дуже позначилися на їхньому зовнішньому вигляді... Маємо: Київ, Полоцьк і Новгород. По воротах (вид нинішній) маємо Київ і Володимир-на-Клязьмі. Так що рівність Києву у нас показали: Полоцьк, Новгород, Володимир-на-Клязьмі. Чому вони не столиці? Але тільки не одна-рідна. Так київські споруди у нас першої половини - середини XI ст., Полоцьк - середина XI ст. (рано відокремилися білоруси), Новгород - середина XI ст. (рано відокремилися новгородці), Володимир-на-Клязьмі - середина XII ст. (росіяни - дещо пізніше...).

Реклама на dsnews.ua

Софія Київська

Полоцька Софія

Софія Новгородська

Тепер переходимо до Золотих воріт: Київ і Володимир-на-Клязьмі.

Київські ворота

Володимир-на-Клязьмі

"...Виникло Велике князівство Литовське, в орбіту впливу якого поступово потрапляють західні і південно-західні землі Русі". Ми можемо погодитися, що, де центр, навколо якого звертаються на "орбіті", - там і столиця. Одна втіха: її не потрібно було "переносити" в Литву - литовці і самі можуть собі столицю організувати. Але "перенесення столиці" в нашому тексті прямо у Володимир багато що пояснює: ну не могли ж литовці потім 300 років об'єднувати руські землі незалежно від Москви, адже столиця-то не в них.

Тобто головне - відразу відсікти конкурентів за розділом і збирання київського спадщини: Галич і Литву.

Напевно, у авторів було виправдання: раз "Москва" через кілька сотень років остаточно перемогла (це, щоправда, був уже Петербург), отже, його успіх запрограмований і вона була права спочатку...

"...тільки Чернігівське та Смоленське князівства в якійсь мірі тяжіють до Володимирського княжіння". Ну, слава Богу, хоч хтось тяжіє. Хоч в якійсь мірі. Проблема в тому, що насправді потяготеют, потяготеют - і перестануть, потяготеют, потяготеют - і перестануть. І так - 300 років. Ну не були Чернігів і Смоленськ впевнені, що саме Володимир і Москва їм ближче, ніж Литовсько-Русько держава. Вони не знали, бідні, що їх столицю відразу перенесли саме під Володимир і Москву. Яка невдача - прогледіли і 300 років не могли розглянути. Правий завжди той, хто пише підручники багато пізніше: він-то все-все знає, як правильно було.

І, нарешті, саме веселе (як чиста "обмовка за Фрейдом"): "Галицько-Волинська земля виявилася від нього незалежною, хоча теж підпорядковувалась владі ханів", особливо попрошу звернути увагу на слова "хоча теж підпорядковувалась владі ханів". Тобто тут Володимир у нас не претендує на спадщину Києва, а на статус єдиного представника ординських ханів. Надалі сумному описі авторами підручника того, як різноманітні володимирські князі стукали один на одного хана і домагалися ярлик на "велике князювання" (с. 98), ми бачимо банальне пояснення цієї фрази. Данило ж Галицький, мабуть, не хотів підкорятися таким великим "захисників землі Руської". Він теж бував татарським васалом, але не завжди. Негідник, як він міг окремо вести справи з ханом, адже столицю ж перенесли у Володимир?! Що ще гірше: він намагався організувати хрестовий похід проти татар за участю западнохристианских лицарів і Папи Римського! Ай-яй-яй!

Намагатися залучити Захід до боротьби з татаро-монголами - кращими друзями володимирських і московських князів! Титул короля ще отримав, наймит буржуазний...

У цьому ж підручнику (с. 74) про Данила йдеться (повторимося): "багато бояр знищені, а їхні землі перейшли до великого князя". Стоп: тобто він - "великий князь"? І чим же він тоді гірше "великого князя" Володимирського, і чому тоді саме останній переніс до себе столицю? Натяжка за натяжкою... Ми ж зауважимо, що на "великого князя" Данило міг претендувати лише як володів дуже недовго Києвом, але в літописах (на відміну від підручника) він ніде "великим князем" не називається (ми ж - історики, брехати не будемо...). Може, радянський підручник підвищив його у званні? Ні, тут просто заважає інше: Данило - "король", а це дещо крутіше за "великого князя". Але писати в радянському підручнику про вітчизняний "королі", та ще на території України, коли до царського титулу Івана Грозного ще потрібно було чекати майже 300 років? Ніколи!

Королівство Русі (карта Дмитра Вортмана)

Наостанок: згідно підручника Києва від монголо-татар в 1240 р. боронив воєвода Дмитро", який служив чернігівському князю" (с. 89). Але насправді він служив Данилу Романовичу "Галицькому", оскільки чернігівський князь Михайло Всеволодович вже втік від зруйнували Чернігів монголів до Данила, отримавши від того деяку земельку. Ніколи не допустить автор радянського підручника влади в Києві ("матері міст руських") тих, хто був незалежний від "нової столиці Русі", навіть якщо для цього потрібно збрехати в підручнику історії. Адже Чернігів, як ми пам'ятаємо, "якоюсь мірою тяжів до Володимирського княжіння".

Як бачимо, скринька радянського підручника відкривається досить просто. І якщо в нових пострадянських державах десь переписують історію, то нову версію дізнаються лише підлітки і молоді люди (тепер вже) "під тридцять", а "широка громадськість" старше тридцяти років пам'ятає ще це старе історичне опудало.

Отже, продовжимо огляд всього лише пари десятків сторінок підручника, на "інтерпретації" якого вчилися історики та вчителі історії всієї радянської країни, і саме так ще бачать історію мільйони людей. Я не засуджую авторів: багато хто з нас жили при радянській владі, у неї свої методи переконувати. А найімовірніше, автори не відчували цих протиріч. Цілком щиро. Бо вони теж навчалися за радянським, тільки більш старим, підручником. А вчителі їх вчителів - по російському підручнику, який бачив історію дуже схоже...

Зауважимо, що Галицько-Волинське держава, хоча і було далеким від "централізації", що проіснувало до середини XIV ст.

Титулом "короля Русі" користувався ще онук Данила Юрій Львович, померлий в 1308 р. Сини Юрія Андрій і Лев, іменувалися в латинських текстах "князями всієї Русі, Галичини і Володимирії". Але в підручнику про це нічого немає - це Русь, але ж не Росія, куди вже переїхала столиця Русі.

Друк Юрія І Львовича (1301-1308). Титулувався як "король Русі і князь Володимирії".

Але випадково нащадки Данила все ж потрапили в текст. У параграфі про Великому князівстві Литовському раптом виникає: великий князь Литовський Витень (1293-1315) "в союзі з галицькими князями брав перемоги над Тевтонським орденом" (с. 111). Які це галицькі князі, звідки? Там же, у Галицькому князівстві, "розвиток зупинився" ще в 1241 р. - 60 років тому? Пояснюю: якщо б з литовцями здобував перемоги над Тевтонським орденом хто-то з Росії, то про це (дотримуючись пропорції, застосованої в радянському підручнику до Олександру Невському) на кожну битву (яка невідомо, чи була) припадала би сторінка, а не полпредложения...

Князівська лінія нащадків Данила проіснувала до 1323 р., коли при невідомих обставинах (ймовірно, в поході проти Орди, активизировавшейся при хані Узбеке) загинули згадані обидва брата-співправителя. Далі галицько-волинську спадщину вже ділилося між родичами і сусідами. Син мазовецького князя і чоловік сестри загиблих братів Юрій-Болеслав іменувався "уроджений князь і володар Русі". Після смерті Юрія-Болеслава в 1340 р. влада перейшла до зятя Андрія Любарту (сина великого литовського князя Гедиміна). Любарт закріпився на Волині, а в Галичину увійшли польські війська Казимира ІІІ. В результаті наступних кількох польсько-литовсько-угорських військових і дипломатичних конфліктів, які закінчилися в 1387 р., закріпився наступний розділ галицько-волинського спадщини: Галичина, Холмщина і Белзщина перейшли до Польщі, а Берестейщина (Берестейська земля) і Волинь стали частинами Великого князівства Литовського.

Тобто до середини XIV ст. для земель майбутньої України закінчився давньоруський період історії, перейшовши в литовсько-руський.

І хоча всі складові українських земель (Галичина, Волинь і Подніпров'я) зберегли свою первісну назву Русь, їх долі у чому розійшлися з долями "Північно-Східної Русі" - майбутньої Росії, ще вирішує свою долю у відносинах з Ордою до того далекого 1480 р.

Доречно повторити, що еліта і династія Полоцького князівства (майбутньої Білорусії) перша, ще в кінці ХІ ст., перестала втручатися у боротьбу за Київ. З середини ХІІІ ст. половчани стали разом з литовцями в цілком мирне співробітництво будувати Велике князівство Литовське.

Волинь же легітимно закріпилася за литовськими князями. В 1362 р., надзвичайно важливому для української історії, литовсько-руські (у "перекладі", мабуть, - литовсько-українсько-білоруські) дружини литовського князя Ольгерда Гедиміновича розгромили татар під Синіми Водами (біля поселення Торговиці на сучасній Кропивниччине), що позбавило Середнє Подніпров'я разом з Києвом від ординської влади. У радянському підручнику про це немає ні слова, оскільки це було до Куликова поля (не можна, хлопці, не можна, поки справжні росіяни не прийшли - ви не вільні). Так і Куликове, як відомо, ще не було звільненням - до 1480 р. залишалося 100 років.

Битва під Синіми водами 1362. Сучасна картина М. Басалыги.

Битва при Куликовому полі 1380. Картина сучасного російського художника.

З Синіми водами все простіше: в Орді була "Велика замятня", хани змінювалися кожен рік. Литовський князь Ольгерд вивів у степ і свої волинські хоругви і розбив трьох ординських емірів. Зайняв Середню Наддніпрянщину. Далі, ясна річ, пішла торгівля, але тут "ярмо" закінчилося в 1362 р. В Росії Куликове поле - знакова подія, оскільки незамінне в загальній ідеології російської історії.

Проблема була в тому, що Дмитро Донський образився на ординського узурпатора Мамая, що той захотів змінити Дмитра на іншого - тверського князя на Велике князювання.

І співпало, що Мамай був незаконний хан, а Тохтамиш - легітимний. Так що виступ проти Мамая було комільфо. Правда, Тохтамиш потім через пару років на всяк випадок спалив Москву. У жанрі "не бійся ворогів, бійся друзів".

Як з якоюсь журбою зауважує мій улюблений радянський підручник (а то вирішать, що я в своєму викладі извращаю історію): "Способи приєднання цих земель [до Литві] були різні. Звичайно, мав місце і пряме захоплення, але нерідко руські князі добровільно визнавали владу литовських князів, а місцеве боярство закликало їх, укладаючи з ними угоди - "лав". Причиною були несприятливі зовнішньополітичні умови. З одного боку, руським землям загрожувала агресія німецьких рицарських орденів, з іншого - ординське ярмо. Феодальна роздробленість і князівські міжусобиці в Північно-Східній Русі робили її безсилою допомогти західним і південно-західним частинах країни. Тому російські феодали шукали у Великого князівства Литовського захисту від зовнішньої загрози, тим більше, що литовські князі не були васалами Орди, і тим самим ординське ярмо не поширювалося на його територію" (с. 112).

І росіяни хотіли допомогти іншим російським братам ("західним і південно-західним частинами країни, столиця якої була у Володимирі), так от ті йшли чомусь до того, хто не був "васалом Орди". Тобто литовцям дозволялося поохранять якісь руські землі від Орди, поки не прийде "справжній господар". Єдине, чим підручник натякає про прийдешній прихід "цього визволителя", - це згадка, що незалежних від татар, литовців зазивали князі, боярство і феодали, а не простий народ. Народ, мабуть, на відміну від можновладців, любив жити під владою Орди...

Далі пишеться, що державною мовою Литовського князівства була "так звана "російська мова", звід законів - "Руська правда". І це діяло на більшій частині колишньої Київської Русі. І невже, дорогі товариші, тепер ми повіримо, що "столиця" Русі відразу переїхала у Володимир? Ні, потрібно спочатку зробити зупинку в приємному місті Вільнюсі - але, вибачте, це вже Європейський Союз.

І тут несподівано все-таки трапляється якась битва литовців проти спільнослов'янських ворогів-тевтонів: Грюнвальд, 1410. Але не лестите себе надією, що вони виконали якусь корисну місію разом з неповноцінними слов'янами-поляками (ті завжди були з Заходом проти Росії!), просто до складу литовської раті "входили і смоленські полки, які зіграли важливу роль у битві" (с. 114). Ура, росіяни прийшли! Хоча тодішні кривичі-смоляні навряд чи повірили б, що вони потім стануть "великоросами" (з частини кривичів, ми знаємо, білоруси вийшли). Ще Катерина ІІ сумнівалася в їх "російськості". Навіть у російських офіційних підручниках географії початку ХХ ст. Смоленськ ще був населений "білорусами". Але потім вони все-таки "стали" росіянами - і в історію потрапили. А хто не був - той не потрапив. Адже історія СРСР - це історія всіх-всіх наших радянських народів. Нікому жодних пільг...

Як написано в статті "результат битви поляків і німців вирішили російські полки". Це чудово, тільки командував ними якийсь Лугвений Ольгердович (неросійський), а жителі Смоленщини навіть у царській Росії за офіційним переписом 1897 р. вважалися білорусами. Тільки радянська влада переписала їх в "російських". Але чому б не привласнити чужу доблесть...

Таку історію всі в школі і вивчили, а тепер дивуються - від чого вата в головах на пострадянському просторі. Просто виклад... Хто на брехні вивчився, правдиву життя не побудує. Про це "забули", там трохи прибрехати, там перебільшили, тут применшили, там - більше сторінок, тут менше... От і немає в історії України". Спритність рук і ніякого шахрайства. І хто ж зверне на це увагу широких мас?

Русько-литовська легкоозброєний вершник середини 14 століття. Художник А. Комяхов.

До того часу, як в 1480 р. в "стояння на річці Угрі" для Московії завершилося "Ярмо", наклала незгладимий відбиток на майбутнє російське суспільство і його політичну культуру, "майбутні українці" вже 120 років жили більш-менш спокійним життям у Великому князівстві Литовському. Його еліту складали перемішані пологи Гедиміновичів і Рюриковичів, офіційною мовою був руський [книжковий старобілоруська/староукраїнська], а православна віра не гнобилася. Тобто литовська влада не була якоюсь окупацією або чужоземним ярмом.

Стара Русь, конгломерату князівств, зжила себе і монголо-татар вже не пережила. Нова політична реальність стала вже іншою, але Русь-то при цьому нікуди не зникала.

Київ і Чернігів ще стояли. І були їх князівства. Ніж київський князь Володимир Олелькович гірше своїх попередників давньоруської епохи? А то знову виникне питання, як з Анною Ярославною: він "русский" чи "київський"? Він - і "руський", і "київський"...

А ми пам'ятаємо, що таке "Руська земля у вузькому сенсі". Тому Велике князівство Литовське (насправді "Велике князівство Литовське, Жемаитское і Русько") часто називають Литовсько-Руським державою. Але навряд чи про це колись напишуть в російських підручниках...

    Реклама на dsnews.ua